“Слава богу, він корупціонер!”
Нарешті! У п'ятницю, після чотирьох однакових вистав “Подання законне, але необґрунтоване”, які пройшли з аншлагом у понеділок, вівторок, середу та четвер у регламентному комітеті ВР, у Верховній Раді нарешті знайшовся корупціонер, однаково бридкий і Генеральній прокуратурі, і керівництву регламентного комітету!
Досі здавалося, що формулювання вироку комітету, який “виправдав” нардепів Дейдея, Довгого, Лозового й Полякова, не здатне змінити вже ніщо — навіть якби черговий поданий на розгляд “регламентників” депутат тричі зґвалтував козенятко прямо за трибуною сесійної зали парламенту. Упевненість, із якою Павло Пинзеник та його колеги штампували відмови в рекомендаціях щодо зняття недоторканності, не віщувала жодної інтриги. Складалося навіть враження, що весь цей серіал Генпрокуратура з комітетом придумали лише для того, аби журналістам було про що писати в інформаційно млявому липні. І писати не так, щоб “ой зрадонька!” в понеділок — а потім знову тиждень застою, а “зрада! зрада! зрада! зрада!...” І вже тоді, коли кожен зрозумів, що в п'ятницю замість зради може бути хіба що ЗРАДИЩЕ, комітет раптом видав маленьку переможеньку, підтримавши подання Генпрокуратури на Борислава Розенблата.
“Слава богу, він корупціонер!” — слова про Розенблата, які “жартома” (ггг!) прозвучали з на одному з записів Спеціалізованої антикорупційної прокуратури у виконанні виправданого нардепа Полякова, у п'ятницю полегшено злетіли й із вуст тисяч українців. Слава богу, хоч одного зі своїх колег купка нардепів із регламентного комітету таки наважилася здати спраглому корупціонерської крові суспільству, замість і надалі випробовувати терпіння українців одвічною круговою порукою. Слава богу, хоча б Розенблата, докази проти якого за всього депутатського бажання не назвеш “божою росою”, комітет не ризикнув відмазати так, як і його попередників. Аж виникає нестримне бажання занести панові Розенблату пляшку, букет чи шоколадку — а то й у охоплене роздумами про війну з бурштиновою мафією державницьке чоло розцілувати! Ось же він нарешті, наш нардеп-корупціонер, знайшовся, коли вже й не чекали! Слава богу!
Звісно, рішення регламентного комітету носять лише рекомендаційний характер і вся ця п'ятиденна клоунада аж ніяк не означає, що недоторканності ВР позбавить навіть Розенблата, але все одно: від думки, що є-таки в нашому буремному світі закшвари, на які не згоден підписатися навіть член регламентного комітету ВР, на душі трохи легшає. Тепер би ще дочекатися голосування по всіх 5 підозрюваних (плюс призначений на наступний тиждень Добкін) у ВР та дізнатися, чи існують зашквари, участю в яких погидує і решта народних депутатів.
Прикладна хрестометрія
Попри одноманітний сюжет усіх 4-х дорозенблатівських прем'єр регламентного театру, були в кожній із вистав і свої милі родзинки та чудові знахідки. Та будь-які айфони Полякова чи золоті яйця, які спритний Олесик Довгий відрізав у свого екс-шефа Черновецького та пришив Луценкові, не йдуть у жодне порівняння з легендарними мощами радикала Андрія Лозового. “Хрест-енколпіон з мощами XIII століття”, який пан Лозовий вніс у свою електронну майнову декларацію, вибився у знані меми ще восени 2016 року після першої декларативної кампанії. На засіданні ж регламентного комітету в середу й узагалі настав його зоряний час.
Власника артефакту неяабияк обурили слова Юрія Луценка про вартість хреста, яку екпертиза нібито оцінила в щонайменше 121 тисячу гривень. Бо, на думку народного депутата, будь-яка спроба оцінювати “безцінні мощі” в якусь суму — це “святотатство” і “комуністичне кощунство”.
“Ви говорите про мощі – і оцінили їх у 121 тисячу гривень!... Я закликаю вас 10 хвилин іти пішки вклонитися цим мощам у Свято-Феодосіївському монастирі, якому я їх подарував, і покаятися за те, що ви говорите неправду, і покаятися за те, що ви чините політичні репресії і тиск”, — кинув гнаний християнин Лозовой просто в лице Генпрокуратору Луценку.
Усвідомлюючи всю небезпеку бути за подальші слова проклятими паном Лозовим та відлученими ним же від церкви прямо над мощами у Свято-Феодосіївському монастирі, все ж наважимось зазначити: пане Лозовой, першу майнову оцінку своїм “безцінним мощам” дали саме ви! Більше того, вона цілком збігається з оцінкою Генпрокуратури!
