Високий, худорлявий чоловік, який багато курить і часто відповідає на телефонні дзвінки.
Ззовні не скажеш, що Олександр — військовий. Видає його розмова і хода — тверді і розмірені. Він немає жодної фотографії з АТО. Каже, це — військові забобони. Вважається поганою ознакою робити фото перед військовим літаком чи перед виїздом.
Зараз він невиїзний з Білої Церкви за рішенням суду. Саме там ми й зустрілись. Прогулюючись парком “Олександрія”, військовий пояснив ситуацію з переходом через кордон і розповів про перебування в АТО.
“Нас годували обіцянками”
Як ваша бригада потрапила в оточення?
Наші війська разом з прикордонниками були розташовані вздовж кордону, аби запобігти вторгненню Росії. Якщо подивитися по мапі, то від Краснопартизанська, в районі якого ми перебували, і вздовж кордону — густо розміщені міста. Це — дуже небезпечне місце для ведення бою, бо сепаратисти, як відомо, переховуються саме в населених пунктах. Це — їхнє спасіння, ми туди не стріляємо. Так і потрапили між бойовиками і кордоном.
Ми трималися майже місяць. Критичним перебування в оточенні було два останні тижні, - без сухопутнього і практично без повітряного сполучення. Впродовж цього часу двічі літаком нам скинули п'ять пакунків — снаряди, які нам не підходили, і трохи сухпайків.
Нас годували обіцянками: протримайтеся тиждень, три доби, потім — мінімум 12 годин, максимум — 24. Навіть після такої обіцянки ми ще тиждень трималися.
Вище керівництво не знало, які вам потрібні снаряди?
Це питання потрібно ставити їм. Якщо вони не знали, то це називається недбалістю, за що законодавством передбачене покарання. Якщо спеціально відправили не ті патрони, то покарання має бути ще серйозніше. Звісно, керівництво батальйону повідомляло, які боєприпаси нам потрібні.
Чим ви харчувались?
Останній тиждень ми їли один раз на добу пісну юшку, яку зварили на польовій кухні з чого було.
Скільки вас було в оточенні?
Нас — снайперів — 12. А всіх решта — близько 500. Хоча я не знаю достовірних даних, це не мій підрозділ. Можу казати лише за своїх.
Коли ви вирішили перейти кордон?
Прийшло розпорядження командира батальйону і командира бригади - Андрія Миколайовича Грищенка. Казали, щоб ми підготували вихід і виходили.
Куди виходили?
Ніхто не сказав, куди виходити. Не було жодних розвідувальних даних. Навколо всі дороги, вузли, з'єднання, мости, переправи — заміновані. До нас пробивалося декілька укомплектованих бригад, заправлених паливом, з нормальною кількістю набоїв. В них нічого не вийшло. Виникає питання, чи змогли б ми без достатньої кількості запасів виконати завдання, а головне залишитися при цьому живими?
По факту у нас було три варіанти, як діяти. Перше — стояти на місці і відгризатися до останнього. Друге — йти на прорив. Обидва рішення несли б за собою втрати. Альтернативним був третій варіант — проходження підрозділів вздовж державного кордону. Однак, нам потрібна була домовленість з російськими прикордонниками, оскільки ми могли ненароком перейти кордон і спровокувати Російську Федерацію на конфлікт.
Це рішення ви “нагору” передавали?
Так, звичайно. У нас були загальні збори батальйону, де обговорювались ці рішення, і як більш безпечний був прийнятий варіант проходження вздовж кордону.
Я викликався йти парламентером на розмову з прикордонниками. Їхати до прикордонпункту треба було близько семи кілометрів. Я взяв своїх хлопців для прикриття, бо там багато місць, де можна “попастися”. Ближче до пропускного пункту зупинив свій “Урал”, взяв одного хлопця з собою. Згодом його залишив трохи позаду, а сам підійшов до прикордонників. “Ви перетнули державний кордон”, - одразу сказали мені. У відповідь намагався пояснити, що прийшов поговорити і пояснював ситуацію. Мене й не слухали толком. Правда, гарантували безпеку і сказали, що мене буде передано в Україну найближчим часом. Але ж в мене там залишились люди, треба повернутись! На це один з прикордонників сказав: “Хочеш врятувати людей? Забирай їй. Тільки без зброї, набоїв, техніки...” Часу в мене було обмаль. Через солдата, який йшов зі мною, передав усне розпорядження щодо знищення, хочу наголосити (!), уже до цього і так пошкодженої зброї. Після масованих обстрілів зброя і техніка і так були виведені зі строю. Хлопці виконали моє розпорядження, і я їх забрав.
Як відбувалась розмова з росіянами? Вас допитували?
