«Для Глави Церкви дуже важливо відчути сучасну молодіжну культуру»
Що саме Ви зараз відчуваєте?
Може, трохи розгубленості і непевності. Це крок, на який мене Господь Бог повів і до якого я абсолютно не був готовим духовно чи психологічно. Це щось таке, що поки що виходить поза межі мого власного розуміння. Ми не можемо все в нашому житті запланувати чи запрограмувати. Коли Бог поламає всі наші плани, всі розуміння, навіть розуміння власного життя – тоді ми «трохи» розгублені.
Як Ви думаєте, чому владики обрали саме Вас?
Не знаю чому. Про це, мабуть, треба питати тих, хто за мене голосував. Уродженець з України, котрий знає діаспору, може в собі поєднати і одне, і друге, хоча вголос про ці мої якості ніхто не згадував. Я до кінця не можу на це запитання відповісти.
А що Ви самі планували у своєму житті? Чого до цього моменту прагнули?
Був один план: після завершення Синоду вертатися в Аргентину і готуватися до Пасхи. Там на мене чекали вже мої вірні, священики, семінаристи. Усі вони, як і я, зараз, мабуть, ще більше розгублені.
Чого Ви хотіли б у своєму житті на довшу перспективу?
Останні два роки я намагався зрозуміти, якою є роль і місце нашої Церкви в Латинській Америці. Зокрема, я шукав відповідь на запитання: «Що означає – бути східним католиком в латиноамериканській культурі?». Упродовж того року я сам проходив процес інкультурації для того, щоби увійти в ту культуру, відчути тих людей. Майже весь той рік служив Літургію іспанською і проповідував тією ж мовою. Весь час потрібно було інтерпретувати нашу традицію, наше богослужіння для тих людей, котрі, можливо, не до кінця його розуміють. Це було для мене таким найбільш глобальним викликом. Також кілька разів відвідував нашу єпархію в Бразилії, навіть викладав там для катехитів курс Літургійного богослов’я.
Чи не сумували Ви за викладами та студентами?
Правду кажучи, мені дуже цього бракувало. Упродовж першого року свого єпископату продовжував викладати. Коли приїжджав в Україну на Синоди, то читав лекції в Українському католицькому університеті. Запланував собі ці лекції і на березень, але Бог усе змінив. Ще півроку тому ніхто не знав, що той Синод буде, а я планував приїхати сюди на початку березня.
Чи матимуть змогу студенти слухати Ваші лекції?
Дуже цього хочу. До кінця не знаю, як далі складеться порядок мого нового служіння. Буду шукати можливості для того, щоб не перервати спілкування зі студентами, бо це дуже важливий момент.
Що воно Вам дає?
Думаю, дає дуже багато. Передусім дає змогу відчути сучасну молодіжну культуру. Для Глави Церкви це є дуже важливо. Тепер починаю розуміти, що потрібно інкультурувати нашу традицію не лише в латиноамериканську культуру, а навіть у новітню українську культуру, бо це абсолютно інший спосіб мислення. Тому для того, щоби могти донести ці традиційні поняття: віра, церковна спільнота, спільнота власного народу, – маємо йти тим шляхом, який зараз є для тих молодих людей зрозумілим і прийнятним. Ще в Аргентині мені один хлопчина сказав: «Владико, знаєте, якщо Церква буде музеєм, то ми в той музей можемо ходити раз на рік, але жити в музеї – неможливо».
Чи будете Ви до цих традиційних понять, про які щойно говорили, додавати якісь нові, потрібні Церкві у ХХІ ст.?
Передусім думаю, що моїм завданням, як Глави Церкви, є чувати над скарбом віри апостольської, яку наша Церква перейняла. До того скарбу віри ми не можемо нічого ні додати, ні відняти, ми лише можемо зростати в розумінні цього скарбу. Кожна нова історична ситуація по-новому представляє це розуміння, ставить нові запитання до того самого скарбу віри.
Є можливість відкрити його, можливо, по-новому. Це поєднання традицій і сучасності, старого і нового. З одного боку, ми мусимо бути дуже глибоко перейняті тією нашою апостольською традицією віри Христової, якою живе наша Церква і за яку страждали наші мученики, але, з іншого боку, маємо бути сучасною Церквою, яка живе в сучасному світі і вміє правильно і повно інтерпретувати цей скарб віри для сучасної людини.
