2008 рік: Головне - вижити
- Скажите, это - рак?, - спрашиваю у медсестры в поликлинике, придя за результатом флюорографии.
- Я ничего не знаю. Скажу только, что Вам придется много побегать по больницам, - отвечает, отводя взгляд в сторону.
Я подхожу к окну в коридоре поликлиники и начинаю тихо рыдать. Вчера был один из самых светлых дней в моей жизни - 16-летие сына, а сегодня - РАК?! Так впервые я произнесла это слово применительно к себе.
Сильные боли в спине мучили по ночам где-то последние полгода. До этого боль была хронической, но умеренной. Я стала часто болеть - за один год пять больничных. К обеду стала систематически повышаться температура. В общей сложности тянулась эта история с 2005 по 2008 год. В мае 2008 года обратилась в областную травматологию. Врач поставил диагноз "хронический остеохондроз", порекомендовав ходить в бассейн. Уже в июле 2008 года пошла оформлять справку для посещения бассейна. Участковый терапевт посоветовал заодно сделать "флюшку"...
«У Вас есть две недели на то, чтобы найти клинику, и максимум месяц, чтобы начать лечение», - таков результат КТ-обследования, сделанного на следующий день после флюорографии.
Первая реакция - ступор, ужас, шок, слезы.
«Это все не со мной, мне всего лишь 32 - у меня вся жизнь впереди», - в чувство меня привела семья. Я поняла, что не одна, я нужна своей семье.
Потом был прием онколога, биопсия, постановка диагноза - лимфома Ходжкина III-й В стадии, составление протокола лечения.
19 августа 2008 года началось лечение: 8 курсов химиотерапии, 17 сеансов лучевой терапии, операция на легком, десятки обследований и наркозов. На протяжении всего лечения меня преследовали сопутствующие заболевания. Но все это стоило выдержать, потому что я сказала, что обязательно станцую на выпускном сына.
Мои анализы крови приводили врачей в шок. Донецкие "светила" категорически настаивали на прерывании химии и "сначала лечим лёгкие, какая химия! Девочка умрёт, не выживет!.."
Мы жили в режиме самолёт-клиника-самолёт-дом: 4 утра, нам нужно доехать до Донецка, самолёт в 6 утра. Меня ставят в вертикальное положение. До туалета - под руки, по квартире - под руки. В самолете – я уже практически теряла сознание…
Утро 1-го сентября. Муж на работу, Мишулька-сын в школу. Я становлюсь перед зеркалом расчесать волосы. На расчёске остаётся прядь. Я провожу рукой по волосам...я их просто снимаю с головы. Слёзы, горькие слёзы. Каждое утро на подушке волосы. Прошу мужа побрить голову – отказывается.
Мучили боли. Такие, что я не выдерживала и кричала. Выгибалась дугой, скручивалась бубликом. Но моим девизом стало: сквозь боль и слёзы - встань и иди!.
Больно щемит сердце, когда посторонние люди говорят нам сейчас: «Вы такая чудесная пара, вы так молоды, вам бы ещё дочку, какие ваши годы...». Я только мило улыбаюсь. Моя детородная функция закончилась в том же году, когда началось лечение. Климакс, в 32 года. Но я бесконечно благодарна Господу за сынулю!
Моя фигура далека от стандартов. Я уже никогда не смогу позагорать топлес, 25-сантиметровый шов от операции на лёгком пролегает в том числе и по моей красивой левой груди. Но все же я знаю - я чертовски привлекательна.
19 августа 2008-го года я начала лечение, и у нас началась новая жизнь. Лечение длилось 9 месяцев. За это время на свет рождается человек. Так и я родилась заново. Уверенна, что болезнь дается человеку не в наказание, а для того, чтобы оглянуться назад, переосмыслить свою жизнь и начать жить по-новому!
После лечения в голове было только - «надышаться, нарадоваться, любить, успеть все и жить!..»
По причине перенесенного заболевания о работе речь не шла. Я занялась рукоделием, семьей, началась размеренная, мирная жизнь. Так продолжалось до осени 2013-го года.
Боротьба за Україну
«Янукович, підпиши!» - з цією єдиною думкою ми слідкували за розвитком подій, не відриваючись від телевізора. Але побиття студентів на Майдані 30 листопада 2013 року розвіяло останні ілюзії. Це стало «точкой невозврата». Далі були Євромайдани у Донецьку та Краматорську. Майдан у Києві. Окупація Криму, а в квітні – Краматорська, Славянська, Бахмуту. З адмінбудівель зникає наш Прапор.
Одного ранку над будівлею райради, повз якої ми проходили щоранку і щовечора, замість нашого Прапора підняли орківську ганчірку. Довгі три місяці ми виглядали наш Прапор.
Коли з танків вп‘яте атакували нашу військову частину, ми за годину зібрали цінні для душі речі - вінчальні ікони, фотоальбоми, бо не забереш же ж із собою дивани, холодильник та меблі - і виїхали до Києва. Ми просто рятували свої життя. Виїжджаючи з міста, ми перетнули чотири сепарські блокпости і коли, наближаючись до Покровська (бувший Красноармейськ), побачили наш Прапор, ми з чоловіком заплакали...
Бувають сни, які не всім насняться. Не всім українцям. А лише тим, хто знає, що таке окуповане місто і сепарські блок-пости. З тими орками із автоматами наперевіс, у котрих хто зна що в голові, окрім жаги помсти і влади. У нього зараз зброя і ти йому підвласний. Не проїдеш по Прапору автівкою – гайда рити окопи. Поглянув косо або раптом здався схожим на «правосєка» - йди на підвал.
Коли сниться, що ти у вишиванці, із жовто-блакитною стрічкою на сумочці, з національним прапорцем в автівці, а в телефоні купа фото з Прапорами, з Майдану, з бійцями... і раптом розумієш, що ти на сепарській території. Ти перетнув їхній блок-пост. І раптом починаєш судорожно ховати стрічку з сумочки під одежу. А люди на тій території всі чорно-похмурі і злі. Вони готові тебе розтерзати. Це не викреслити, не витравити з голови.
Я думаю, що ті сни - наслідки посттравматичного синдрому після нападу орків на нас у Донецьку. То було 31 березня 2014-го. Ще не окуповані Слов‘янськ і Краматорськ. Але вже літає в повітрі дух «руського миру». Смердючий, злий... і кровожадний. Такий, жадібний до крові «майданутих». Починають там і сям створювати блок-пости з накиданих шин зі словами «А вам, майданутим, можна було, а нам - ні?». Починаються перші опори нашим військовим і нашій техниці. Одну з наших частин блокують недалеко від Гранітного. Ми з чоловіком трамбуємо автівку харчами-цигарками і рушаємо до них. В нашій машині прапорці - України та Євросоюзу. Але для «руського миру» це наче червона ганчірка для бика. Це символи свободи, нескореності і кращого сучасного життя. Лише в 100 метрах від дому, де чоловік народився і виріс, в центрі Донецька нас зупиняють. Аби нас казнити збіглось не менше сотні орків з триколорами, вони трощать автівку і вершать над нами суд Лінча за...Прапор. Що ми відчували? Знаєте, коли кров б‘є тобі у вуха, ти нічого не чуєш -не бачиш і не можеш зрозуміти «як це?». Це мій дім, це мій Донецьк, це мій прапор, моєї Неньки. Ступор... шок...жах...
Під час окупації ми всі жили в інтернеті. Форуми, групи, перекличка. Де, що, як. І для мене досі залишається найважливішим днем останніх років - 5 липня - День визволення Краматорська, Слов‘янська, Бахмута від окупації. Тоді були сльози радості. Я не знаю, який день тижня стане Днем нашої Перемоги, але точно знаю, що він буде найщасливішим у моєму житті!
Все буде Україна!
Сьогодні Ангеліна Шостак щаслива і здорова, що підтвердило планове обстеження. Вона, за її власним визначенням, займається популяризацією України у світі. Почалося все з прапорів, яких їй так не вистачало у звільненому місті. За чотири роки руками Ангеліни вже створено 653 національних прапора загальною площею 1350 квадратних метрів.