Спочатку розмова була з прикордонниками, потім — з людьми в штатському. Не можу сказати точно, можливо, це ФСБ. Вони зняли наші анкетні дані. Спитали про підрозділ. Я представився підрозділом легкої піхоти. Трохи їх надурив, тому, вочевидь, мені тепер в Росію з метою туризму уже не можна (сміється — ред.). Я розумів, що про снайперів краще не казати.
Хоча російські прикордонники знали про нас все — розташування, позивні, навіть прізвища. Вони слухали наші частоти радіообміну. Чому так відбувається? Треба з'ясовувати, кому це вигідно.
Ви не боялись, що вас можуть заарештувати?
Боявся, звичайно. Тому одразу шукав ОБСЄ. Вдалося направити смс-ку одній людині... І дуже вдячний ОБСЄ, що вони слідкували, щоб з нами було все гаразд... Намагався попередити і наше управління батальйону. Скинув повідомлення, що в мене халепа, але відповіді ніякої не було.
Коли вас передали українській стороні?
На території Росії ми перебували трошки більше доби. Привезли до українського пропускного пункту на мікроавтобусі в супроводі поліції, віддали прикордонникам документи, акти передачі. Нас прийняли, перевірили кишені, взяли попередні свідчення, і на рідній Україні мене арештували.
(Розмову перериває телефонний дзвінок)
От, дзвонять всі, хвилюються (зітхає — ред.). Дзвонив генерал у відставці, хоче об'єднатися з моїм адвокатом, щоб мене захищати.
Зрозумійте правильно. Для вищих чинів ми — бойові офіцери, солдати, - лише цифри. А я своїх хлопців знаю індивідуально. Між перестрілками ми постійно спілкувалися. Я знаю їх як людей, а не як цифри. Для мене кожний солдат — це життя, яке маю зберегти як командир. Намагався прикласти всі зусилля для порятунку хлопців, щоб вони повернулися до сімей.
Я не шкодую про таке рішення. Ситуація була безвихідна. Мене затримали на російському кордоні, а хлопців я не зміг залишити. Куди би вони пішли? До комбата пішки йти кілометрів сім. А що з ними по дорозі могло трапитися — не знаю. Йти до наших прикордонників? Пропускний пункт також обстрілюється. Я не вважаю себе героєм чи рятівником. Я виконував свій обов'язок.
Як вже потім виявилося, після нас вийшла (з оточення на територію РФ — ред.) вся бригада. Але вони йшли цілеспрямовано, а в нас так склалась ситуація.
П'ятьох із них потім арештували в Росії.
Наскільки я зрозумів з їхніх слів, то суду ніякого не було. Їм вручили підозру, але через нестачу фактів відпустили. Можливо їх обміняли чи якось домовились. Деталей вже не знаю.
А у вас зараз реальна кримінальна справа.
Я очікував, що буде арешт, але в мене був вибір — між судом або смертю. Якщо буде покарання, то нікуди не дінусь. Переховуватися не збираюся. Втім, з'явиться час написати книжку про всі ці події.
Як зустріли вас колеги, рідні в Білій Церкві?
Я відчуваю підтримку громадськості. Всі телефонують, розуміють ситуацію. Рідні моїх хлопців дуже тепло нас зустрічали. Велика різниця — дивитися матері в очі, коли її син загинув під моїм командуванням, і коли я вивів його з пекла. Дай Бог, щоб мені ніколи не довелося дивився в очі матерям, в яких загинув син.
Цілком неочікувано було, коли мене в суді взяли на поруки Андрій Денисенко з “Правого сектору” і Дмитро Рева з “Січі”. Не знаючи мене, вони заступились. Дуже їм вдячний, незалежно від того, як завершиться суд.
Коли наступне засідання суду?
На початку жовтня, поки не можу сказати дату. Весь цей час я буду при військовій частині в межах Білої Церкви.
“Дрібних командирів ніхто не слухає”
Скільки часу ви пробули на Донбасі?
З самого початку АТО. Я виїхав з першим батальйоном тактичної групи (БТГр). Відпусток у мене не було.
Як там змінювалась ситуація весь цей час?
Дрібних командирів ніхто не слухає, а в нас багато практичних підказок. До прикладу, велика помилка, коли перемішують різні військові частини. Це призводить до ускладнення роботи, виникнення непорозумінь щодо певних рішень чи команд.
Крім цього, з самого початку повністю була провалена інформаційна операція з місцевим населенням, хоча там достатньо адекватних людей, котрі хочуть жити і працювати в Україні.
Поширюється інформація, що офіційна кількість загиблих військових в АТО свідомо занижується. Щось відомо вам з цього приводу?
Мені важко казати про загальну цифру, але чутки такі і серед нас були.
