ТИМОФІЙ…
У юності Тимофій марив морем: хотів ходити в рейси, слухати його шум, жити біля води у Криму — поближче до тітоньки, з якою мав особливий зв'язок. Та одного дня зустрів Олену. Тоді його найбільшою мрією стало життя поруч із нею — у власному затишному домі, з щоденними прогулянками біля озера і дрібничками, які наповнюють життя щастям.
Але більшість із цих задумів Олені судилося втілювати самій.
… І ОЛЕНА.
— Ми познайомилися випадково. Я приїхала на Великдень до подруги, з якою ми жили в гуртожитку, а Тимофій приїхав у гості до друга — він колись навчався з моїм братом в училищі. Почали спілкуватися. А потім опинилися в одному потязі до Криму: я їхала на практику, а він там навчався. Те літо ми провели разом. Потім контракт у нього закінчився, він повернувся додому. Відтоді ми вже не розлучалися... До війни. Спочатку — у 2014-му, а потім — у 2022-му.
Самі заробили гроші на весілля і на першу оселю. Він умів, здається, все. Навчився шити — казав, якщо погони пришити неправильно, їх зірвуть в армії. Фен зламається — полагодить. Пилосос, пральна машина, автомобіль — усе ремонтував сам. Йому подобалося розбиратися, як усе влаштовано.
Кажуть, якщо хочеш перевірити стосунки — почни ремонт. Ми разом пройшли чотири ремонти і після кожного ставали тільки ближчими.
Він був дуже вихований, спокійний. Ніколи не залишав мене саму з проблемами. Завжди думав наперед. У 2015 році пішов в АТО, повернувся за півтора року, народився син. Він працював у Швеції, коли почалося повномасштабне. Повернувся, щоб іти на війну. Я просила залишитися, навіть на балконі його закривала. А він казав: «Я мушу».
Тимофій воював у 71-й єгерській бригаді ДШВ на Донеччині, був заступником командира групи спецпризначення. Якось вирвався у відпустку, ми поїхали в Карпати. Він тоді робив усе, що я хотіла: кудись їздили, фотографувалися. Ми були такі щасливі...
Потім – знову на фронт. Коли в нього була можливість піти у відпустку, він її пропустив, щоб приїхати до Гліба на четвертий день народження — 29 жовтня. А за кілька тижнів несподівано зміг ще раз вирватися — на день, 21 листопада.
Це було так несподівано! Дивлюся у вікно і не вірю очам. Навіть злякалася: «Ти як тут?» А він: «Навіть якщо на дві години тільки можна було б, все одно приїхав би, тільки щоб вас побачити».
22 листопада в нас була річниця — вісім років шлюбу. Він зробив мені каву, помив посуд і каже: «Я знаю, ти зараз будеш плакати, а посуд буде стояти». Я його обійняла. В останній раз.
За кілька днів Тимофій зателефонував, сказав, що буде не на зв'язку. Таке вже бувало, тому я не хвилювалася. Аж раптом мені повідомили, що його більше немає. А я не повірила.
І його родичі, і мої спочатку не вірили: «Може, це не він. Може, якась помилка». Я теж так думала. Та це виявилося правдою.
Почалося все, що треба робити після смерті: документи, довідки, похорон. Я не розуміла, що відбувається. Просто робила те, що казали: треба привезти те і те — привезла. Пам'ятаю той час уривками, залишилися деякі фотографії з тих днів — на них страшно дивитися: бліда, жахлива.
На похорон приїхали його хлопці. Один із військових, старший за Тимофія, сказав: «Тім накривав мене своїм бронежилетом, бо боявся за мене». Я знала його як чоловіка, який завжди переживав за своїх, але почути таке від людини, з якою він воював, було геть інше.
Всі родичі казали: «Ми в тебе є, звертайся, дзвони». Але весь цей шлях я була сама.
Лежала і плакала. Дитина щось їла, не пам'ятаю що, а я дивилася в стелю і не розуміла, як далі жити.
Для Гліба Тимофій був найкращий батько, приклад. Я говорила з психологом і брала сина з собою на прощання. Він чітко це пам'ятає. Ми проїжджаємо біля Дому печалі — він щоразу це згадує. Гліб спочатку тримався, а потім бився, кричав, боявся, аби чогось не сталося і зі мною. Казав: «А з тобою все буде добре? Я хочу, щоб ти була молода і довго жила».