«Ми повернулися до Бахмуту, але українських прапорів ніде не було. А ми ж звикли, що із нашого вікна видно райадміністрацію, де завжди майорів жовто-блакитний прапор. Тому на усю свою пенсію я накупила тканини та замовила 20 прапорів», - каже Ангеліна.
Отримавши замовлення, разом з чоловіком на автомобілі вона об’їздила українські блокпости та дарувала воїнам прапори. Але цього було замало, бо крізь Бахмут рухалися колони військової техніки, на бетеерах та автівках не було ніяких пізнавальних знаків, що то українська армія. Тому Ангеліна замовила ще по 20 метрів жовтої та блакитної тканини і пошила прапори сама. Швейна машинка, каже вона, торохкотіла вдень і вночі. Жінка шила невеличкі прапорці, аби позначити військову техніку.
Також у 2015 році, аби підтримати поранених бійців у військових шпиталях, Ангеліна починає шити подушечки у національних кольорах та розсилає їх у лікувальні установи Харкова, Києва, Одеси та Дніпра. На кожній подушечці був зображений янгол-охоронець.
Восени Ангеліна вирішила, що треба пошити балаклави хлопцям, які боронять місто. Розробляти модель допомагав чоловік. Так Ангелінка пошила близько 600 балаклав, ще майже 50 вона зв’язала спицями. Сім’я Шостаків також підгодовувала українських воїнів. Вони заготували 400 кілограмів сала з часником та 400 кілограмів сухофруктів хлопцям на зиму.
Плела Ангеліна і патріотичні фєнечки, які дарувала воїнам. Так вона встановила свій перший рекорд - 27-ми метрова фєнечка 11 квітня 2015 року була занесена у «Книгу рекордів України».
Від пошиття малих прапорців Ангеліна переходить до великих. Перший великий прапор 3х2 метри їй замовили бійці, які контролювали територію біля Торецька. Воїни хотіли встановити прапор на терикон, щоб його було видно окупантам та українцям, які залишилися на непідконтрольній території. Потім було замовлення на пошиття великого прапору для Міністерства оборони. Громаді Бахмуту та Краматорська Ангеліна пошила великі прапори у подарунок. Другим рекордом, який було зафіксовано, став прапор розміром 4,5х3 метри. На ньому Ангеліна вишила, що згідно статті 5 Конституції України «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ». Вона дуже хотіла, аби цей прапор був виставлений у холі Верховної Ради. Вона передавала його двом нардепам але ті повернули прапор майстрині. В результаті вона подарувала його Бахмутській міськраді. Сьогодні він прикрашає головний хол мерії.
Цього року до Ангеліни звернулися волонтери, які замовили їй гігантський прапор розміром 20х6 метрів. Люди хотіли запустити цей прапор на кульках з гелієм в бік окупованих територій. Гроші збирали усім миром – частина коштів на тканину надійшла від жителів непідконтрольних населених пунктів. Акція була запланована на 23 серпня – в день українського прапору. Ангеліна Шостак грошей за свою роботу не взяла, хоча шити довелося і вдень і вночі.
Складність була у тому, що вага тканини перевищувала сім кілограмів, та маленька кухня, яку жінка використовує як майстерню, не вміщала усе полотнище. Але вона впоралася. Прапор був пошитий вчасно, на ньому Ангеліна зробила 47 петельок, на які кріпилися кульки з гелієм. У День державного прапора з околиць Авдіївки злетів найбільший в країні прапор площею в 120 квадратних метрів. Коли його запустили у небо, усі присутні заспівали гімн України. І це був третій рекорд Ангеліни Шостак – сильної тендітної жінки з Бахмуту Донецької області.
Сьогодні вона шиє не тільки українські прапори, майстриня виготовляє також сердечки та м’які подушечки у яскравих національних кольорах. Вона дарує свої вироби світу, розсилає у різні країни та каже, що зараз її місія - популяризувати України у світі.
Матеріал підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки НФ на підтримку демократії NED.