Інна Якубовська погано чула свого 17–літнього сина Назара. Телефонний зв’язок постійно переривався. Хлопець уже декілька місяців перебував нібито на заробітках у Києві. Останнім часом його телефон часто був поза зоною досяжності.
«Їду в метро з роботи. Завтра у той же час зателефоную», – пообіцяв Назар 3 вересня 2014 року. За кілька тижнів, так і не дочекавшись обіцяного дзвінка, Інна подала сина у розшук. У листопаді матері зателефонував невідомий:
– Ви мама Назара? Не шукайте його. Він загинув 5 вересня в АТО.
Назар - не єдиний підліток, котрий воював в АТО. Скільки саме в Україні дітей, які брали участь у збройному конфлікті, достеменно невідомо. Генеральний штаб ЗСУ таких випадків «не виявляє», сепаратисти звітів не публікують. Однак українські правозахисники стверджують: неповнолітні могли перебувати у добровольчих батальйонах неофіційно, особливо на початку війни. Що ж стосується ситуації в ОРДЛО, то офіс Уповноваженого з прав людини стежить за нею в основному зі ЗМІ. У прес-службі ЮНІСЕФ повідомили, що неперевіреної інформації не коментують.
У коаліції «Справедливість заради миру на Донбасі» виявили щонайменше 30 дітей до чи приблизно 15-літнього віку, яких залучали до конфлікту обидві сторони.
У відкритих джерелах ми ідентифікували 20 неповнолітніх, які, ймовірно, брали участь у воєнних діях на боці сепаратистів. Ще проти 16 дітей кримінальні провадження порушила українська прокуратура. LB.ua також відомо про п'ять випадків залучення неповнолітніх до добровольчих батальйонів.
Попри заборону участі дітей у збройних конфліктах, юні бійці та деякі командири переконані: підлітки здатні захищати Батьківщину, оскільки свідомість може випереджати юридичне повноліття.
Як волонтер
Одинадцятикласник Назар Якубовський їздив на Євромайдан з Хмельниччини попри те, що мама забороняла: «Ще не дай бог тебе вб’ють, де буду шукати?».
Наступного разу до столиці юнак поїхав після закінчення школи. Сказав: «На роботу». Спершу Назар говорив, що не приїздить додому, бо не хоче витрачати гроші, з часом почав рідше телефонувати мамі, просив не відволікати дзвінками. Був поза зоною досяжності: «У метро». Інна Якубовська не піддавала сумніву його слова, адже Назар ріс слухняною дитиною. На сполох забила лише, коли після останньої розмови, 3 вересня 2014 року, син не виходив на зв’язок два дні. Звернулася до міліції, поїхала в Київ, подала у всеукраїнський розшук.
Через два місяці фатальний дзвінок сповістив маму, що її син помер на сході. Назар загинув 5 вересня біля міста Щастя Луганської області, їдучи на бойове завдання. Разом з іншими бійцями він потрапив у засідку.
Командир, який взяв на службу Назара, сказав матері, що хлопець виглядав повнолітнім, переконував, що йому 19 років. Документи ніхто не перевіряв.
Назара перепоховали 25 березня 2015 року у рідному селі Шаровечка Хмельницької області. Президент обіцяв присвоїти орден «За мужність» Назару Якубовському, але так і не зробив цього.
У відповіді на запит LB.ua Генштаб повідомив, що Назар Якубовський до ЗСУ «встановленим порядком через військовий комісаріат не приймався. На час загибелі (вересень 2014 року) знаходився за місцем дислокації зазначеної військової частини («Айдар», – авт.) у якості волонтера».
У батальйоні «Айдар» інформаційний запит LB.ua про неповнолітніх бійців залишили без відповіді. Заступник командира батальйону по роботі з особовим складом підполковник Олег Лелет пояснив, що не може повідомити, скільки дітей вступили до їхніх лав у 2014 році, оскільки «батальйон знаходиться на передній лінійці». «Щодо Назара Якубовського було проведено розслідування. Документи передані родичам», – сказав Лелет, не повідомивши деталей.
Війна не для дітей
Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) застерігає дітей від участі у збройних конфліктах, а спільноти - від залучення неповнолітніх до воєнних дій. «Участь у збройних конфліктах розглядається як грубе порушення прав дитини/неповнолітньої особи – чи то безпосередня участь у бойових діях, чи то інші види діяльності, наприклад, приготування їжі, відправка/доставка повідомлень та інше», – пояснює Габріель Акімова, керівниця програми «Захист дітей» в ЮНІСЕФ Україна.
Заборона участі неповнолітніх у збройних конфліктах регулюється як національним законодавством, так і міжнародними нормами. У 2004 році Україна ратифікувала Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо участі дітей у збройних конфліктах: ручилася не допускати неповнолітніх до воєнних дій.