Я зрозуміла: коли мама не в ресурсі, дитина бере на себе певну відповідальність, але так не має бути. І почала себе витягати. То була осінь, Гліб почав хворіти і не ходив у садочок, мене відволікало, що доводилося постійно ходити в поліклініку. Я хапалася хоч за якісь справи – щось почала більше для дитини шукати, де бачила для Гліба можливість – завжди намагалася використати, кудись поїхати ближче до людей. Але були моменти, коли ходжу і розумію, що сил нема, і тоді заземлялася вдома.
Перші дати — дев'ять днів, сорок — сама кликала близьких згадати Тимофія. А потім це поступово закінчилося. Важко сказати, які слова підтримки можуть дратувати, бо їх не було – ані слів, ані підтримки. Люди почали переважно цікавитися іншим – виплатами, наприклад. А коли ти в такому стані, не можеш нормально відповісти, «відрізати», ти дуже вразлива.
Після втрати в мене довго було так: десь я могла нафарбуватися, вийти з дому, усміхатися, робити вигляд, що все нормально. А потім прийти додому і тиждень нікуди не виходити: сидіти й плакати.
Перший рік був не тільки самотній, але і надто стресовий: був шок, я була фактично не пристосована до життя. Тимофій мені навіть лампочки не давав вкручувати. Але я почала ставити собі завдання, орієнтуючись на те, що хотів чоловік.
Купила квартиру з думками: це те, що ми планували разом. Він завжди думав наперед, щоб у мене і дитини було все необхідне. Тільки зараз це розумію. Навіть із банківською карткою: він зробив мені дублікат і завжди казав знімати гроші з картки, щоб там нічого не залишалося. Я робила, як він казав, і не замислювалася навіщо.
А коли його не стало, прокручувала це в голові і зрозуміла: він давав мені маленькі завдання, щоб раптом щось, я знала, де гроші, мала картку, знала пароль.
Через якийсь час я вирішила купити машину, бо Тимофій теж постійно казав: «Навчися їздити», а я у відповідь сміялася: «Навіщо? Ти є. Я сидітиму поруч і тільки музику перемикатиму».
Я боялася страшенно – навіть не була впевнена, що зможу на машині їздити. Купила іі одразу сама на ній поїхала додому: руки трусилися, я плакала. Впоралася! І тепер думаю: якби Тимофій побачив, як я їжджу, він би був у шоці!
Багато речей, які зараз роблю, — це ніби продовження того, що він хотів для мене, для сина. Мене обурювало, коли люди з боку бачили тільки результат. Ніхто не знає, якою ціною і зусиллями це давалося. Для мене це була величезна втрата, а для когось — наче факт, заздрість, бажання вколоти: є квартира, машина, отримала якісь гроші.
А я відчувала, що у горі, у своїй травмі застрягла. Ніби все рухається вперед, а я залишилася позаду. Хотіла зрушити з місця. Так потрапила в Camp+. Хотілося навчитися бути вдячною за те, що в мене було. Не відштовхуватися постійно від того, чого вже немає, а дивитися на те, що є. У Camp+ дали сили. Я звернула увагу на те, що заважає йти далі, зрозуміла, що хочу не просто існувати – хочу жити, щоб чоловікова жертва не була даремна.
Я з сином іноді говорю: «А якби не було війни? А якби тато був живий? А якби він був із нами?». Ми можемо про це говорити, але я дуже хочу, щоб у нашому житті було щось ще, крім цього «якби».
ГЛІБ
Тимофій колись казав, що Гліб більше схожий на мене. А зараз він став копією тата. Деколи і говорить, як тато: і міміка, і жести. Я часом нервую, коли помічаю цю схожість. Гліб добрий, турботливий. Відкриває двері, руки подає, несе воду в миті, коли плачу, хоча Тимофій навіть не встиг його цьому навчити. А син навіть не знає, що тато так робив.
Дивлюся на Гліба — бачу Тимофія. Так шкода, що він цього не бачить.