Хто з церковних очільників є для Вас прикладом?
Для мене таким добрим прикладом був Папа Іван Павло ІІ. Можливо, якось так навіть моя життєва дорога до певної міри повторює і його шлях. Він теж, приїхавши на конклав, був одним з наймолодших кардиналів, про якого ніхто навіть не думав, як про імовірного кандидата. Тоді його вибір здивував усіх. З іншого боку, я, як і Святіший Отець, займався питаннями морального богослов’я. Завжди дуже уважно читав його праці, і вони для мене були дуже цікавими. Так само його спосіб спілкування, душпастирського служіння для мене був дуже цікавим.
Пригадую собі також кілька таких моментів: Папа Іван Павло ІІ в часі Різдвяного посту завжди служив окрему Літургію для студентів. Тоді завжди сходилося дуже багато студентів з усіх римських університетів не лише з католицьких, а й зі світських, бо це, все ж таки, великий культурний центр Італії. Я завжди ходив на ті папські Літургії, бо щоразу Святіший Отець дуже влучно і дуже промовисто говорив до студентської молоді. Ці його Літургії допомагали часом зрозуміти, що мені робити, давали орієнтири.
Коли завершив своє навчання в Римі, захистив докторат, то попросився на аудієнцію до Святішого Отця. Я шукав можливості, просив через Східну Конгрегацію бути на аудієнції. Мені вдалося потрапити на загальну аудієнцію, де по завершенні можна було підійти до Святішого Отця. Розповів йому, що закінчив докторат з морального богослов’я в тому ж університеті, в якому він студіював у Римі, і попросив благословення на мою місію в Україні. Він подивився на мене дуже пронизливим поглядом, взяв за руку і сказав: «Їдь, брате, ти там матимеш дуже багато праці».
Маю одну дуже особливу реліквію. Її мені подарував у день моєї хіротонії його преосвященство архієпископ Мечислав Мокшицький. Це особиста вервиця Папи.
«Ми є глобальною Церквою, яка говорить багатьма мовами і діє в різних культурах»
Чи є у Вас якийсь план розвитку УГКЦ?
Найперше я хочу продовжувати те, що планував і накреслив наш Синод на чолі з Блаженнішим Любомиром у попередні роки. У 2006 році була прийнята Синодом стратегія нашої Церкви «Святість об’єднаного Божого люду». Вона, з одного боку, дуже проста, а з другого – дуже глибока. Наша Церква розробила свою стратегію, як вести людину до святості як об’єднане церковне тіло.
Об’єднаних у рамках Церков Володимирового Хрещення?
З одного боку, тут розуміється внутрішня єдність нашої Церкви, її близькість, відкритість до людей. Ми є глобальною Церквою, об’єднаною у світі. Це Церква, яка говорить багатьма мовами і діє в різних культурах. Ім’я нашого Патріарха згадується в Південній, Північній Америці, в Україні, аж у Сибіру, від Півночі до Півдня, від Заходу до Сходу.
Ми є глобальною Церквою, тому дуже важливо, щоб ця внутрішня єдність була не якоюсь теоретичною, а реальною, життєвою, яка простягає свою руку до всіх братів. Блаженніший Любомир з нагоди свого переїзду у Київ, запропонував цікаву концепцію про єдиний Божий люд на київських горах. Тому це поняття «Святість об’єднаного Божого люду» також включає і цю еклезіологічну перспективу щодо об’єднання всіх спадкоємців київського християнства. Божий люд, який паломничає до своєї Небесної Батьківщини, – є Церквою Христовою. Ми мусимо йти разом. Це наша глобальна стратегія.
Ще минулого Синоду було організовано єпископську групу, яка розпрацьовувала стратегію розвитку нашої Церкви на найближче десятиліття. Як член цієї групи, маю моральний обов’язок, щоби в цій стратегії були розпрацьовані певні механізми, певні кроки втілення поставлених завдань А відтак ми разом приступили до їхньої реалізації.
