ГоловнаСуспільствоВійна

Сильніші за життя

Це дві не пов'язані між собою історії про сильних людей – чоловіків і патріотів, які воювали в зоні АТО на металевих ногах й досі борються за мир в Україні.

Позивний "Вінниця"

Фото: argumentua.com

«Після Іловайська я потрапив у полон до російських десантників з міста Ульянівськ, де народився Ленін. З ними також було небагато місцевих, які називають себе «ополченцями». Пам'ятаю, як один із таких «ополченців», п'яний та весь забитий синіми татуюваннями, стрибав на моїй майже відірваній нозі, розмахував георгіївською стрічкою і кричав російською: «Зачем ты пришел на мою землю? Ты – бандеровская морда!» – розповідає 38-річний Олександр Сарабун на позивний «Вінниця».

Фото: Олексій Кондаков

Ми стоїмо на території великого гаражного кооперативу в місті Могилів-Подільський Вінницької області. Сашко – усміхнений чоловік із щербинкою між зубами та чудовим почуттям гумору. У гаражі разом із друзями та бойовими товаришами він ремонтує машини для передової АТО. Команда їхньої громадської організації «Катарсис» поставила на колеса вже десять військових автомобілів.

Колишнім військовим, які взялися ремонтувати бойові авто, допомагають небайдужі місцеві жителі. Окрім кошів на ремонт, бійцям-волонтерам іноді передають раритетні транспортні засоби. Так у гаражах з'явилася, наприклад, блакитна СМЗ-8 на позивний «Жаба». Цю машину 1980 року випуску повністю на ручному керуванні Сарабуну подарував учитель, боєць АТО, який також був в Іловайську.

Саша Сарабун в Іловайську, 28 серпня 2014
Фото: Маркiян Лисейко
Саша Сарабун в Іловайську, 28 серпня 2014

«Інвалідність – це в голові»

«Вінниця» пішов воювати добровольцем ще 2014 року. В іловайському котлі чоловік зазнав важких поранень і втратив ногу вище коліна. Це зараз Сарабун шуткує про кафе «холодні ноги», де в Могилеві-Подільському зазвичай замовляють поминальні обіди, та розповідає історії про те, як вони з товаришами у складних ситуаціях співають «Плине кача». А кілька років тому чоловік заново вчився ходити і сприймати себе новим.

«Насправді інвалідність – це в голові. Після ампутації та майже річного лікування я вже з протезом пішов служити до новоствореного батальйону «Донбас-Україна» і був, зокрема, на позиціях поблизу селища Кримське Луганської області. Потім невдало зістрибнув з бойової машини, забив куксу, зламав протез, пережив реампутацію і повернувся вже на полігон. Взимку 2016 року я вирішив займатися волонтерством, адже впевнений, що кожен із нас має робити все можливе для пришвидшення перемоги», – продовжує Сарабун.

Високу ампутацію чоловіка видно неозброєним оком. Зараз Олександр має механічне коліно, яке працює за «принципом викиду» – ти робиш крок вперед, коліно ніби викидається, а потім фіксується у процесі руху. 

Така технологія у сучасному протезуванні вважається застарілою – досить багато бійців АТО з аналогічними ампутаціями обирають електронні коліна, які працюють за принципом справжнього суглоба і потребують регулярної підзарядки «з розетки».

Вдруге на війні
Фото: Юрій Величко
Вдруге на війні

«Мені, знаєте, ось це і не подобається – бути від чогось залежним. Мій протез вже треба замінювати, але я не впевнений, що захочу електронне коліно. Найважче у службі з металевою ногою – це коли через постійний рух кукса пітніє і буквально вистрибує з приймача. Зараз не відчуваю дискомфорту, а з першим протезом мучився і, як мінімум, раз на добу відкладав металеву ногу, аби кукса дихала, та й просто відпочити. Єдине, чого досі не можу, – швидко бігати і ходити на далекі відстані», – каже Олександр.