КОСТЯ…
Костя любив гори: збирав наплічник, їхав у Крим чи Карпати, йшов лісовими стежками, а на вершині дивився на безкраї простори — така тиша, такий спокій були в ті миті в його думках. Хоча й сам він був спокійним, врівноваженим, ніколи не підвищував голосу. Хотів допомагати, змінювати світ. Хотів любити, виховувати своїх доньок і перед сном читати їм нову казку.
Тепер щовечора книги їм читає мама. А коли вони опиняються в горах, то згадують там про тата і його любов до вершин.
… І ТАНЯ.
— Ми познайомилися на роботі – були волонтерами в криворізькому “Шелтер плюс”. Костя був активним, хотів приносити користь: працював із підлітками, мав власні проєкти та ідеї. Був людиною слова.
У 2014 році ми одружилися: разом організовували весілля. Потім усі сміялися, що наречений замість бути нареченим лавочки збирає після святкування!
Коли з’явився Костя, він ніби закрив мене своїм крилом — поруч із ним я розслабилася: він дбав про мене. Був добрим. Ніби врівноважував мене – я емоційна, швидко заводжуся, а у нього ніколи не бачила агресії. Навіть коли сердився, то просто замовкав. Міг щось сказати суворо, але завжди спокійно, ніколи не кричав.
Коли вже були діти, я могла щось емоційно сприйняти, розсердитися. А він казав: «Ти собі пороби, що тобі потрібно, а я піду з ними погуляю». І йшов.
Костя багато всього робив із дітьми – гуляв, ночами вставав, займався ними. Не кричав, не сварився з ними – а розмовляв, пояснював. Він багато працював, але я ніколи не відчувала себе «самотньою» мамою.
Щовечора Костя читав нашій старшій доньці Лії казки. Коли з’явилася молодша, Дана, я її ввечері вкладала спати, а він брав Лію і йшов читати. Дана підросла і вони мостилися на ліжко і так читали втрьох.
Я, чесно кажучи, не дуже люблю читати дитячі книжки, а вони мені тепер: «Мам, почитаєш?» — почитаю, бо це традиція від Кості.
Лія досі читає книжку, яку колись він їй вибрав, – про сто найкращих жінок світу, які чогось досягли. Лія її читає, а потім розповідає мені, яка історія їй найбільше сподобалася. Кажу: «Тато тобі обрав цю книгу ще коли ти була зовсім маленька. Але почитати сам уже не встиг».
Коли почалася повномасштабна війна, Костя відправив мене з дітьми за кордон. А сам пройшов ВЛК. Спочатку приховував це від нас. Коли розповів, що йде до війська, ми одразу повернулися додому і ще 1,5 місяці прожили разом. Спочатку Костя був три тижні на навчанні в Новомосковську. Дуже хотів піти в нашу, криворізьку, 17-ту танкову бригаду, бо коли служив в армії, був танкістком. Та потрапив у 93-тю бригаду «Холодний Яр».
Йому пропонували залишитися в Новомосковську, працювати з документами, але відмовився. Каже: «Хлопці, не кидайте мене тут, хочу з вами». І пішов із побратимами, з якими потоваришував ще на навчаннях.
Їх одразу відправили на Бахмут. Я найбільше боялася, що його посадять у танк. Не знаю чому, але тоді здавалося, що це найстрашніше. Підривають танки, це велика махіна, з якої швидко не вийдеш. А він став кулеметником.
Костя не брав із собою телефон на позиції, і я через це хвилювалася: «Чого всі хлопці беруть, а ти ні?». – «Раптом полон, не хочу, щоб був телефон, де є особиста інформація».
Він ніколи мене не тішив неправдивою надією. Не казав: «Я 100% повернуся». Був раціональний: «Це війна, не можу нічого обіцяти».
Наприкінці 2022 року йому дали відпустку і ми разом провели свята: сходили на виступ Лії, були поруч, такі щасливі в моменті… Це була наша остання зустріч.
Потім він повернувся в Бахмут. А потім настав день, коли він припинив відповідати.
Його впізнали за браслетом, який зробила Лія. Якось ми збирали посилку і я просила її написати Кості листа. А Лія наполягала, що хоче зробити татові браслет. Сплела зі своїх улюблених кольорів: різних відтінків фіолетового. За цим браслетом його впізнали.
Коли все сталося, мені не хотілося бути одній, мала велику підтримку — друзі, рідні, наша спільнота, люди з Шелтер плюс. Друзі все взяли на себе. Допомагали, вирішували, організовували — мені залишалося проживати те, що відбувалося.
Підтримка, мабуть, змінюється з часом: спочатку людей навколо багато, а потім життя йде – у людей свої сім’ї, робота, проблеми.
Чи мають люди весь час бути поруч? Чи хотілося б мені цього? Певною мірою так. Але чи мають вони проживати це горе зі мною постійно? Напевне, ні.
З дівчатами теж було важко: Дана була зовсім маленька, їй не було і трьох. Лії після порад психолога я сказала чесно про загибель батька. Вона усвідомлювала, що тата більше немає. А Дана через якийсь час могла запитати: «А може, тато взагалі в лікарні лежить? Може, він поранений і прийде додому?». Я відповідала: «Сонечко, мені так би цього хотілося. Але татко загинув».
Вона тоді так плакала, аж поки не засипала. Це був гострий період прийняття, час від часу таке трапляється досі.
Я дуже не люблю, коли говорять: «Все буде добре». Уже все не добре. І не буде так добре, як могло бути. І коли кажуть: «Тримайся», а особливо «Тримайся заради дітей».
Діти — це, звісно, велика рушійна сила. Але я теж переживаю втрату. І якщо зараз про себе не подбаю, то і про дітей не подбаю, не зможу дати їм підтримку.
Був і негативний досвід — що я неправильно проживаю втрату чоловіка, що на мене мають дивитися і згадувати, що чоловік загинув.
Коли минуло вже більше двох років, мені хотілося почути, побачити і дізнатися, як живуть інші. Лякало, коли люди казали, що їм важко, темно після втрати, і навпаки – надихало, коли люди з вдячністю говорили про кохану людину, коли я бачила, що у дівчат життя йде далі. Хотілося потрапити на ретрит разом з дітьми, так побачила анкету на Camp+ від “Голосів дітей”, заповнила її. Було важливо опинитися серед людей, які розуміють цей досвід, побачити, як інші живуть із такою втратою, як змінюється їхнє життя.
Здавалося, я була дуже виснажена емоційно, передусім на фоні дитячих переживань. Дуже шкребло, що Дана постійно питала: «А татко прилетить назад? А в нього є крила? А чому він не може до нас прилетіти? Я хочу, щоб він повернувся».
Вона багато малювала тата, всюди — як він на хмарці сидить, як повертається. Говорила про нього зі своїми друзями, розповідала дітям і дорослим, з якими знайомилась – будь кому, хто підходив до неї. І психолог у Camp+ попрацював з нею: вона стала спокійніше проживати втрату.
У мене зараз також є група про життя — там дівчата, які мають втрату. Ми збираємося і можемо говорити про чоловіків, можемо плакати. Це наше невеличке коло, де всі одна одну підтримують.
ЛІЯ І ДАНА
Вдома з дітьми у нас немає табу на розмови про Костю: згадуємо його, коли хочеться. Костя любив гори, на річницю його загибелі ми разом ходимо на нашу місцеву гору. На велосипедах їздимо, бо Костя любив велосипеди. Тепер і Лія любить, і Дану ми навчили.
Я вдячна Господу, що зустріла і кохала його. Що змогла відчути це, що ми змогли жити такою чудовою родиною, що діти мали такого батька. Він заклав у них дуже багато. Хочу, щоб вони це пам’ятали.
Щосуботи Костя з дівчатами вмикали музику і танцювали, а я у той час робила на сніданок млинці чи сирники. Ми зараз з Лією і Даною теж так робимо — танцюємо, сміємось, плачемо. Він завжди з нами.
ДЕНИС…
Денис дуже любив мандрувати. Міг зірватися спонтанно, закинути речі в машину й поїхати світ за очі. Цей світ мандрів він відкрив і Діані. У планах у нього залишалося ще багато непідкорених країн — вже втрьох, зі своїми дівчатками, як він лагідно називав дружину й донечку.
Та Діана відкриває нові міста і країни Домініці сама. У таких поїздках вони багато розмовляють, будують плани, згадують тата — що він любив і про що мріяв.
