– У нас тут природа шикарна, – розповідає соціальний працівник Альона Дмитрівна. – Для дітей просто казка. Атмосфера заспокійлива. Ми дітей іноді водимо на прогулянки до річки, здебільшого тоді, коли волонтери навідують. Вони їх до міста вивозять – на фонтани подивитися, чи от до піцерії недавно водили: серед людей побути.
Справді, природа над Бугом розкішна. Неподалік розташований санаторій «Подільський Артек». Будівлі інтернату також мали бути оздоровчим табором. І адреса тут гарна: вулиця Троянди, 1. Надворі буяють пахощі весни. Всередині пахне дитячим садком.
Вздовж стін палати на першому поверсі розставлені ліжка. Деякі мають високі борти, наче призначені для немовлят. Санітарка, що миє підлогу, цикає на нас: «Тихіше! Мої поснули».
Це палата для тих, хто не взагалі не може пересуватися сам. Серед них Віталік, який не розмовляє й майже не рухається – важка форма церебрального паралічу.
– Але ж усе розуміє! Коли до цієї палати заходиш, він одразу до тебе тягнеться, впізнає, радіє, – каже Альона Дмитрівна.
Віталіка тут не має бути вже три роки: йому тридцять вісім. За правилами, колі пацієнтові виповнюється тридцять п’ять, його мають перевести до будинку старих. У Ладижинському інтернаті з цими правилами не погоджуються.
– Коли Віталій потрапив до інтернату багато років тому, він тиждень відмовлявся від їжі, не міг звикнути до середовища. Працівники намагалися заспокоїти його, привчити до нового місця, і поступово він адаптувався. Це було важко, й невідомо, чи переживе він стрес переїзду знову, – пояснює психіатр Валентина Іванівна.
Вона прийшла сюди працювати півроку тому й принесла власний кардіограф, бо закладу бракує навіть таких елементарних діагностичних приладів. Знає історію кожного підопічного інтернату, щодня заходить до кожного, а вони знають і впізнають її.
– Хлопчик один усе просить забрати його до себе, – розповідає Валентина Іванівна. – А я йому кажу: якщо я тебе заберу, то ти мене бачитимеш навіть рідше. Тут і харчування краще, і уваги більше.
Важка розумова відсталість, ураження центральної нервової системи, синдром Дауна – найпоширеніші тут діагнози. Практично в усіх пацієнтів є супутні соматичні проблеми з серцево-судинною системою та опірно-руховим апаратом. Майже всі вони тут змалечку й не жили в сім’ї.
Установа тільки називається дитячим будинком: більшість тут дорослі. Із 139 мешканців інтернату 93 – повнолітні підопічні, решта – неповнолітні вихованці.
Найсамостійніші – дев’ятнадцятеро хлопців на першому поверсі та шістнадцятеро дівчат на другому – мешкають у першому корпусі, який називається Будинком соціальної адаптації. Тут усе облаштовано по-домашньому. Нові меблі (співробітники по-білому заздрять – не в усіх такі вдома є), на кухні мікрохвильовка, на підвіконні вмостилося біле плюшеве ведмежа.
З дівчачої кімнати лунає музика – Ірина Аллегрова, «День рождения». Діти, хто може, танцюють, чути сміх. На стіні намальовано зайчика – психолог пояснює, що малюнок має створювати затишок.
Директор інтернату, Володимир Мельник, просить не фотографувати дітей. Неохоче розповідає про випадок, коли, відвідавши діток в інтернаті, хтось написав у фейсбуку, що потрапив до пекла. Хто це був? «Сюди вони більше не приїдуть», – відрізає директор.
За Ладижинським інтернатом до недавнього часу зберегалася досить неоднозначна репутація – йому закидали брак належних умов, непомірне навантаження на персонал, відсутність необхідного догляду за лежачими підопічними. Починаючи з 2013 року, в інтернаті почалися суттєві зміни – здебільшого, правда, завдяки зусиллям волонтерів. Для вихованців відремонтували та обладнали перший корпус, наразі облаштовують спортзал, у якому вони зможуть займатися з реабілітологами.
– Катю, сонечко, подивися на нас! Не соромся, дівчинко моя, усміхнися! – кличе лікарка, обіймаючи дитину.
Катя скоро поїде за кордон на обстеження та лікування. Якщо волонтерам усе вдасться, вона, можливо, матиме прийомну родину. Як і у більшості підопічних інтернату, в Каті дитячий церебральний параліч. Десятирічна дівчинка пересувається на візку, але розмовляє, рухається й поступово соціалізується.
– Якщо з дитиною займатися змалечку, її можна соціалізувати, а, значить, і дати змогу потрапити до прийомної родини. Майже будь-який стан можна покращити, треба лише працювати, – каже Альона Дмитрівна.
В закладі на волонтерських засадах працюють декілька вихователів, масажисти, чотири реабілітологи та навіть один інструктор з бісероплетіння - творчі заняття є важливою частиною соціальної адаптації. Крім того, до інтернату регулярно навідуються самі волонтери - вивозять дітей на прогулянки до міста, влаштовують розваги - словом, намагаються урізноманітнити їх "відлюдницьке" життя. Тим не менш, навантаження на чергових санітарок все одно залишається колосальним: директор каже, що нині на одну молодшу медсестру припадає по 9-10 підопічних, яким потрібен постійний догляд. Буквально кілька років тому ситуація була ще складніша – одна санітарка мала працювати одразу з 15 важко хворими дітьми.