Якщо вже ви вирішили задекларувати свій хрест у системі електронних декларацій, то це означає, що ви оцінюєте його вартість не менш ніж у 100 прожиткових мінімумів, встановлених на 1 січня звітного року. І оскільки мінімум цей у 2015 році складав 1218 гривень, то саме 121 тисяча 800 гривень, на вашу думку, і є мінімальною ціною ваших “безцінних мощей”.
Тож якщо оцінювати мощі — це святотатство, то бігти до рідних мощей і каятися перед ними за зраду насамперед варто саме вам. Чому ви взагалі вирішили, що вони за своєю вартістю підпадають під дію законодавства й потребують декларування? Що вас навело на думку піти й задекларувати “хрест-енколпіон з мощами” серед колекцій вин, антикваріату та холодної зброї? Тут же явно без оцінки не обійшлося! Ну не може ж такого бути, що під час заповнення декларації вами рухало лише бажання похизуватися свою набожністю перед виборцями (дивіться, я не лише собі меблів, зброї та бухла нагріб, я ще й у Бога вірую так, що вам і не снилося!) та раритетною цяцею перед більш досвідченими парламентськими корупціонерами?
Сепар Янукович та знищене правосуддя
Віктор Федорович Янукович примудрився втрапити в унікальну халепу — унікальну навіть для самого Віктора Федоровича Януковича. Починалося все доволі прозаїчно й традиційно як для диктатора-втікача: Янукович в етері російського “Пєрвого канала” звинуватив український суд, який зараз судить його за обвинуваченням у державній зраді, в заангажованості, обізвав Україну “країною знищеного правосуддя” та оголосив про відкликання своїх адвокатів із заочного процесу. Мовляв, майбутній вирок (“пожиттєвє ув'язнення”) йому й так відомий заздалегідь, то чого витрачати власні гроші та час шанованих юристів-професіоналів?
Крок, скажемо прямо, цілком логічний та очікуваний: із бекграундом Януковича тут хоч ангажуй суд, хоч не ангажуй, хоч знищуй правосуддя, хоч не знищуй, але майбутній вирок у справі про держзраду може безпомилково спрогнозувати навіть Вікторфьодорич. І тому грати надалі в цій виставі зі зрозумілим фіналом Януковичу не надто хочеться. Він-то й брався за участь у судовому процесі винятково для того, щоби час від часу зачитувати в ефірі якісь писані московськими сценаристами репліки, перетворюючу чужу виставу на свою. Але оскільки київські режисери за такі “імпровізації” стали давати актору все менше й менше сценічного часу, то нащо воно йому треба? Тож, відмовившись від подальшої участі, Янукович навіть “свою” п'єсу в ГПУ надіслав — скаргу про “держпереворот”, яким лідери Майдану змістили його з насидженого гніздечка. Режисер Луценко цей московський сценарій навіть почитати публічно пообіцяв, хоча всі ми розуміємо, які в таких ситуаціях шанси проти режисера в знахабнілої прими. Але це якраз деталь незначуща — бо найцікавіше після камін-ауту Януковича на “Пєрвом каналє” почалося в Криму.
Віктор Фьодорич, безжально тавруючи українську владу за розв'язану господарями Януковича війну Росії проти України та гірко дорікаючи українській владі відібраним господарями Януковича Кримом, припустився фатальної помилки: сказав, що “дуже хотів би, аби Крим повернувся до складу України”. З точки зору українських адресатів месиджу засланця Януковича цілком логічні й очікувані слова (поверніть мене — і все буде як раніше), але з точки зору Кримінального кодексу Російської Федерації — стаття 280, “Публічні заклики до дій, спрямованих на порушення територіальної цілісності Російської Федерації”. Що одразу й зауважили пильні кримські громадяни РФ, накатавши на Януковича заяву у Слєдствєнний комітєт. А що ж ви, Вікторе Федоровичу, собі думали? В країні доносів, куди ви нас так і не змогли затягти й через те ховаєтесь тепер там самі, такий папірець накатати — як по хліб сходити. Он кримчани вже за три роки окупації суть ухопили та інструментарій опанували.
То що, тепер чекатимемо гнівних заяв підсудного сепара Януковича про знищене російське правосуддя? Бо Віктор Федорович може себе скільки завгодно тішити думкою, що Росії він іще потрібен на волі і Владімір Владіміровіч його Слєдкому не здасть. Поки брав участь в українському суді про держзраду, зачитуючи в ефірі кремлівські месиджі, — справді був потрібен. А після ефіру на “Пєрвом”, протягом якого і від українського суду відмовився, і на російський суд наговорив?! Хтозна, хтозна...