… І ДІАНА
— Мене звати Діана, його — Денис. Ми завжди жартували, що ми Д в квадраті. Це був як наш маленький код. І ім'я для дитини теж хотіли на «Д», щоб бути Д в кубі. Обрали його ще за кілька років до вагітності — Домініка.
Ми познайомилися на роботі. Мені було 22, після навчання прийшла працювати на великий завод. Побачила його в перші ж хвилини: стук у двері, заходить, ми зустрілися поглядами — і одразу все стало зрозуміло.
Це було кохання з першого погляду, хоча стосунки почалися через чотири місяці. Він був старший за мене на 11 років — дорослий, усвідомлений, спокійний.
Ми почали жити разом. Виявилося, що я знімала квартиру через квартал від нього, тому постійно ходила туди-сюди. Якось він підвозив мене до батьків на річницю, а я дивлюся — він одягнув костюм. Питаю: «Ти що робиш?» А він: «Побачиш». Йде до моїх батьків і каже їм: «Можна я з вашою донькою буду жити?». Того ж дня я перевезла речі.
Мені завжди здавалося, що побут з'їдає стосунки, але за десять років нашого життя ми жодного разу не посварилися по-справжньому.
У нас був ритуал: коли він виходив на роботу — байдуже, зима, снігопад чи дощ — я проводжала його у вікні і він завжди дивився. Я відправляла йому повітряний поцілунок, а він його ловив і ніби клав до себе в кишеньку. Робила так щодня.
Ми багато розмовляли — я щоразу дивувалася: як так? Вранці разом на роботу, ввечері — додому, всі вихідні разом, але завжди є про що поговорити. Мабуть, це те, чого мені зараз найбільше не вистачає. Хоча мені його завжди було мало. Постійно питала: «Я тобі не набридла?» А він: «Не жди поганого, насолоджуйся моментом».
Якось ми прийшли в п'ятницю з роботи, він каже: «Ми їдемо на базу відпочинку на вихідні». Я спонтанна, але водночас люблю контролювати. А тут вперше в житті без списку просто покидала речі, і ми зірвалися в поїздку. Це була наша перша мандрівка.
Відтоді у нас були такі заготовки: сумочки окремо, якісь речі окремо — схопили і поїхали. Денис ніби відкрив мені цей світ: ми багато мандрували. Коли народилася донька, ми почали їздити з нею.
Ми три роки прожили разом, а потім задумалися про дитину. Спочатку не виходило, і Денис вирішив, що треба одружитися. Каже: «Малючка, може, хоче народитися у шлюбі». Якось сидимо, обідаємо після роботи. І він: «Боже, який смачний борщ!». І раптом: «А давай одружимося». І я йому: «Угу». Наступного дня проїжджали повз РАГС і занесли документи. Було маленьке весілля, тільки рідні, але все було так легко і природно.
За місяць я завагітніла.
У лютому 2022 Денис втратив роботу, а я була в декреті — донечці тоді було два. Ми мали знайомих в Єгипті, його запросили на роботу туди. Денис каже: «Давай я поїду туди, знайду квартиру, облаштуюся, а ви через місяць приїдете, щоб тобі з малою не тягатися по квартирах».
Він купив квитки… на 24 лютого. Ми тиждень пробули вдома в Павлограді, а потім поїхали з Домінікою. Молдова, Румунія, Болгарія, зрештою — Єгипет. Так вийшло, що мав їхати він, а поїхали ми.
Денис тим часом пішов служити — поруч, на охорону об'єкта. У вересні ми повернулися, я пішла працювати, бо було досить важко фінансово. А він вирішив, що йде на нуль, на Донеччину. Сам, не порадившись. Кажу: «Як?! Нас же троє, ти не міг таке рішення сам прийняти». Це був перший раз, коли ми посварилися і тиждень не розмовляли.
Після навчання його відпустили додому. Він два тижні був із нами і практично не відходив від малої. Я ніколи навіть не вкручувала лампочку — він вчив усьому по дому, бо розумів, що має навчити.
