Цю рослину називають «чорним золотом» Карпат. Улітку вона стає головною годувальницею гірських сіл: як горян, так і місцевих бюджетів. Так, у Воловецькій райраді повідомляли, що у 2014 році зібрані 20 тон збагатили казну селища на 21 тисячу гривень. У столиці чорничників – селі Гукливому цього району – рослині навіть встановили пам’ятник.
Збір чорниці настільки масовий і стихійний, що облдержадміністрації ввели обмеження. У цьому році закарпатські заготівельники можуть прийняти не більше 168,9 тон ягоди. Контролювати весь чорничний ринок неможливо: не всі збирачі здають ягоди у пункти прийому – натомість можуть продавати самостійно, не сплачуючи податків.
Гора Пікуй, до якої ми прямуємо, знаходиться частково й на Закарпатті. Здебільшого саме жителі цієї області тут збирають яфини (так називають чорниці). Шлях до цієї гори залежить від того, де живуть збирачі. Найлегше жителям прилеглих сіл – Біласовиці, Щербовця, Либохори, – вони можуть одразу почати сходження. Ті, ж хто живуть далі, добираються як ми – спочатку автомобілем до сіл у підніжжя гори, далі пішки.
Чим ближче до Пікуя, тим частіше дорогу підсвічують вікна будинків. Горці збираються по яфини.
За 20 хвилин ми нарешті біля місця сходження. О 2:50 починається наш яфинний шлях.
Чорнична ніч: лише місяць освічує вершки гір. Те, що ми йдемо полем з травою до колін, розумію лише, коли щось гладить ноги. Нічого не видно. Збирачі яфин підсвічують шлях ліхтариком. Вирушають так рано, щоб зійти на гору до сходження сонця.
- За скільки ви піднімаєтесь? - питаю у 23-річного Юрія, який майже щороку ходить по чорниці.
- За 1,5 години. З вами, думаю, за 2.
Шлях до вершини Пікуя для недосвідчених – випробування. Подолати приблизно 8 км горами за 1,5 години здається можливим хіба що при телепортації.
Ми входимо у ліс. Дерев, які огортають шлях природним тунелем, майже не видно, лише за нечіткими контурами очі домальовують стовбури і листя. Від мертвої тиші посеред темного лісу стає лячно. Лише чавкання п’ятьох пар резинових чобіт у болоті заглушують страх.
- Диких звірів не зустрічаєте?
- Ни раз никого не виділи. Най вни ся нас боят, а не ми їх. Хоча може нись увидиме [Ні разу нікого не бачили. Хай вони нас бояться, а не ми їх. Хоча може сьогодні когось зустрінемо], – жартома намагається мене залякати Юрій.
Позавчора закінчився сезон дощів у Карпатах. Але люди збирали чорниці й за такої погоди. Кажуть, що готові були б і за снігу, якби яфини росли.
Лісову німоту нарешті одухотворяє звук гірського струмочка. Коли робимо першу зупинку, припадаю до води. Шалено смачна, вона холодом обдає горло.
Мої чотири супутники: Юрій та Петро – уже досвідчені збирачі чорниць, а от десятикласник Павло та шістдесятирічний Володимир – неофіти.
- Скільки можна заробити за сезон? – користуюсь моментом перекуру.
- Кіть ходити кожен день місяць – півтора, мож до 20 тисяч [Якщо місяць чи півтора ходити щодня, можна заробити 20 тисяч], – розповідає Петро.
Довго не відпочиваємо. Далі підйом стає все крутішим і вужчим. Посеред доріжки лежать величезні камені, шлях в’ється змійкою. До другої зупинки доходжу ледь жива, ноги повзуть з останніх сил. Останню перед вершиною зупинку робимо біля джерела, де починається потік.
Через дві години після початку сходження ми нарешті біля вершини. Окрім нашої п’ятірки, тут ще нікого немає. Напотемки розглядаємо кущі, але нічого не видно. Ліхтарик допомагає побачити, що є трішки ягід. Тепер нам залишається чекати, поки розвидниться. Персикове небо посередині розрізає жовтогаряча смуга: сонце уже силкується вийти. Ласуємо канапками і намагаємося прокинутися за допомогою кави.
Павлові розповідають, що на вершині гори на нього чекає Смолава [Шмарката] Баба, яку йому доведеться цілувати. Цією легендою лякають усіх, хто вперше підкорює Пікуй.
- Ми збирали по 50 л раньше, – каже Юра. – Але яфини уже переходят, не знаю кілько нись назбираєме [Ми збирали по 50 л раніше. Але чорниці уже закінчуються. Не знаю, скільки сьогодні назбираємо].
- Збирати не тяжко. Тяжко зносити. Надавно єден хлопець ніс 85 кг. Так йому шлейки від портфеля надавили, що задихався [Збирати нескладно. Складно зносити. Нещодавно один хлопець ніс 85 кг. Йому так натиснули лямки портфеля, що він задихався], – осудливо розповідає Петро.
Кожен зі збирачів вам неодмінно пожаліється: у процесі збору чорниць найскладніше – вийти на гору і спуститися вниз.
0 5.30 з’являються перші конкуренти. Ми починаємося рухатися ближче до вершини. Оскільки сезон уже закінчується, то там найімовірніше назбирати ягід. Спочатку чорниці достигають біля підніжжя, і там вони давно визбирані.
У горах яфини достигають на початку липня. Через три тижні їх уже майже не залишилося. Голі безлисті кущі нагадують, що нещодавно на них росли чорниці.