Сарабун із тієї категорії людей, які не можуть сидіти на місці. Окрім волонтерської роботи в гаражі, він з бойовими товаришами проводить уроки патріотичного виховання у місцевих школах і загалом робить усе, аби його рідний Могилів-Подільський був найкращим містом України.

«Ми тут маємо кордон із Молдовою. Неозброєним оком бачимо їхню територію і часто контактуємо з їхніми людьми. Є ті, хто розуміють ситуацію в Україні, а є такі, хто активно підтримує Росію. Ми з хлопцями якийсь час пильнували автобуси, що курсують до нас з Молдови. Були й курйозні ситуації. Якось, наприклад, приїхав чоловік із георгіївськими стрічками на рюкзаку. Мені здається, що це неподобство – не можна не поважати країну, в якій знаходишся», – підсумовує колишній військовий.

Олег і "військовий молодняк"

Втомлена вишнева «дев'ятка» зупиняється на узбіччі дороги. З салону неспішно виходить водій у військовій формі. «Привіт! Ви ж до мене? Поїдете слідом, бо до закритого центру для розвідників, куди ми прямуємо, сторонніх не пускають».

Здається, якби ми познайомилися за інших обставин, військовий, якого звуть Олег, міг би розказати мені сотню неймовірних життєвих історій з невигаданими іменами та обставинами. Проте тепер він тримається напрочуд стримано – каже, що розвіднику не варто розкривати подробиці, хай і минулих, але все-таки бойових операцій.

«Не називайте підрозділ, де я служу, не вказуйте моє прізвище і мій позивний. Так буде безпечніше не тільки для мене, а й для тих, кого я треную», – просить офіцер вже у центрі підготовки розвідників.

У невеликій кімнаті на кілька ліжок тепло, аж млосно. Натягнута мотузка з чистими речами, міні-кафетерій на білому столику «родом із СРСР» та кітелі на вішаках, акуратно пришпилених до стіни. Тут Олег живе разом з іншими розвідниками, які також готують «військовий молодняк» до виїзду на передову АТО.

Фото: Lb.ua

Люди, які варті ЗСУ

«До того, як потрапити сюди, – каже офіцер, – я служив у Правому секторі та морській піхоті. Загалом на війні з 2014 року, проте у боях довелося побувати ще в 90-х».

У 1992 році тоді 20-річний киянин Олег проходив строкову службу. Потрапив до спецназу армії СРСР, а закінчував службу вже у незалежній Україні.

Таких як він, молодих перспективних військових, у той час активно залучали до так званих миротворчих місій. Перший бойовий досвід Олег отримав у Нагірному Карабасі.

«Мені є, з чим порівнювати, – я, як ніхто інший, знаю різницю між словосполученнями «службовий обов'язок» і «боронити власну землю», – каже розвідник.

У чужому Нагірному Карабасі військовий у прямому сенсі лишив частинку себе. 1992 р. під час виконання завдання на вірменсько-азербайджанській лінії вогню розвідник підірвався на протипіхотній міні і втратив ліву ногу нижче коліна.

«Після строкової служби та відновлення я продовжив роботу в силових структурах – працював, зокрема, в особистій охороні, а також серйозно займався спортом. Одразу вступити до лав ЗСУ мені завадила відсутність ноги, тому з першого червня 2014 року я пішов служити до Правого сектору», – продовжує Олег.

Якби би ви побачили Олега десь у місті, скажімо, в джинсах та кросівках – ніколи б не здогадалися, що цей чоловік уже 25 років пересувається на протезі. Віднедавна військовий має спортивну металеву стопу – з нею зручніше виконувати бойові завдання та ходити у розвідку.

Фото: Олексій Кондаков

«Загалом, – каже офіцер, – протез мене не підводить. Але якось під час «бойового» я невдало зістрибнув з «броні», стопа зламалася і довелося долати до своїх близько 1,5 км».

Це зараз Олег легко демонструє протез і показує, як фіксує металеву ногу еластичним бинтом, а до АТО чоловік пережив 14 операцій-реампутацій – першу зробили, коли з кукси почали виходити уламки міни.