Згідно зі статтею 4 Протоколу, незаконні збройні формування також не повинні вербувати або використовувати у конфліктах дітей.
Внесені у 2016 році поправки до 30 статті закону України «Про охорону дитинства» забороняють пропаганду війни, вербування, фінансування, матеріальне забезпечення, навчання дітей з метою використання у збройних конфліктах, залучення та/або втягування дітей до незаконних воєнізованих чи збройних формувань.
У Генштабі запевняють: законодавство не порушують. «Фактів, які підтверджують прийняття громадян України віком до 18 років на військову службу за контрактом чи військову службу за призовом, під час мобілізації, на особливий період, не виявлено», – повідомив в.о. начальника Управління зв’язків з громадськістю ЗСУ Юзеф Венскович у відповіді на запит LB.ua.
Правозахисники не піддають сумніву заяви Генштабу про відсутність дітей в армії. «Утім, в зоні АТО знаходяться підрозділи, які не відносяться до ЗСУ, Найгвардії чи поліції. Це, наприклад, Добровольчий український корпус «Правий сектор» (ДУК)», – наголошує віце–президент Всеукраїнської фундації «Захист прав дітей» Олексій Лазаренко.
У ДУК стверджують, що неповнолітніх у батальйонах немає: це заборонено уставом, а тому документи кожного добровольця ретельно перевіряють. «Ми не божевільні, щоб відправляти на смерть 15-, 16-літніх малоліток. Не направляємо на фронт і 18-літніх і намагаємося не відправляти тих, кому ще немає 20 років», – розповів прес-секретар Правого сектору Артем Скоропадський.
Уповноважений Верховної ради з прав людини фіксує втягнення дітей у конфлікт обома сторонами. «Ми здогадуємося, що діти можуть несвідомо залучатися до збройного конфлікту, наприклад бути на блокпостах», – каже Аксана Філіпішина, представниця омбудсмена з питань дотримання прав дитини, недискримінації та гендерної рівності.
Цю думку поділяє і Лазаренко. За його словами, дітей залучають не лише безпосередньо до збройного конфлікту, а й для несення караульної служби на блокпосту, супроводу військовополонених, охорони, приготування їжі.
«Якщо дитина перебуває на військовому об’єкті, це вже залучення до конфлікту. Супротивник, коли наноситиме удар, вважатиме, що там знаходяться комбатанти, і діти можуть постраждати», – пояснює правозахисник.
Про те, що діти беруть участь у воєнних діях, повідомляв і президент. За словами Петра Порошенка, станом на кінець 2015 року на війні загинув 21 неповнолітній юнак.
Офісу Уповноваженого в Адміністрації президента і в Генштабі відповіли, що не знають, хто передав Порошенку такі дані.
Неповнолітні добровольці
Щонайменше п'ятеро неповнолітніх українців, в минулому самооборонівці Євромайдану, брали участь в АТО у складі добровольчих батальйонів у 2014 році – Максим Громов, Георгій Тороповський, Назар Якубовський, Андрій Романюк та Аліна Демченко. Цю інформацію LB.ua підтвердили вони самі, їхні батьки або командири.
Наймолодший Андрій Романюк повернувся з АТО у березні 2015 року, коли його маму Олену звинуватили у неналежному вихованні сина. Через п’ятимісячну відсутність у вінницькому коледжі, 16-літнього Андрія хотіли відрахувати.
У ситуацію втрутилися правозахисники. «Ми в оперативному режимі зв’язувалися з соцслужбами і пояснювали, що участь дитини у збройному конфлікті неприпустима. Поговорили з мамою, дитина повернулася до навчання», – розповідає Філіпішина.
Хлопцю дали змогу виправити навчання, але згодом Андрій Романюк опинився на лаві підсудних. Зараз його звинувачують у нападі на АЗС і вбивсті двох київських міліціонерів, який стався у травні 2015 року.
«Я їду на схід»
Коли матір 17-річного Георгія Тороповського Тетяна вмовляла сина не їхати на Майдан, він безапеляційно заявляв: «Тут історія, а я буду сидіти вдома?». Жора стояв на першій лінії оборони, у 31 сотні Лева «Правого сектору».
24 червня 2014 року з Києва він поїхав у тренувальний центр «Правого сектору». За два дні зателефонував матері:
– У мене є для тебе дві новини. Я їду, і їду на схід.
– …
– Чому ти мовчиш?
– Що ти хочеш почути? Щоб я тебе зупинила? Я стільки разів просила повернутися, ти ж мене не слухаєш. Коли обрав цей шлях, мені залишається лише молитися за тебе.
Тетяна не могла зупинити сина - він ріс самостійним хлопцем і відповідав за свої вчинки. Жора поїхав у район Слов’янська.
Товариш Жори, тоді доброволець ДУК, Олександр Немировський пояснює, що на початку конфлікту документи у бійців не перевіряли. За його словами, Жора, збрехавши про свій вік, зміг стати добровольцем Хантером. Разом з Олександром вони виконували завдання у групі розвідки. Немировський запевняє, що Жора був готовий воювати попри свій вік, бо повноліття лише юридичний факт – особистість формується незалежно від нього.
У кінці червня Жора брав участь у бойових діях під Карлівкою та Амвросіївкою. Поранений, він потрапив у госпіталь, де 21 липня 2014 року відзначив своє повноліття. Маму, котра приїхала до лікарні, вкотре попросив не говорити про вік, аби не підставляти командира. У кінці літа Жора вже був під Іловайськом.
31 серпня він повернувся додому стомленим і розгубленим, став замкнутим, почав заїкатися, іноді прокидався уночі. Коли почув салют, впав і закрив голову руками. Тетяна Тороповська, стривожена станом сина, просила не повертатися на схід:
– У мене серце розривається. Заспокойся, ти вже своє відвоював. Починай жити.
– Там війна, там моя сім’я.
Жора вирішив підписати контракт з 40–м батальйоном «Кривбас».
16 вересня він сів у потяг «Київ–Дніпропетровськ». Там він загинув за нез’ясованих обставин - його тіло викинули з вагона. Жору з розбитою головою і гематомами на спині знайшли біля станції «Шевченко» у Черкаській області. У січні 2015 року справу передали у військову прокуратуру. Убивці Георгія Тороповського не знайдені.
Його мама не погоджується з тим, що війна – не місце для неповнолітніх: «Якби п’ятдесятилітні військові захищали Україну, ці діти знали б, що вони там зайві. Приїхав би Жора, побачив би професійні дії і повернувся б додому. Він їхав туди, де нікого немає. Для багатьох це робота, для наших дітей це був патріотизм. У патріотизмі немає плюсів і мінусів».
Про те, що Жора воював, Генштаб не знає до цього часу. «Інформація щодо прийняття на військову службу до ЗСУ відсутня. Добровольчі батальйони до складу ЗСУ не входили, у зв’язку з чим облік осіб віком до 18 років, які брали участь у військових діях в районі проведення АТО, у ЗСУ не здійснювавсь», – повідомили нам у відповіді на запит. У СБУ визнали: Георгій Тороповський залучався до антитерористичної операції з 14 квітня по 17 вересня 2014 року. Відповідний витяг з наказу надали матері Жори в Антитерористичному центрі при СБУ (документ є у розпорядженні LB.ua, – авт.).
У ДУК кажуть, що Тороповський – єдиний неповнолітній боєць ДУК, про якого достеменно відомо. «Не показав документів, на вигляд був старшим, тому й повірили.
На початку війни тисячі людей їхали на фронт одразу з Майдану, хтось міг проскочити без перевірки документів, обдуривши. Теоретично могли бути й інші випадки, але я про них не знаю», – пояснює Скоропадський.
Син полку
Максим Громов вирішив поїхати на схід України, коли з'явилася перша інформація про анексію Криму. Свою історію хлопець, а також його командир Іса Акаєв розповіли нам особисто.
17-річний юнак з Кіровоградщини якраз закінчив школу, готувався до вступу і вже встиг побувати на Майдані. У пошуках батальйону, який би взяв неповнолітнього, Максим познайомився з Ісою Акаєвим. Переселенець з Криму, Акаєв навесні 2014 року саме збирав своє формування.
Під час знайомства Максим сподобався Ісі, пригадує командир. Хороший, тямущий, дисциплінований, дужий хлопчина.
– Батько помер, коли я був маленький, у мене лише мама.
– Мама у тебе хоробра, якщо сина відпустила, – відповів Акаєв. (Сам Максим розповідає, що матір не знала про його рішення).
– Мене нікуди не беруть через вік.
– Не питання. Але у мене є одна умова. Будеш робити те, що я скажу і тільки поруч зі мною. Так Максим Громов став добровольцем майбутнього батальйону «Крим».
Коли кримчани мали ставати на облік, Іса Акаєв, аби не надавати справжні паспортні дані хлопця «з міркувань безпеки», запропонував Максиму вигадати ім'я і рік народження. Так хлопець став біженцем з Криму Євгеном Гончаренком. «Ніхто не міг цього перевірити», – прокоментував своє рішення Максим.
Максима-Женю Акаєв попередив:
– Якщо хочеш отримувати виплати, оформляйся у батальйоні «Дніпро».
– Я хочу воювати.
17-літній Максим у складі батальйону «Крим» відправився в зону АТО. Став сапером. Син полку – так жартома називали Максима бійці.
Акаєв вважає, що хлопець у 17 років міг брати участь у воєнних діях: «Я тоді не думав про законодавство. Якби мій син захотів, взяв би його у такому віці. Я бачив, що людина щиро хоче захищати Батьківщину. Чому я мав йому заважати? У батальйон просилися й інші, але вони були дітьми. Женя був свідомий. Чоловік є чоловіком у будь-якому віці», – пояснює своє рішення Акаєв.
Сам Максим каже, що командир ставився до нього як до сина: «Він поважав мою думку і моє бажання служити. Допомагав мені, хвилювався, оберігав».
Улітку 2014 були бої за Савур-Могилу, але Акаєв не взяв Максима на штурм. «Не дай бог щось станеться, не зможу його матері в очі дивитися», – подумав командир.
За декілька днів після штурму терміново треба було їхати у той же район. Женя-Максим цього разу поїхав зі своїм командиром. «Крим» зайняв позиції на схилі, де знаходився меморіальний комплекс, розповідає Акаєв. Полковник Ігор Гордійчук, який керував операцією взяття Савур-Могили, наказав відправити підмогу військовим у підніжжі схилу.
– Давай я піду, – попросився Маким.
– Добре. Але Мустафа, дивись за ним, – наказав Акаєв старшому бійцю.
Спустилися донизу. У їхні позиції влучили снаряди. Максим отримав контузію.
Далі був госпіталь у Вінниці. Про те, що Максим в АТО, його мама дізналася з новин. Просила повернутися, але хлопець не збирався змінювати своє рішення.
Акаєв до цього поставився з повагою: «Ми всі повинні усвідомлювати, що сталося з країною, ми повинні розуміти: якщо не ми, то хто».
Після госпіталю, уже повнолітній, Максим підписав контракт. Зараз прапорщик Максим Громов служить у 57-ій бригаді у районі Донецького аеропорту.
Усім юнакам, які хочуть поїхати в АТО, радить «двісті разів подумати і зважити усі за і проти, бо потім шляху назад не буде, стануться незворотні дії у житті».
З актриси в АТО
Аліна Демченко з п’ятого класу знала, що стане актрисою. Дівчина з Білої Церкви ретельно готувалася до вступних іспитів у Київський коледж театру і кіно. Вступила. Потім був 2014-й.
Під час Євромайдану 17-річна Аліна навчалася на другому курсі. Товариші -самооборонівці, з початком бойових дій, виїжджали на схід. Попри заборону друзів, Аліна вирішила, що поїде з ними, хоча відмова від мрії стати актрисою далася їй нелегко.
«Я відчувала, що в країні починався складний час. Залишати усі свої справи і робити, те, що потрібно у даний момент – не лише чоловіча прерогатива», – пояснює своє рішення поїхати в зону АТО Аліна.
Через декілька тижнів після того, як дівчина з товаришами приїхала в зону АТО, сформувався батальйон «Айдар». Аліна вступила до його лав, збрехавши про свій вік: «сказала, що паспорт згорів». Коли ж виповнилося 18, розповіла правду і підписала контракт. Зараз молодша сержантка Аліна Демченко служить у взводі зв'язку «Айдару».
Батьки спочатку не знали про участь доньки в АТО. Коли ж Аліна зізналася, переконували повернутися до мирного життя. Але ніщо не могло вплинути на рішення дівчини. За її словами, на початку конфлікту чимало неповнолітніх брали участь у воєнних діях. Аліна вважає, що серед тих, хто у 2014 році намагався вступити до добровольчих батальйонів, могло бути до 15% дітей. За її словами, в зоні АТО вдавалося залишитися малій кількості підлітків, оскільки командири перевіряли документи. Так, лише два однолітки Аліни вступили до батальйону «Київська Русь».
Командир, котрий знає про вік дітей, не повинен брати їх до батальйону, переконана молодша сержантка: «Жоден командир не має права брати на себе таку відповідальність. У випадку чого, треба буде дивитися в очі батькам. Командири все життя можуть себе картати за це».
Зараз Аліна намагається повернутися до мирного життя і готується до вступу в університет Карпенка-Карого. Нещодавно вона написала на своїй сторінці у Facebook: «Якби котрась дівчина зараз запитала в мене поради щодо того, варто чи ні йти служити... знаєте, я б, мабуть, відповіла «ні». Бо так складно цим жити...І так складно припинити цим жити. Це все так змінює манеру спілкування, модель поведінки і світогляд, що коли вдома, в цивільному житті, соціум почне вимагати поводити себе інакше, то перевчитись у вас не вийде. Принаймні одразу. А може й взагалі».