Небо стає кривавим. З-за обрію викочується обідок сонця. За кілька хвилин пекуче коло повністю вивалюється на небо.
Збирачі яфин приступили до роботи. У їхнього інструменту багато назв – збирачка, чесалка, грабачка, гребінка. Правою рукою тримають її в руці, лівою притримують кущ і рухають нею з низу чорничника до верху. Цей процес нагадує розчісування волосся. Коли збирачка наповнюється, яфини висипають у відро. Зазвичай у збирачів одне відерце прив’язано до поясу, велике відро залишається на місці, щоб його не носити за собою.
Використовувати грабачки заборонено, бо ці прилади рвуть кущі та псують чорничник, на початку сезону до збирачки потрапляють зелені ягоди, що знижує врожайність. Утім, місцеві продовжують його використовувати: збирати руками дуже довго й складно.
Петро і Юрій мимохіть збирають яфини: ягід залишилось мало, тому процес займає багато часу.
- Коли їх много, то легко й інтересно збирати, – каже Петро. 2 попередні тижні він ходив до сусіднього села. На Пікуй піднявся втретє цього літа. У розпал сезону за день хлопець міг заробити 1000 гривень.
Трішки нижче збирають чорниці Руслана і Ліда. Жінки піднялися на гору о сьомій. Вони свій сезон збору розпочали 1 липня.
- Ліда разом з чоловіком якось 200 кг назбирали. Я ж можу 40-60 кг, – зізнається Руслана.
Жінки, як і будь-які інші збирачі, нарікають не на процес збору (хоча зі згорбленою спиною півдня стояти теж тяжко), а на доставку чорниці до пункту прийому. Збирають багато, коли трактор під’їжджає до найближчого лісу. Коли ж зносять самі, то доводиться це робити двічі. У мене в голові одразу виникають спогади про тортурний підйом й німіють ноги від думки, що потрібно пройти його ще раз.
- Май ліпше, коли йде сім’я збирати – четверо чоловік разом з дітьми. Тоди ж вни можут заробити по 2 тисяч. Коли ниє роботи, як у нас по селах, то це великий заробіток [Найкраще, коли збирає уся родина – четверо членів сім’ї, у тому числі діти. Тоді вони можуть заробити по 2 тисячі. Коли немає роботи, як у наших селах, то це значний заробіток], – каже Руслана.
Багато місцевих живуть за рахунок яфин. Цього року природа не на користь збирачам. Урожай чорниць рясний, а це значить, що вартість кілограма ягід зменшується. Якщо минулого року найвища ціна сягала 33 гривень, то цього – лише 20. Останні дні приймали по 16,50.
За допомогою гребінки чорниці зриваються разом з листям і ще зеленими ягодами.
- Як потім очищують ягоди?
- По-різному. Наприклад, у Воловці є соко-винний завод. Там коло лєнти з двох сторін стоят люди і вибирают сміття, – розповідає Ліда. На лівій руці у неї рукавиця, на правій – червоний манікюр. – Потім з них можут сок робити. У Львівській області є єдиний завод, який виробляє яфинний сок – «Галіція». Много експортуют заграницю, а пак нам вертаєтся дорогими товарами – варенням, джемами. З яфин також роблят лікарства чи краску.
- Фарбу?
- Так. У чорнила для ручки.
Повертаюся до моїх супутників. Вирішуємо влаштувати ланч на самісінькій вершині – на висоті 1408 м. Навіть тут з-під великих каменів виглядають чорничники. З вершечка видніються, мов мурахи, збирачі. Там двоє, там четверо. Разом з півсотні.
- У цей час у мене вже било 50 л. Тепер лише 10, – жаліється Петро, коли годинник показує десяту. Руки і губи у нього уже фіолетові.
За годину Юрій і Петро заповнюють 25-літрові відра і вирішують почати спуск. Володимир і Павло за цей час назбирали по 10.
Хлопці збігають дуже швидко. Відра, за їхніми словами, неважкі, тому йти легко.
Унизу, десь посередині пройденого нами зранку шляху, чекають машини, які приймають чорниці. Місцеві родини з тракторами чи вантажівками купують яфини у збирачів, а потім на одну-три гривні дорожче перепродають підприємствам, що очищують чи переробляють яфини. Сьогодні платять 17 грн за кілограм. Найвищою може бути ціна у кінці сезону, коли чорниці закінчуються. Вона також різниться по районах. Наприклад, у сусідньому Міжгірському приймають по 17-19 грн.
Ваги показують по 14 кг у обох хлопців. Себто 238 грн за 5 годин збору яфин.
- Більше не прийду. Нись востаннє, – вирішує Петро через те, що ягід залишилось мало, і процес збору дуже тривалий.
Дехто з місцевих не здає чорниці, а продає їх на трасі, що пролягає біля села, уже по 30 гривень за літр.
Після обіду у це село приїдуть мукачівські підприємці і заберуть чорниці. З міжгірських сіл яфини возять у Хуст. Як розповіли міжгірці, там фірма «Метеора Закарпаття» купує їх по 20 грн. Якщо чорниця не їде закордон, то тут з неї виробляють морс, сироп, варення, компот, мармелад, харчовий барвник.
Найскладніша робота, звісно, у самих збирачів яфин. Цей труд не тільки тяжкий, а й небезпечний. Минулого року у Свалявському районі машина, що везла 35 людей на полонину, перевернулася у провалля. Жінка загинула. Утім, до тих пір, поки «чорне золото» Карпатських гір буде рости, його будуть збирати. І у дощ, і під пекучим сонцем, і навіть у сніг. Бо для гірських сіл це значний, а часом і єдиний дохід.