«Попри ампутацію, – продовжує розвідник, – мені все-таки вдалося довести, що такі люди, як я, варті ЗСУ. На моєму шляху зустрілися достойні військові начальники, і тепер я – кадровий військовий на контракті».

«Найтяжче – це спогади про загиблих»

Олег пройшов кривавий Іловайськ та страшну оборону донецького аеропорту, він реально знає, що таке «зайти в тил ворога» чи «зіткнутися у ближньому бою», але подробиць розвідник воліє уникати. Ба більше, на моє єдине питання про іловайський котел військовий одразу ж зривається майже на крик: «Я не буду це коментувати! Вибачте», – відсікає він.

Кілька секунд «на видих», і розвідник все-таки починає поволі говорити. Мені здається, що його пам'ять чимось схожа на страшне кіно – здригаєшся, коли його згадуєш, а потім трохи заспокоюєшся, бо це вже минулося. Тільки спогади військових – це страшне кіно, що було наяву.

«Дуже боляче втрачати на війні друзів. І я, на жаль, втратив не одного. З Андрюхою ми разом виросли, разом пішли воювати. Він був командиром групи розвідки ПС. Якось вони пішли на виїзд разом із 95-ю бригадою і потрапили у засідку. Андрію відірвало руку – він і ще один десантник одразу загинули. Хлопці не змогли забрати їх, тому тіла пізніше були впізнані за ДНК-експертизою. Я пам'ятаю кожного загиблого, і ці спогади – найтяжче, що доводиться переживати», – каже розвідник.

Фото: EPA/UPG

Фактор адаптації

Після втрати кінцівок більшість військових стикаються з низкою неминучих проблем. Це насамперед так звані фантомні болі, коли пече та «стріляє» відсутня кінцівка, труднощі із психологічною та соціальною адаптацією.

У цьому контексті відновлення на службі могло б допомогти бійцям з ампутаціями швидше повернутися до звичайного життя. У цивілізованому світі ветеранів із важкими пораненнями залучають до служби в якості інструкторів чи військових психологів. Проте закон, який би дозволяв те саме робити в Україні, ще тільки розробляється. Герої АТО без рук та ніг змушені в індивідуальному порядку домовлятися про відновлення на службі. «І це, – кажуть хлопці, – ще один прояв патріотизму. Бо подолати кола бюрократичного пекла зможе далеко не кожен солдат».

За словами психолога Ольги Семенової, міжнародні дослідження доводять, що більшість військових із ампутаціями здатні повністю відновлюватися. Головне тут – час, виділений на це відновлення.

«Не варто думати, що всі люди із ампутаціями перебувають у депресивному стані. Дослідження доводять протилежне. Однак перед тим, як, скажімо, повертатися на службу після серйозних поранень, військові мають здійснити інтрапсихічне перелаштування. Це означає прийняття нових себе та свого нового способу життя. Таке внутрішнє відновлення часто супроводжується болючими переживаннями. Але саме успішне завершення процесу перелаштування свідчить про те, що людина готова повертатися до життя», – коментує пані Ольга.

Психолог також запевняє: після внутрішнього відновлення військова служба має бути повністю доступною для людей із інвалідністю. Крім того, що військові з ампутаціями, як правило, дуже мотивовані, вони досвідчені, краще за інших знають ціну життя і можуть стати, наприклад, чудовими інструкторами.

***

Одного дня ми виграємо неоголошену війну з Росією, а сотні бійців з ампутаціями залишаться і вчитимуться жити з новими металевими кінцівками.

Протезування Героїв АТО здійснюється за державний кошт. Отримати консультацію щодо протезування та, власне, зробити протези верхніх чи нижніх кінцівок можна, зокрема, за адресою:

ТОВ «Ортотех-Сервіс», м. Київ, вул. Тарасівська, 26. Тел.: (044) 425-85-69, тел./факс: (044) 425-86-33.

***

Матеріал підготовленоза фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram