Чи є розуміння, скільки росіян зараз у місті?
Точна цифра невідома. Пан Президент озвучував цифру до 200, але минув уже час, то зараз, думаю, від 100 до 150.
Як вдається їх ліквідовувати? Я так розумію, вони всі по підвалах сидять, переховуються?
Більшість без зв’язку. Бо щоб вийти на зв’язок, їм потрібно вилізти назовні. Ми контролюємо ситуацію дронами, і тільки-но десь хтось засвітився — працюємо безпілотниками.
Наземно вони не можуть зараз проводити логістику. Чи пробують з повітря?
Пробують. У більшості випадків доставляють FPV, але там невелика вага — до двох-трьох кілограмів.
Ті, кого вдалося взяти в полон, казали, що їм скидають півтора кілограма на три дні приблизно: акумулятор до радіостанції, води пів літра і ще, як вони кажуть, «запарку» — суп якийсь, щоб вони поїли.
А зрозуміла взагалі їхня мета, чого вони там сидять?
Від тих полонених, з якими спілкувалися, знаємо, що кінцевої цілі їм не кажуть.
Їм дають кінцеву точку, куди вони повинні прийти, з ким комунікувати, зустрітися, і далі їм донесуть подальші дії, завдання.
Зараз ми бачимо, що вони затягуються між нашими порядками, пробують десь накопичитися, десь щось послухати, побачити і цим ускладнюють нам роботу.
Зараз їм і вдається потроху потрапляти в місто?
Різними способами. Полями, з труби вилазять далі. Якихось хитрощів немає. Один вийшов з посадки, пройде метрів 100–150, помре, наступний виходить через якийсь час. Отак вони пробують добратися.
Чи виходить у них? За останній місяць-півтора, мабуть, ні. Може, поодинокі випадки й були через дуже погану погоду.
Трубу вони й далі використовують?
Там дві труби. Вони йдуть паралельно одна одній і вглиб наших порядків. Тому навіть якщо ми один відріжемо вихід — вони розкопають інший.
Ми під контроль узяли всі ймовірні виходи, тому дуже цим не переймаємось. Контролюємо і працюємо.
Щодо полонених. Кого ви бачите — це регулярні російські війська чи є і найманці, і українці з окупованих територій?
З документів тих, кого вдалося ліквідувати, були і найманці з африканського контингенту, були вихідці з держав-пост-СНД. Але в більшості випадків це росіяни, мобілізовані у вересні-листопаді. Декотрі мобілізовані в середині листопада, а наприкінці місяця вже були в Куп’янську. Тобто підготовка в них не на гарному рівні.
Але і підготовлених зустрічали — це групи, які першими заходили в Куп’янськ і ще до нашої операції. Там були військовослужбовці РФ, які мали підготовку доволі серйозну.
Як за такої насиченості дронів вдавалося проводити цю операцію?
Ми працювали невеликими групами. Усі ці операції зі звільнення Радьківки, навколишніх лісів проводили групами по дві-три людини.
Вони заходили між порядками противника, який на той момент пробував закріплюватися в місті. Також накопичувалися. Ми проводили ураження дронами, потім наші хлопці заходили дочищати. І так зона за зоною.
Як казав у своєму інтерв’ю командир мого батальйону, за рахунок того, що ми невеликими групами рухалися, росіяни думали, що це ті підрозділи, які там наразі. І так нам вдавалося потроху, без великого ризику, без анонсів масштабних дій вибити їх.
Потроху відрізали шляхи — десь дронами, десь мінуванням, десь хлопці заходили. Бувало таке, що проходили першу лінію, другу і тільки на третій працювали, закріплювались. Тобто ворог не розумів, що в них у тилу вже заблоковано. Ми їх вибивали дронами, ті відступали на фланги, а на ці ділянки ми заходили вже іншими групами.
Як зараз із ворожими дронами?
Цілодобово в небі. Але ми зараз розробляємо способи збиття їхніх розвідників. FPV присутні, оптоволокно 24/7, ждуни.
Намагаємося пересуватися маршрутами, де вірогідність ураження дроном малоймовірна, щоб не наражати на небезпеку хлопців.
Чи є зараз російські пілоти дронів пріоритетною ціллю?
Вони в нас завжди були пріоритетною ціллю. Це ж не тільки розвідники, це і бомбери. Просто є такий нюанс, якщо це стаціонарна точка, де антени стоять, то виявити групу пілотів не дуже важко. Виявити і знищити пілотів чи обладнання.
А от є й такі, ми їх називаємо рюкзачниками — це один якийсь більш-менш навчений піднімати дрон у повітря, і в нього зі собою десяток-півтора гранат. Вони заходять на точку і починають кошмарити наші позиції. Таких виявити важкувато.
На яку відстань вони наближаються?
Узагалі між позиціями. Це ж міська забудова.
