ГлавнаяОбществоНаука

Віктор Бар`яхтар: Нашій політиці потрібні випускники МАН

Видатний український вчений світового рівня, директор Інституту магнетизму НАНУ і МОН Віктор Григорович Бар`яхтар поділився з юними журналістами спогадами про своє дитинство і поглядами на виховання юних науковців у Малій академії наук.

Віктор Бар`яхтар: Нашій політиці потрібні випускники МАН

Давайте спочатку поговоримо про ваше дитинство. Як у вас складалися стосунки з батьками, однокласниками, вчителями?

Що стосується взаємовідносин з батьками, то крім доброго я нічого не можу сказати. У нас у сім´ї була така традиція, що діти (а нас спочатку було троє, потім стало четверо братів) обов´язково допомагали вдома. Кожен із нас мав свій обов´язок. Батько і бабуся слідкували за тим, щоб ці обов´язки виконувалися ретельно, і сачкувати не було ніякої змоги.

Коли мені було п´ять років, батько навчив мене арифметики. Я за день вивчив числа, потім він мені протягом місяця задавав різні задачки, які я, за словами батька, розв´язував добре. Після місяця навчань він сказав: «Тепер все, починай навчати свого молодшого брата». Так я став наставником для своїх молодших братів, а також для двоюрідних сестер і братів. А нас було 25 осіб, ми дуже товаришували. Коли вони почали здавати іспити до інститутів, то я з ними працював і навчав їх фізики, історії, літератури.

А ким ви хотіли стати за професією?

У дитинстві в мене було два бажання. Перше - я хотів стати інженером. Друге - біологом чи лікарем. Мені дуже подобалося бути лікарем. Усі мої родичі з боку матері були лікарями. Так що було з кого брати приклад.

Але в 1945 році американці створили атомну бомбу і в серпні 1945-го бомбардували Японію. Я тоді вже був у 8-9 класі. Ця подія дуже жваво обговорювалась у нас у класі (в школі навчались тільки хлопці) і ми зрозуміли: щоб держава у нас була сильною, незалежною, вона повинна мати не тільки гарну армію, не тільки гарну промисловість, але й дуже гарну науку. Бо в лабораторіях вирішуються такі проблеми, як створення нової зброї тощо. І тоді я вже вирішив стати фізиком-ядерником. Це було в дев´ятому класі.

А у вас був свій наставник?

Коли я навчався в школі, в мене не було наставника. Я вчився дуже добре і мав дуже гарну пам´ять. Все, що нам розповідали вчителі, одразу запам´ятовував. Я вирішував задачки по дорозі додому, а дома їх тільки записував. Мені було дуже легко навчатися. А ще у нас в школі було дуже багато гарних гуртків...

Ви їх відвідували?

Ну звичайно. Був гурток російської літератури, української мови та літератури... Ось наприклад, вчителька, Валентина Іванівна, вона створила спільний гурток між чоловічою школою та жіночою. Ми всі їй були дуже вдячні. Ну, зрозуміло, що в нас був гурток з математики. І я там був одним із найактивніших. Але в українській мові я також був дуже вправний.

А чи є різниця у сучасному дитинстві і в тому, яке було у вас?

У нас обов´язково щотижня було засідання гуртка. Крім цього, у суботу були танці чи вікторина. У нас дуже добре було поставлено позашкільне виховання. Кращого дитинства я собі уявити не можу.

А які риси характеру треба мати, щоб стати видатною людиною, такою, як ви?

Рецепта немає. Але все своє життя я дуже багато вчився, дуже багато працював. І ще у мене була така риса, що я хотів бути кращим учнем. І дійсно був кращим.

Які перспективи МАН надає майбутньому дитини?

Колосальні. Одне з головного, що надає Мала академія - це почуття перемоги. Оті конкурсанти, які вже потрапляють до Києва, не важливо, отримали вони перше, друге чи третє місце, але вони вже зробили певний крок. Це почуття власної гідності, особливих спроможностей. І це почуття виникає тільки тоді, коли ти маєш перемоги. От МАН, з одного боку, дає консультантів, а з другого - радість перемог і святкування. Заходи, які в нас відбуваються на щорічних захистах робіт - зібрання, екскурсії, спілкування з однодумцями - вони дуже важливі для молоді.

Я б дуже хотів, щоб наші діти з МАН потрапили в політику. Щоб вони виросли не тільки в науковців, гарних фахівців, але і мали громадянське почуття. Владі потрібні молоді люди з ґрунтовними знаннями, відповідальні, з патріотичним почуттям.

Скажіть, робота в науці сьогодні викликає в вас такі ж відчуття, як викликала і на початку вашої діяльності?

Так, викликає ті ж самі емоції - я люблю свою роботу. Нажаль, вже працездатність не та, але радість від роботи завжди є. І ще, знаєте, є таке відчуття, що найкраща робота - попереду.