“Окєанушкі Інтернешнл”
Якщо для Януковича етер “Пєрвого канала” став чи то кінцем початку, чи то початком кінця, але працівників каналу в тому навряд можна звинуватити, то у Святослава Вакарчука скандал із головним рупором снігурів у трусіках вийшов значно предметнішим. В одній із програм каналу, де росіянам розповідали про безсоромних укропських музичних заробітчан, які їздять смоктати довгий рубль московського баріна, прозвучала інформація про “35 концертів в РФ гурту “Океан Ельзи” в 2016-2017 роках”.
Відповідь “Океану Ельзи” не забарилася: лідер гурту у твітері повідомив, що останній концерт у Росії він відспівав аж у грудні 2013 року, а PR-менеджер ОЕ відзвітувала, що в 2016-2017 роках “океани” співали в Лондоні, Сіднеї, Римі, Парижі, Нью-Йорку, Стокгольмі, Амстердамі, Лісабоні, Берліні, Барселоні, Мінську, Білій Церкві та інших мегаполісах світу, але жодного разу — в Росії. Погодьмося, з усього переліченого Росія могла би з натяжкою обізвати “російським містом” хіба що Мінськ, та й то їй навіть Лукашенко цього не дозволить.
Відтак дуже цікаво було би дізнатися: звідки в Росії взялося 35 концертів гурту, який у Росію не їздив? Дивний глюк редакторів “Пєрвого каналу” ще можна було би зрозуміти, якби в Московії теж, як і в Україні, ввели радіоквоти на українську музику, які більшість радіостанцій чомусь розцінили як квоти на “Океан Ельзи”. Тоді можна було би припустити, що й московитам Вакарчук ввижається повсюди, навіть на концертах Надєжди Кадишевой і групи “Воровайкі”. Але ж ні — нема такого в московитів!
Тому єдина ймовірна версія причин скандалу — легендарне російське імпортозамєщєніє нарешті дісталося й до української музики, і по Росії вже два роки успішно гастролює русскій народний ансамбль “Окєанушкі Ельзи інтернешнл” на чолі з Ніколаєм Расторгуєвим у шалику поверх гімнастьорки. Від пронизливих рядків “А за окном — полє с коньом”, “Я нє здамся Госдепу” та “Налєй водяри с півом” ридають домогосподарки, рвуть косухи на грудях патріотичні байкери та перестають закушувати прості лісоруби й депутати “Єдіної Россії”. Спитаєте, чому в такому разі журналісти “Пєрвого каналу” цей популярний російський ВІА кличуть “українським гуртом”? А ви в них про розмір трусиків на розіп'ятих снігурах теж би питали?!
Рука, що гойдала колиску демократії
Як би не пнулися зі шкіри московити, але в нелегкій справі регулярного генерування тонн дурні в них, здається, таки народився гідний конкурент — місцеве самоврядування Миколаївської області. Лише місяць тому в нашій рубриці писалося про кулуарний поєдинок формату “2 на 1” (депутат облради VS. депутат облради + професійний боксер). Та сувора бійка завершилася лише легкими тілесними ушкодженнями того з депутатів, у якого не було з собою боксера. Але, як кажуть на Миколаївщині, “там, де депутати облради лише пики товчуть, у райраді руки ламають”.
Сьогодні, 7 липня, перед початком 20 сесії Миколаївської райради Миколаївської області між депутатами Сергієм Протченком від Радикальної партії і Русланом Неродою від БПП стався конфлікт. Радикал Протченко обурився тим, що події в сесійній залі знімає оператор місцевого видання “Влада громадам”, та спробував очистити приміщення від камери. Нерода заступився за журналіста — й у коротенькій сутичці, поки депутатів не розійняли, Протченко встиг зламати колезі руку.
Після такої епічної битви Петро Порошенко може з повним правом розповідати про нечувану свободу слова в Україні за його правління — адже навіть найдрібніший депутат його політичної сили ладен без жодних сумнівів віддати руку за право журналістів нести людям правду! Щоправда, чи допоможе ця рука свободі слова, поки що достеменно невідомо, адже, розправившися з захисником преси, Протченко пообіцяв присутнім “вжити заходів”, якщо хоч одне його фото з'явиться в інтернеті, а прізвище — в публікаціях ЗМІ.
Але найтривожніше в цій історії — навіть не стан свобода слова в Миколаєві, а масштаби розгулу самоврядування на різних щаблях представницької влади. От прикиньте: якщо в облраді лише місять фізії, а в райрадах — уже ламають руки, що ж відбувається в міськрадах чи, не побоїмося цього слова, сільрадах суворого степового краю? Там же, напевно, після кожного ухвалення поправок із зали виносять тіла загиблих депутатів та оголошують у перервах довибори...