Чи можете поділитися з нами конкретними елементами стратегії?
Ця наша група обраних владик Синоду мала застановитися, якою ми хочемо бачити нашу Церкву за 10 років. Ми окреслили 10 пріоритетів. Серед них – євангелізація – голошення Божого слова. Також питання екуменізму. Ми хочемо бути активними учасниками екуменічного діалогу, позаяк це її місія, яка їй доручена навіть Святішим Отцем Папою Іваном Павлом ІІ. Ми знаходимося в такій ситуації, що мусимо бути посередниками між Сходом і Заходом. Це належить до ідентичності нашої Церкви.
Наступне – питання молоді. Якщо молодь не відповість на наш поклик, тоді майбутнє нашої Церкви є перед величезною загрозою. Українська молодь в Аргентині на мій поклик відповіла. Ми щороку мали вже молодіжні Конгреси, де були присутні 700 молодих людей віком від 14 до 19 років. Для такої громади, як Аргентина, – це неймовірна кількість.
Дуже важливим є також питання інкультурації, позаяк ми мусимо сьогодні робити переклади Літургії, наших богослужбових книг різними мовами. Бо, наприклад, є частина духовенства і монашества в Аргентині, яка не володіє українською, але вони хочуть бути активними членами нашої Церкви, тому мусимо дати їм змогу молитися рідною мовою.
Десь той дар християнства через харизму Кирила і Методія, які були великими перекладачами, продовжує нуртувати в нас і сьогодні. Маємо багато перекладів, хоч їх треба ще вдосконалити, зробити офіційними. Це величезний виклик. Весь минулий рік я працював над узгодженням і поправленням переходу Літургії на іспанську мову Аргентини, яка має відмінності від іспанської мови Іспанії. Є специфічні переклади, наявні слова, які не вживаються або не є зрозумілими, або мають цілком протилежне значення, або їх вживають у тому чи в іншому значенні.
Іншим важливим питанням є катехитичне. Катехизм Католицької Церкви, який ми тепер готуємо, можна буде перекладати іншими мовами. Так само одна із стратегічних цілей – це розбудова партнерських стосунків з Латинською Церквою в Україні.
Чи це означає, в стосунках греко-католиків і римо-католиків в Україні сьогодні є проблеми?
У нас якихось великих проблем немає, але ми мусимо разом розвиватися і разом іти в майбутнє. Це так само, як молоді подружжя планують своє життя разом. Так само ми мусимо бачити своє життя разом. Дуже часто ми зацікавлені власним розвитком власною розбудовою. Думаю, що такі партнерські братські стосунки будуть корисні і потрібні, чого сьогодні від нас очікує Святіший Отець Бенедикт XVI.
Наступна річ – це питання розвитку і розбудови Патріаршої курії. В минулі роки ми ніколи не мали такого центру і ми щойно починаємо до нього звикати, а відтак і розбудовувати. Але цей центр є надзвичайно необхідним, бо Патріарша курія – це є виконавчі структури у нашій Церкві. Синод разом із Патріархом – це законодавча структура. Наші церковні трибунали – це судова влада. Але якщо ми не маємо виконавчої влади, тоді ми ніколи не зможемо ефективно втілювати в життя всі ті рішення, напрацювання, які ми маємо. Питання розвитку Патріаршої курії – це одне з дуже важливих питань.
Я був одним з перших, хто разом з Блаженнішим Любомиром у Львові почав прибудовувати Патріаршу курію. В тих роках я був його секретарем, а також адміністратором Патріаршої курії у Львові. Тоді ці виконавчі структури щойно починали зароджуватися: комісії, різні бюро, які працюють не лише для якоїсь однієї єпархії, а й на міжєпархіальному рівні. У нас є також різні рівні виконання таких завдань. Патріарша курія – це структура яка служить цілій Церкві у цілому світі.
«Гоїти рани нашої пам’яті можна лише взаємним прощенням»
Чи хотіли б Ви зустрітися з патріархом Кирилом і що Ви б йому сказали?
Дуже хотів би його відвідати і мати з ним особисту зустріч. Я переконаний, що коли ми маємо змогу між собою спілкуватися, то в такому відкритому спокійному спілкуванні ми можемо зняти будь-яку напругу. Я до такого спілкування відкритий.
Так само наша Церква завжди протягом усіх років після виходу з підпілля заявляла про свою готовність і відкритість до діалогу. Я пригадую, як мій святитель Патріарх Іван Любачівський після свого переїзду в Україну сказав: «Прощаємо і просимо прощення». З його боку це був дуже глибокий заклик до примирення. А це були 90-ті роки – пік протистояння, яке було зокрема в Західній Україні. Богу дякувати, що воно вже минуло. З нашого боку це прагнення до примирення було. Пізніше те саме потвердив і повторив Блаженніший Любомир в присутності Папи Івана Павла ІІ, коли той відвідував Україну.
Думаю, що сьогодні ми маємо не так ятрити чи поглиблювати ці рани, як їх гоїти. Гоїти рани нашої пам’яті можна лише взаємним прощенням. Тому, коли йдеться про будь-яких наших братів чи сусідів, які нам нанесли рани чи були нами зранені, то найкращий спосіб спілкування – це бути відкритими у нашому братньому діалозі, відкритими до очищення нашої пам’яті, просити прощення і прощати.
Чи будете Ви називати себе патріархом?
Я буду будувати Патріархат.
Що сьогодні провід УГКЦ і Ваші помічники можуть зробити для того, щоби все-таки це збулося?
Патріархат ніколи не спускається згори, він завжди виростає знизу.
На якій ми сходинці є і скільки ще нам бракує?
Ми мусимо навчитися бути собою. Ми завжди беремо приклад з когось, захоплюємося чимось, але не до кінця розуміємо самих себе. Надзвичайно важливим є для нашої Церкви її богословська традиція. Богослов’я формується відповідно до тих доктринальних викликів, у яких живе Церква. Тому ми мусимо сьогодні будувати свою богословську ідентичність, розвивати своє богослов’я в усіх галузях, які б писали книги, вели серйозні історичні і богословські канонічні дослідження.
Коли Патріарх Йосиф заявив про Патріаршу гідність, до якої прямує наша Церква, він створив Український католицький університет ім. Святого Папи Климента в Римі. Цей заклад був інституцією, що дійсно об’єднувала всі інтелектуальні сили світового українства і уможливлювала зустріч молодим людям українського походження з усіх країн з найкращими інтелектуалами України та українських громад за кордоном.
Чим Вам доводилося в житті жертвувати?
Я завжди хотів бути щедрим з Богом і Бог був завжди щедрим зі мною. Якщо потрібно було Церкві, щоб я був викладачем, то я пожертвував якимись своїми бажаннями бути парохіяльним священиком і поїхав вчитися. Пізніше, коли Церкві було потрібно, щоб я не просто був науковцем-викладачем, а й вихователем семінарії, який дуже часто не має права на своє особисте життя, бо ти живеш у семінарії, то я завжди був щедрий до того: потрібно – добре. Був такий момент, коли я виконував в одній особі дуже багато функцій. Я був у семінарії віце-ректором по навчальній частині, був завкафедри богослов’я УКУ, був викладачем деколи чотирьох предметів, секретарем Блаженнішого, адміністратором Патріаршої курії. Це все було в одному періоді водночас.
Коли Блаженніший Любомир сповістив, що Святіший Отець мене призначив єпископом до Аргентини, я мав перекреслити всю свою попередню історію, залишити семінарію, університет, викладацьку роботу, залишити Церкву в Україні і поїхати на другий кінець світу в іншу культуру, але де є потреба в моєму служінні. Я був щедрий. І Бог був щедрий зі мною, бо я навіть не думав, що зможу коли-небудь повернутися назад в Україну.
Ви говорили про УКУ, семінарію, відсутність часу на особисте життя. Що значить особисте життя для єпископа, патріарха?
Грати на скрипці. Я виріс в сім’ї музикантів, тому що моя мама – вчитель музики в дитячій музичній школі. Все життя я слухав різні твори, які виконували учні, які приходили до моєї мами до хати грати на старому фортепіано. Для мене музика завжди була одним із способів світосприйняття.