«Замість страху з’являється задоволення собою»
Ользі Непомнящій 29 років, і її шлях до вищої медичної освіти тривав 11 років. У 2015 році вона закінчила коледж у Чернігові, де й отримала диплом фельдшерки з відзнакою.
«Тоді мені бракувало коштів на навчання в київському університеті, а ще була величезна конкуренція. Тож я відклала, як виявилося, у дальню шухляду, цю мрію і почала працювати операційною медичною сестрою», – розповідає Ольга.
За понад 10 років Ольга встигла попрацювати в Україні та за кордоном, переїхати до Броварів та зрозуміти: відтягувати зі мрією бути лікаркою більше нікуди.
«З кожним роком упевненість втрачається, з’являються страхи. У 16 чи 18 років страх не відчувається, здається, усе життя попереду. А з віком ти ніби приростаєш до чогось одного, і будь-які зміни викликають тривогу», – каже Ольга.
Сьогодні Ольга – студентка другого курсу магістратури за спеціальністю «Лікувальна справа». Вона поєднує навчання з материнством (дитині лише два з половиною місяці) і читає лекції для медсестер.
«Є в навчанні у зріломі віці й великі переваги. Тепер у мене є база знань, на яку можна спиратися. Навіть якщо щось забула, після повторення це легше засвоюється. Адже практичний досвід допомагає скласти повноцінну картину», – розповідає Ольга.
Порада від Ольги жінкам, які вагаються: «Обов’язково робіть перший крок, навіть якщо бачите перед собою тільки прірву. Дорога зʼявляється під ногами того, хто йде, а не того, хто довго дивиться на карту. Страх нікуди не зникне, він супроводжує будь-які зміни – чи то зміну роботи, чи навіть поїздку на відпочинок. Але коли робиш крок, замість страху з’являється задоволення собою: ти змогла це, а отже, зможеш іти далі».
Філософія змін: чому університети мають адаптуватися до дорослих студентів?
Сьогодні в Україні вища освіта дедалі менше сприймається як «квиток у доросле життя». Вона стає інструментом постійного самооновлення. Президент Університету медицини та соціальних наук Антон Смірнов переконаний, що сучасний виш має бути не лише транслятором знань, а гнучкою екосистемою, здатною підтримати людину в період глибоких змін.
За його словами, серед студентства, яке здобуває освіту в дорослому віці, в університеті – понад 80% жінки.
«Ми в академічному середовищі маємо чітко усвідомити: навчання в зрілому віці – це не наздоганяння згаяного, а акт віри у власне майбутнє. Для прогресивних університетів цифра в паспорті абітурієнта чи абітурієнтки більше не має жодного значення. Нас цікавить лише вогонь мотивації, конкретні цілі та готовність людини до змін, – наголошує Антон Смірнов. – Саме тому в нашому університеті ми вибудовуємо систему навколо максимальної практичності. Дорослим студентам не потрібна суха теорія – їм потрібна освіта, яка органічно інтегрується в їхній щоденний ритм, стаючи не додатковим тягарем, а потужним ресурсом для зростання».
На думку Смірнова, зрілі студенти – це найцінніша аудиторія для будь-якого викладача. Вони ставлять глибокі запитання, критично мислять і, головне – знають, для чого вони тут. Університет у такому контексті стає майданчиком для зміни ідентичності.
«Війна намагається стерти наш горизонт планування, вона забирає відчуття завтрашнього дня. Навчання – це наш спосіб повернути це майбутнє собі, – переконаний Антон Смірнов. – Коли людина в 30 чи 40 років знову стає студентом чи студенткою, вона робить заяву світові: «Я живу. Я розвиваюся. Я не зупинилася». Наша місія – дати цим людям не лише диплом, а внутрішню впевненість, яка дасть змогу після випуску запускати власні проєкти та посилювати стійкість країни».
За словами президента університету, такий підхід вигідний усім: людина отримує реалізацію, а суспільство – фахівців нового гарту, здатних до гнучкості та переосмислення професійного шляху в будь-якій точці життя.
«Освіта дорослих – це інвестиція в інтелектуальний капітал нації», – резюмує Антон Смірнов.
«Освітні намистинки» та право на мрію за 20 років
Дарина Гуріненко прийшла в психологію в 40 років, маючи за плечима 20-річний досвід у сфері міжнародного права і юриспруденції. Дарина росла в сім’ї юристів, і цей шлях здавався єдино правильним, хоча мрія стати психологинею зʼявилася ще в старших класах школи. Тоді її відмовили, назвавши професію непопулярною і неприбутковою.
«Ця мрія мене не відпускала. Я кілька разів пробувала вступати, але забирала документи в останній момент – то часу не вистачало, то обставини заважали. Зрештою, наважилася і закінчила магістратуру в МАУП (Міжрегіональна академія управління персоналом)», – розповідає Дарина.
Навчання припало на надзвичайно складний період: Дарина вступала, коли її другій дитині було лише 5 місяців. Вона відверто зізнається, що поєднувати лекції, сесії та роботу було виснажливо.
«Я не буду одягати на себе «біле пальто» й казати, що все було ідеально. Це було важко. Після роботи або у вихідні, коли малюк спить, доводилося шукати кожну вільну хвилину й тишу. Але коли навчання запалює – воно стає ресурсом, а не навантаженням. До того ж у зрілому віці ти вже не вчиш усе підряд – а виокремлюєш те, що цікаво», – ділиться жінка.
Сьогодні Дарина – психологиня, сертифікована фахівчиня з профорієнтації та партнерка Міжнародної федерації IPOCCF (International Professional Orientation and Career Counselling Federation). Вона знайшла свою унікальну нішу: допомагає молодим людям і дорослим знайти свій професійний шлях. Також вона пропонує менторство студентам-міжнародникам, показуючи їм можливості в досить закритій сфері, як-от ООН і проєкти ЄС.
«Будь-який досвід релевантний. Я не перекреслюю свої роки в юриспруденції – я нанизую на них психологію, як «освітні намистинки». Навіть досвід мами в декреті – це про переговори, менеджмент і стресостійкість. А це все – навички, які цінуються на ринку».
Мотивація від Дарини: «Заплющте очі й уявіть, чим би ви хотіли займатися, якби не було батьківських голосів чи тиску соціуму. Дайте волю фантазії. Навчання – це тест-драйв вашої мрії. Навіть якщо немає фінансів, зараз безліч безоплатних ресурсів. Головне – почати досліджувати, почути себе й не опускати руки навіть після 40 чи 50 років. Ми нанизуємо свої знання, як намистинки, і кожен новий крок виводить нас із зони зависання».
«Минули часи, коли жінка була лише господинею»
Для 33-річної Дар’ї Латишевої нинішнє навчання в Університеті медицини та соціальних наук – уже третя вища освіта. За першим фахом вона біологиня, згодом опанувала косметологію та аромологію в Харкові.
Втім, ринок естетичної медицини розвивається швидше за державні стандарти. Поява складних ін’єкційних методик та прагнення виступати на міжнародних медичних конгресах поставили Дар’ю перед вибором: залишатися на місці чи отримати повноцінний диплом лікарки.
«Я чітко знаю, для чого я це роблю. Коли ти вступаєш в університет у 18 років, часто просто пливеш за течією, не поглинаючи знання по-справжньому. А в дорослому віці навчання – це вже усвідомлений процес», – ділиться Дар’я.
Дар’я росла в родині науковців і педагогів (її дідусь був професором біологічних наук), тож прагнення вчитися й у 33 роки для близьких виглядає цілком природним.
Сьогодні її кінцева мета – дерматохірургія. Це складний і тривалий шлях, що включає лікувальну справу та інтернатуру, але Дарʼя сприймає його як інвестицію, що окупиться сторицею.
Дар’я – мама двох дітей (9 і 6 років). Вона переконана, що сучасна система освіти має бути гнучкою, аби жінка могла залишатися професіоналкою, не жертвуючи сім’єю.
Порада від Дар’ї: «Жити треба тут і зараз. Після всього, що ми пережили, боятися вже нічого. Якщо у вас є мрія – шукайте можливості для її реалізації, а не причини відкладати. Сучасна жінка – це справжня «супервумен», яка може все. Але головний секрет успіху – у плануванні та делегуванні. Не соромно попросити чоловіка, рідних, друзів чи помічницю про допомогу. Приділяйте час собі та своєму розвитку, розставляйте пріоритети й не намагайтеся тягнути все виключно на власних плечах. Минули часи, коли жінка була лише мамою чи господинею – зараз ми даємо фору багатьом чоловікам».
«Опора має бути насамперед всередині тебе самої»
Для 42-річної Тетяни Горшкової зміна професії стала не просто новим рядком у резюме, а тривалим процесом трансформації ідентичності.
Протягом багатьох років вона будувала кар’єру бухгалтерки та економістки у великих корпораціях – у зрозумілій, чітко структурованій системі. Паралельно із цим у її житті поступово визрівав інший професійний напрямок: у зрілому віці Тетяна дозволила собі почати новий шлях – через навчання, особисту терапію та поступове входження в психологічну практику. Сьогодні Тетяна – магістр психології, сертифікована консультантка з когнітивно-поведінкової та позитивної психотерапії.
«У 16 років я ще не мала достатньо простору для усвідомленого вибору. Психологія завжди була десь поруч – мене цікавив внутрішній світ людини, мотиви, переживання. Але тоді престижними вважалися фахи, що гарантували «хліб із маслом». Із часом я дозволила собі більше не ігнорувати цей інтерес і почала ставитися до нього серйозно», – каже Тетяна.
Найважчим етапом переходу виявилася не нова термінологія, а необхідність знову стати «нулем» у новій сфері. Коли ти звикла бути впевненою професіоналом, статус першокурсниці може стати випробуванням.
«Важливо розуміти, що ти не можеш стати професіоналкою за один день. Спочатку ти – учениця, потім – студентка, а вже згодом – психологиня на початку практики. Це велике питання внутрішніх опор: на що ти спираєшся в моменті, коли знову опиняєшся в ролі того, хто вчиться, поруч із людьми, які можуть бути значно молодшими за тебе», – пояснює Тетяна.
Тетяна обрала стратегію поступового занурення, поєднуючи навчання з корпоративною роботою. Це вимагало неабиякої дисципліни та вміння поєднувати кілька важливих процесів одночасно. Тетяна часто згадує, як доводилося знаходити час на навчання:
«Я не стрибала в лід і не звільнялася одразу. Довгий час я поєднувала стабільну роботу з навчанням, поступово занурюючись у психологію. Навчалася у вихідні, іноді приїжджала в порожній офіс або годинами сиділа в машині з ноутбуком, шукаючи тихе місце для лекцій. Остаточно я звільнилася тоді, коли стало очевидно, що поєднувати ці два процеси більше неможливо – і я повністю зосередилася на новому професійному етапі».
Психологічна освіта зрештою дала Тетяні щось більше, ніж нові знання – контакт із реальністю. Для опису цього стану вона використовує метафору: можна сидіти, їсти печиво і фантазувати про ідеальну фігуру, але зміни можливі лише тоді, коли ти торкаєшся реальності – того самого печива в руці. І розумієш, що із цим потрібно щось робити.
Звісно, не обійшлося і без скепсису з боку оточення. Тетяні доводилося чути і про «вічну студентку», і про недоцільність таких змін у зрілому віці. Проте вона навчилася сприймати такі коментарі як дзеркало чужих страхів.
«Коли люди таке кажуть, насправді говорять про себе та свої обмеження. Опора має бути насамперед всередині тебе самої. Підтримка інших важлива й може бути великим бонусом, але вона не визначає твій вибір. Навіть без зовнішньої підтримки можна рухатися далі – якщо є внутрішнє розуміння, навіщо ти це робиш», – переконана вона.
Сьогодні Тетяна радить іншим жінкам не боятися своєї неідеальності на початку нового шляху:
«Ми часто боїмося робити помилки, бо оцінюємо себе з позиції досконалості. Але що таке «ідеальне»? Це мертвий мармур, статуї в Римі – вони прекрасні, але в них немає життя. Жива людина не ідеальна, вона помиляється, і в цьому її справжня краса. Не обов’язково рубати з плеча і звільнятися в один день. Можна пробувати потроху: дві години в суботу або одна хвилина на тиждень. Головне – не тікати від проблем, а йти до свого інтересу. Світ великий, і можливостей у ньому набагато більше, ніж здається».