Заради історичної справедливості слід зауважити, що про створення такої інституції українським можновладцям говорили ще відтоді, коли у 2002 році в Польщі був створений власний Інститут Книги. З певною регулярністю ми поверталися до цих розмов і м’якого лобіювання, тому законопроект Миколи Княжицького в цілому сприймається позитивно, хоча я мушу визнати, що воліла б взяти участь в його обговоренні і розробці до того, як він потрапив до Верховної Ради.
Мені давно видавалася очевидною необхідність об’єднати під одним органом управління всю діяльність з творення, виробництва і поширення книг. Зараз таких органів управління є три: Держкомтелерадіо, який має видавничий департамент, Міністерство культури з його відділом бібліотек (а віднедавна також читання) та Міністерство освіти і науки, яке контролює (тому що словом «опікується» назвати те, що там робиться, не можу) видання підручників. Вони часто дублюють один одного, не користуються знаннями один одного, не діляться і навіть поборюють один одного. Ніхто з керівників чи чиновників цих структур не цікавився роботою своїх колег в іншому відомстві, хоча всі вони мають працювати на спільну справу.
А спільна справа – це розвиток людського потенціалу, стимулювання креативності, збільшення соціальної і професійної адаптивності, розвиток критичного мислення і всього іншого, для чого потрібно читати книжки.
Мені здається, що саме ця мета ніколи раніше не бралася до уваги і, здається, не ставиться в новому законопроекті.
Про що ж йдеться в проекті закону? Про те, що «Центральний орган управління» (очевидно, мається на увазі Мінкульт) створить окрему інституцію з відокремленим майном, фінансуванням, директором і т.д., яка буде виконувати ряд функцій:
- «створення і реалізація програм популяризації української літератури в Україні та за кордоном;
- підтримка створення перекладів української літератури на інші мови, в тому числі фінансування перекладів в порядку, передбаченому законодавством;
- реалізація національно-культурних державних цільових програм, пов’язаних з популяризацією української видавничої продукції в Україні та за кордоном, підтримкою видавничої справи, бібліотек і бібліотечної справи, популяризацією читання, створенням перекладів тощо;
- організація та проведення конкурсів для визначення літературних творів, які отримують фінансування їх видання за бюджетними програмами випуску книжкової продукції;
- розробка заходів з популяризації вітчизняної книговидавничої продукції;
- фінансування видання українських книг за бюджетними програмами випуску книжкової продукції, а також за програмами Кабінету Міністрів України, органу управління;
- фінансування видання українських книг на умовах часткової участі держави та розподілу грошових зобов’язань з приватними замовниками видавничої продукції;
- надання методичної, наукової, організаційної та іншої підтримки діяльності державних і комунальних бібліотек;
- виконання інших завдань, покладених на Український інститут книги законодавством, в тому числі Національною стратегією, іншими актами Кабінету Міністрів України та органу управління».
Крім того, «центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у видавничій сфері, може доручати Українському інституту книги виконувати окремі завдання, визначені законодавством, в тому числі делегувати свої повноваження».
Це великий і амбітний перелік того, що покладатиметься на Інститут, але й він не вичерпний: бракує, наприклад покладання на Інститут функції аналізу книжкового ринку, для чого йому будуть потрібні повноваження і доступ до інформації, яка вважається комерційною.
В переліку кілька разів зустрічається «фінансування»: видання книжок, перекладів з української, довгострокових програм популяризації читання, розвитку бібліотек і ще чогось. Між тим, довгострокова програма підтримки читання, підготована Держкомтелерадіо, так і не була затверджена - можливо, це на краще, тому що в цій редакції вона все одно не була б ефективною. Програма розвитку бібліотек начебто прийнята, але щось не дуже чутно про посилене фінансування бібліотек?
Законопроект про Інститут Книги можна розглядати довго і прискіпливо; знайти в ньому позитив і негатив; щось додати, щось забрати, щось змінити.
Але…
- поки в нашої влади, в бізнесу і в суспільства не буде чіткого розуміння того, що мають бути розпочаті системні зміни у сфері культури і освіти, скеровані саме на на розвиток людського потенціалу;
- поки це розуміння не трансформується в цільові програми, дорожні карти і покрокові плани;
- поки не буде досягнуто взаєморозуміння і не вироблені механізми співпраці між вищеназваними Мінкультом, Держкомтелерадіо і МОНом, (до яких ще потрібно додати МЗС, яке зараз створює департамент культурної дипломатії), а також з місцевим самоврядуванням;
- поки фінансування на забезпечення діяльності і програм буде мінімальним чи взагалі ніяким;
- поки діятимуть всі наявні обмеження на витрачання бюджетних коштів;
доти наша мрія про Інститут Книги залишиться лише мрією.
Гірше, якщо Інститут все ж буде створений, але не буде нормально працювати - без достатнього фінансування і через всі існуючі обмеження.
Я сподіваюсь, що всі зацікавлені в розвитку книжкової справи в Україні в найближчі 2 тижні обговорюватимуть не лише букви і положення законопроекту. Обговорюватися, як на мене, має саме мета, задля якої створюється Інститут і механізми забезпечення його ефективності в першій фазі його діяльності.