Після того як відрізали їх і відкинули на певну відстань, то зараз такого в місті немає. А бувало таке, що хлопці в одній будівлі, а через дві будівлі рюкзачник «мавік» пускає. Хлопці нам доповідали — ми його шукали і знищували.
У Куп'янську відсотків на 98 такі рюкзачники виявлені і знищені. Там, може, залишилися поодинокі випадки, хоча останні два-три тижні я їх не бачив.
Скільки може піти часу на те, щоб ліквідувати ворога, що залишається в місті?
Важко вирахувати. Усе залежить від їхнього морального стану, від здоров’я. Від того, наскільки вони готові померти, але тримати якийсь підвал. Тут багато факторів, тому сказати точно неможливо. Були випадки, коли після перших пострілів здавалися в полон. А було, що один у підвалі відстрілювався два-три дні.
Зараз більше людський фактор грає.
Плюс відколи публічно стало відомо про операцію, хлопці, які працюють у місті, стикаються з набагато більшим вогневим впливом противника. Тобто ворог розуміє, що якщо зараз ці 150 будуть вибиті, то їм надалі буде набагато важче проводити якісь операції. Тож вогневий вплив там зріс.
Після того, як інформацію оприлюднили, росіяни стали більше обстрілювати місто?
Більше акцентують на цих недобитках. До цього обстріли теж були, але вогонь був розосереджений на оточенні біля Куп’янська, на окремих ділянках, а зараз саме на цьому напрямку.
Обстріли проводять регулярно — вони не зупинялися. Тим паче для них це тепер принципово, адже Путіну доповіли, що місто їхнє, а це не так.
Тому обстріли постійні. Ворог постійно пробує відрізати нам логістику, завдавати втрат. Наразі це одна з найгарячіших ділянок фронту по обстрілах.
Яке озброєння вони застосовують?
Та різне. Артилерія, міномети. Якщо про піхоту говорити, то є підрозділи із застарілими кулеметами, але заходять підрозділи і з новітнім озброєнням.
Проти нас же стоїть не один підрозділ, там зараз п’ять і в усіх різне озброєння.
У них якийсь розрахунок на те, що ці залишаться, вони продовжать просочуватися в місто і далі, набравши якусь критичну масу, зможуть якісь штурмові дії проводити чи як?
Я не можу сказати про їхній розрахунок, їхні плани, думки. Мабуть, так. Це схоже на якесь божевілля, але воно є.
Для нас воно не надається до логічного пояснення, бо нам насамперед важливе життя бійців, тому ми їхньої логіки не розуміємо. А в них це навпаки.
Чи вплинуло проведення операції на вашу логістику — щось покращилося?
Глобально не змінилося нічого, бо лінія фронту змінилася на два-три км, але вони ніби відрізали по всьому фронту дронами — це, скажімо так, 15 км смуга практично без логістики, тільки під сприятливі погодні умови. Тому і далі під кожен виїзд транспорту проводиш операцію з РЕБом, заслонах від fpv. Це не залежить від таких рухів.
Через це бійці перебувають на позиціях тривалий час?
Це є, так. Але тут знову ж вибираємо між життям військовослужбовця і небезпекою. Проводити ротацію — це дуже великий ризик. На позиції, коли є укріплення, ймовірність поранення набагато нижча, ніж під час руху на ротації.
З хлопцями спілкуємось, і вони самі все розуміють. Кажуть: «трохи довше побудемо, попрацюємо». За сприятливих умов їх поміняють, і тоді будуть більше відпочивати, а інша група довше працюватиме. В цьому вже відпрацьовано підхід.
Як взагалі моральний стан бійців, чи покращився після операції?
Аякже. Коли хлопці бачать результати своєї роботи, коли бачать, що їх поважають, цінують, визнають, то набагато вищий став моральний стан, ніж до операції. Завжди радує, коли б’єш ворога. Тим більше, коли бачиш, у якому стані потрапляють полонені. Це теж піднімає дух.
Щодо цивільних. Чи багато їх досі в місті?
Не так, щоб багато, але є. У нашій зоні відповідальності до 15 осіб. Але поряд є бригади, які ближчі до центру міста, то там побільше цивільних.
Вони якось виходять на контакт?
Так. Спілкуються, ми їм іноді допомагаємо. Там у дві сторони. Залишилися здебільшого люди літнього віку, і в них бачення ситуації трохи інше. Вони можуть тобі допомагати, а наступного ранку в спілкуванні з полоненими з’ясовується, що вони і їм допомагали. Не скажу, що це часто, але були випадки.
За змогою пробуємо їх евакуйовувати. Хто згоден — хлопці за погодних умов забирають їх з майном, потім передають відповідним організаціям. Але мало хто з тих, хто залишився, хоче евакуйовуватися. Вони до останнього там, кажуть, «ми перечекаємо». А змушувати ми їх не можемо, у нас свої задачі.