Помічниця директора Наталя, за сумісництвом секретарка та кадровик, розповідає, що більшість співробітників інтернату – пенсіонери, тому зарплата 1300 гривень їх іще може влаштувати.
– Молодь іде сюди працювати неохоче, а давні працівники не звільняються – іншу роботу знайти нелегко. Є кілька співробітників, які працюють із самого початку – наприклад, дієтсестра, яка була тут іще тоді, як інтернат мав третій профіль і називався «Білий рукав». Узагалі колектив у нас непоганий. Ну, всяке буває, розумієте, колектив жіночий, але загалом усе добре. Звично.
Про те, що не все гаразд, я знаю з преси: у березні півсотні співробітників підписали заяву про недовіру директору. Вони звинувачували його у неуважності до життя інтернату - мовляв, навіть не провідував вихованців, сам до цього працював у колонії і взагалі не має уявлення про специфіку такого закладу. Після скарги до депутатки вінницької облради, у інтернаті відбулися перевірки. Місяць тому була міністерська перевірка, яка «відзначила позитивну динаміку надання соціальних і реабілітаційних послуг». Директор лишився на своєму місці.
Нині співробітники про цей конфлікт говорять неохоче: мовляв, забувся. Кажуть, що коли звільнили одну працівницю звільнили, вона почала підбурювати інших проти керівництва. Наталя, секретарка директора, про ситуацію відгукнулася коротко: "Їй запропонували за власним бажанням піти. Мабуть, треба було просто одразу по статті звільняти, а не компроміси вигадувати. Хотілося як краще, а вийшло собі дорожче".
– Олежко, де твоя кепка? Вдягни скоріше, спека така! Чи то ти нам свою зачіску демонструєш? – сміється Валентина Іванівна.
Олежка потрапив до інтернату з майже безнадійним діагнозом, переніс важку операцію на мозку і хребті, але поступово адаптувався. Він не ходить, але розмовляє, вміє користуватисть телефоном і комп’ютером, спілкується в соцмережах. Проводжає нас до кімнати, де живе з чотирма іншими хлопцями. Вони підопічні, він вихованець – йому лише має виповнитись вісімнадцять. В інтернаті живе з дитинства.
– З чотирьох років, – підказує сусід по кімнаті Толік.
Про себе Толік розповідає неохоче, соромиться. Каже, що народився в Києві, й батьки, неодружена студентська пара, відмовились від нього одразу по важких передчасних пологах. До Ладижинського інтернату потрапив у вісім років разом із іншим сусідом – Артуром.
– З хлопцями ми познайомились пізніше – їх ще на світі не було, як ми з Артуром уже були знайомі, – сміється Толік. Він звик допомагати Артурові – хлопець має важку форму ДЦП й не може сам себе обслуговувати. Артурові руки не працюють, але він теж користується інтернетом – навчився натискати на клавіші носом. Валентина Іванівна жартує, що хлопець пише грамотніше за здорових – правильно розставляє всі розділові знаки.
Артур вірить у Бога й дотримується посту. До нього приходили священики, двічі возили хлопця до церкви. Сусіди теж вірять: у кімнаті багато ікон, а Толік зробив аплікацію з Божою Матір’ю, яка тримає долоні над усміхненими дітьми.
Мама Артура, скільки могла, доглядала свого майже паралізованого сина. Коли зрозуміла, що більше не може дозволити собі оплачувати лікування, віддала до інтернату. Тепер приходить разом із дочкою, Артуровою сестрою, привітати сина з днем народження. Він чекає на них 22 червня – тоді йому виповниться 33. За два роки почнеться «старість»: тридятип’ятирічний Артур опиниться поза тутешнім законом.
– Коли писалися норми, ніхто не звертав уваги ні на фізичний, ні на психічний стан пацієнта – законотворці виходили виключно з вікової категорії, – пояснює Альона Дмитрівна. – Але вони все одно діти, розвиток у них дитячий. Взагалі, з такими діагнозами не живуть надто довго, можливо, звідси й така норма: сподівалися, що до тридцяти п’яти підопічні не дотягнуть…
Дорослого не можна всиновити, тому з усіх мешканців кімнати невеличкі шанси має хіба що Олежка. Співробітники інтернату гарячково шукають способів обійти закон і залишити хворих у звичному для них середовищі й не відсилати до будинку для літніх людей психоневрологічного профілю.
– Ми писали листа до вінницького департаменту соціальної політики, але єдине, що звідти відповіли – рекомендували «діяти згідно норм чинного законодавства». Якщо в положенні написано, що максимальний вік – 35 років, то після його досягнення підопічні тут перебувати не можуть, – каже Альона Дмитрівна.
Але в інтернаті не здаються. Спосіб зупинити жорстоку машину, яка бачить у людині тільки «підопічного» чи «вихованця», не помічаючи особистості, мусить бути знайдений.