А потім приїхали хлопці його забирати. П’ята ранку. Дивлюся у вікно, а він сів у машину, без повітряного поцілунку. Хоча знаю, що йому ніколи не було важливо, чи є хтось поруч. Він усе робив тільки для нас: ми були «його дівчатка». Я обурилася, телефоную, а він: «Заспокойся». Це було востаннє, коли я його бачила.
Потім ще була можливість зустрітися. Він зателефонував: «Я на заправці біля дому». Я кажу: «Давай приїдемо». А він: «Ні. Я бачив, як хлопці прощаються, не хочу такого, я вже побув з вами – мені було спокійно і тепло. Це був мій дім».
Уже чомусь говорив про це в минулому. А при наступній розмові сказав: «Думаю, що востаннє говорю з тобою, бо зараз серйозно. Люблю тебе і малючку. Поцілуй її».
18 лютого Денис надіслав мені квіти, а Домініці — кульки.
19 лютого мені подзвонили і сказали, що його більше немає.
Я тоді була за кермом, дитина сиділа ззаду в автокріслі. Але його батьки так кричали в трубку, що вона все почула. Я зупинилася посеред дороги, вийшла з машини. Мала почала кричати. Я зрозуміла, що не сама, і якось доїхала додому. Набрала батьків, потім військових. Мені сказали, що він «300-й», і ніби навіть казав, що поїде до своїх дівчат. Дали надію.
Я всіх вигнала і залишилася з малою. Вірила, що живий. Казали, що його неможливо витягнути, а я думала: що я, буду плакати, якщо він живий? Зараз його витягнуть.
Через п’ять днів його привезли в морг, а я повторювала: «Поки не побачу — не повірю». А потім — побачила...
Домініку не обманювала, але й не плакала при ній особливо. Казала, що тато герой, усе проговорювала з нею. Дениса привезли в закритій труні, вона торкнулася її, поклала ручку і сказала: «Тато, я тебе завжди буду пам’ятати».
Саму процесію пам’ятаю погано. Коли ми повернулися додому, зрозуміла, що життя буде іншим. А яке і як жити далі — не розуміла.
Мене хотіли підтримати всі: і мої батьки, і його, і друзі. Я всіх виганяла. Нікому не давала бути поруч: була тільки з Домінікою. Нам із Денисом завжди було достатньо один одного. Настільки звикла бути з ним, що інші люди навіть трохи заважали, здавалося, що більше мені ніхто не потрібен.
Це був мій свідомий вибір — проживати горе наодинці. Мені сусіди вибивали двері, бо знали, що я їх не пускатиму. Вривалися в квартиру до дитини, питали, як справи, що їй потрібно. А мені хотілося просто лежати калачем, боліла кожна кістка. Ламало на дрібні частинки. Думала: може, померти? Але дитина поруч: «Я хочу їсти», «Мамо, покупай мене…».
Якось я відкрила очі, а наді мною сусідка стоїть, сльози котяться горохом, каже: «Діан, я зробила перець тушкований. Він же заморожений, один лопнув, з іншого все витекло, цибуля згоріла…».
Я її слухаю і думаю: ти нормальна взагалі? В мене чоловік загинув, а ти мені про перець? Вона пішла, минає година, я лежу і думаю: чого вона мені це розповідає? Чому в неї згорів той перець? І ловлю себе на думці, що я нарешті про щось інше подумала – не про смерть, не про горе і не про те, як жити далі. Про перець. І прийшло відчуття: я жива.
Потім я виходила в магазин і просто слухала, про що говорять люди. Можливо, тоді виглядала як божевільна. Могла стояти збоку і слухати, хто що написав у списку закупок. Це відволікало.
До нас приїжджало багато людей, кудись нас кликали, але я залишалася на самоті, бо розуміла, що так для мене буде краще.
Слова «час лікує», «ти ще молода, вийдеш заміж» звучали як із радіо — звідусіль. У день похорону або наступного дня мені хотілося кричати й бігти, аби тільки цього не чути.
Не знаю, що потрібно говорити людині в такій ситуації, але точно не «тримайся». Перший рік ти цього не хочеш чути.
Щодня чотири місяці я їздила на кладовище і говорила з Денисом. Могла злитися на нього, кричати, радитися, розповідати щось, пити поруч каву, обіймати чи бити хрест. Я проживала там увесь спектр емоцій.