Одне можу точно сказати. Стосовно хлопців, які були поранені чи загинули там, розпочинають слідство, мовляв, вони самі в цьому винні. Знаю сапера Сашка Нехая з села Сухолісся — тут неподалік. Він загинув на Сході, на нього встановили пастку. Тепер слідство написало, що він нібито порушив заходи безпеки. Відповідно, його сім'я позбавлена будь-яких пільг. А в нього — двоє дітей.
І багато таких випадків?
Можу говорили лише про цей конкретний випадок, про який добре знаю. Про подібні — лише чув, як хлопці розповідали.
Коли вам було найважче?
За два тижні до переходу (на територію РФ — ред.) у нас були тяжко поранені солдати. Ми викликали гелікоптер, щоб їх забрали, потрібно було негайне оперування. А у відповідь почули, що “гелікоптер — це дуже дорого”. Така поведінка вищого керівництва в певній мірі деморалізує солдатів. Кожен ставить себе на місце пораненого і думає, чи врятують його. До речі, поранених потім також вивезли через Росію.
Важко було й в останні дні, коли хлопці питали, що буде далі. А я не знав, що їм відповісти. Щось обіцяти? Це означає збрехати. Обнадіювати? Я вже сам був без надії. Сказав, що треба ще простояти, а далі буде видно.
Коли закінчиться АТО, як думаєте?
Мені важко сказати, я не політик. Від них також багато залежить. Розумієте, можна закінчити АТО, стиснувши кільце і “видавивши” звідти великі угрупування (бойовиків — ред.). Але ж партизанська війна продовжиться. Залишаться незадоволені. Думаю, там постійно буде напруження. Прикладів багато — Югославія, Близький Схід...
Можна аналізувати і війну в Чечні. Влітку воюють, на зиму — все затихає, потім знову. Це довгий процес стабілізації ситуації.
“В АТО різко помітна боязнь за погони”
Ці події дуже змінили вас? Ваші погляди на життя?
У мене змінилось ставлення до людей. Їхня підлість, бажання вислужитись перед старшими командирами чи боязнь за свої погони як ніде різко проявляються в АТО.
Ще в мирний час було неписане правило, подавати лише позитивну інформацію про стан справ в Збройних Силах, мовляв, до всього готові, бойова підготовка, оснащення — на найвищому рівні. Але це не відповідало дійсності. Я підозрюю, що так само відбувається періодично на сході.
При виборі зберегти погони чи честь я вибираю друге. В моралі погони ніхто не забере. Навіть якщо мене осудять і заберуть звання, я більш ніж впевнений, що мої солдати, друзі все рівно вважатимуть мене капітаном.
В АТО різко проявилось і те, що наша система підготовки військовослужбовців давно застаріла. Наприклад, нас ніколи не навчали веденню бойових дій в місті. В бойовому статуті це прописано поверхнево - “впевнено стрімкою атакою входять в будівлю, зачищають...” і все решта. А як це зробити? Практично таких навичок ми не отримували. Міноборони відправляло мене на навчання в Чехію, Канаду і США, де я отримав великий досвід. Коли я повернувся і почав ділитися враженнями в нашій військовій частині, мені вказали на територію, за яку я відповідав, і на непофарбовані бордюри і огорожу.
Тобто образ українського солдата з мітлою — реальність Збройних Сил в мирний час?
Ні, так сказати не можна, бо є й певна бойова підготовка, але вона показова, для картинки.
“Не треба бути людиною, готовою померти за державу, а людиною, готовою вижити заради неї”
Зараз в Україні третя хвиля мобілізації. Не будемо приховувати, що чимало хлопців не хочуть йти воювати.
Йти треба. Чоловік має залишатися чоловіком. Повинен захищати сім'ю, Батьківщину.
Втім, направляючись туди, проходячи курс підготовки, треба вимагати, щоб належно навчили, оснастили як екіпіровкою, так і зброєю.
Часи Жукова і Сталіна пройшли, щоб кидати одного солдата на трьох. Треба так підходити до ведення бою, щоб не бути людиною, готовою померти за державу, а людиною, готовою вижити заради неї.
Таке враження, що ви народились військовим.
Так і є (посміхається — ред.). Я з 14 років військовий. Навчався в Чернігівському авіаційному ліцеї, потім в Одеському інтитуті сухопутних військ. Любов до військової справи мені прищепив дідусь, він воював в Другій світовій. Після війни став вчителем української мови та літератури.
Колись думали, що вам доведеться воювати?
Ні, не думав, що війна дійде до нас. Часом сидів в інтернеті, дивився новини про війну то в Сирії, то в Лівані. Про себе говорив, “слава Богу, у нас немає війни, ми — мирна країна”. А тут — на тобі!
Повернетесь в АТО, якщо позитивно закінчиться судовий процес?
Так, звичайно. Там залишились мої побратими. І контракт у мене до 2016 року.