А потім він мені наснився – в сорочці, у брюках, каже: «Заєць, ти молодець, все буде добре. Ти впораєшся!». Це було того дня, коли я йшла на роботу. Прокинулась і раптом стало так радісно. Я ходила по квартирі, бігала і казала: «Доброго ранку». Це була перша справжня емоція, бо я була рада його побачити.
Пішла з головою в роботу, а потім зрозуміла, що ком стоїть — нічого насправді не пішло. Почалися проблеми зі здоров’ям. Хотілося біль душевний перевести у фізичний. Я зайнялася йогою, ставала на цвяхи, почала віджиматися. Падала, плакала, не могла, але раптом зрозуміла, що після цього ставало легше.
Ми продовжили з Домінікою мандрівки. Їздили в Париж і Туреччину, літали на повітряній кулі, були в Греції. Ми уже вдвох відкриваємо для себе світ. А цього року поїхали на Camp+. Мені з військової частини зателефонували і сказали про нього. А я думаю: ну розвод, мабуть. Три тижні, ще й удвох в кімнаті, ще й годують тричі на день. І ми поїхали.
Допомогло спілкування з дівчатами, які теж проживають втрату. Коли розумієш, що не один, стає трохи легше. Ми могли балакати і по ночах, підтримували одна одну, як могли. Спільну мову, мабуть, можна знайти тільки з тими, хто прожив приблизно те саме. Для мене було важливо попрацювати з психологом індивідуально — направити свій біль, зрозуміти, куди його діти.
Саме під час перебування там ми з Домінікою вирішили переїжджати з Павлограда в більш безпечне місто. Зібрали всі речі, я здолала тисячу кілометрів. Зараз ми облаштовуємося, починаємо нове життя в одному з міст на заході України. Я сама, але мені так легше.
ДОМІНІКА
Три місяці тому в нас з’явилася собака — шпіц. Нам її подарували на сьомий день народження малої. І навіть питання не стояло, як її назвати. Як тільки принесли, Домініка каже: «Ми ж на Д назвемо?». Кажу: «Звісно». Так у нас з’явилася Дорі. Д в кубі, як жартував колись Денис.
Минуло вже два з половиною роки, а Домініка щодня каже: «О, так само тато робив», «А я вже з татом це дивилася», «О, а це татова улюблена страва — і моя».
Вона після його загибелі завжди запитувала: «А що він любив? А що він робив?» І мені тоді це було так боляче.
У перший клас ми йшли удвох. У школі тільки в нас не було батька. Мене це ранило. Я злилася на Дениса: «Чому сама маю це тягнути?»
Допоки не зрозуміла: він тут, але… не тут. А тут — я. І я маю далі жити. Болить, неприємно, але вставай і йди. І тепер я нормально реагую на слово «тато».
«Тато так робив?» — «Так, тато так робив».
Ми з Домінікою багато розмовляємо — зранку, коли тільки прокидаємось, і ввечері, коли минув день. Ми завжди так із Денисом проговорювали. Завжди ділилися снами, думками, планами на майбутнє.
Тепер ці розмови в мене з Домінікою. Ми так само говоримо про те, як минув день, що нам наснилося, про що думаємо і що хочемо зробити. Будуємо свої плани на майбутнє. Спокійно розповідаю Домініці, яким був її батько, як вона з’явилася у нас, як тато її дуже чекав.
Про те, як ми з ним мріяли навчитися танцювати танго — бо в танці відчуваєш ще більше одне одного. Мені здавалося: куди ще більше? Та ми так і не довчилися...
Раніше мені хотілося мовчати про Дениса. А зараз хочу про нього всім розповідати.
Кожна з цих героїнь шукала свій сенс жити далі. Шлях до нього - довгий, важкий і особистий. І Олена, І Таня, і Діана отримали психологічну підтримку у Camp+ . Його створили для родин військовослужбовців — щоб підтримати мам і дітей, які переживають досвід війни: зокрема, це родини загиблих, зниклих безвісти, полонених, чинних військових та ветеранів. Таких жінок навколо — тисячі. Ми можемо зустріти їх усміхненими, ніби безтурботними – і не дізнатися, скільки сил їм коштує ще один звичайний день.