"Я бачив два уряди достатньо близько: малазійський та український. І мені цікаво, чому в Малайзії є ріст [ВВП] на 5% в 2015 році, тоді як в Україні – спад на 7,9%». Таким чином в Малайзії ВВП становить 13 тис. доларів, а в України – всього 2,5 тис. доларів.Чому саме Малайзія?"
Економіст стверджує, що в України та Малайзії є дуже багато подібностей. У Малайзії проживає 30 млн людей, в Україні – близько 45 млн. Тобто вже є щось співрозмірне. Китай (1368,7 млн осіб) та Сінгапур (5,7 млн осіб) не є співрозмірними до України у цьому плані.
Крім цього, як стверджує Павло Шеремета, є три інші подібності України та Малайзії.
Перша подібність – це корупція. У Сінгапурі, можна сказати, немає корупції. Корупція в Китаї є, в Малайзії є, в Кореї є, очевидно, що не на такому рівні, як у нас. Павло Шеремета зауважує, такого рівня корупції, як в Україні, практично ніде немає, крім деяких країн Африки.
Друга подібність. Малайзія, як і Україна, вибирає стратегічні пріоритети. Економіст пояснює це таким чином: «Є багато розмов, що нам треба стратегічні пріоритети. Я вважаю, що у нас стратегічні пріоритети завжди були. Скажімо, у нас завжди була підтримка вугільної галузі, у нас досі підтримка агропромислової галузі. У нас була сильна підтримка глобальної тютюнової галузі, яку я намагався припинити».
І третя подібність стосується толерантності, патерналізму і етики праці. У нас навіть майже збігається кількість вихідних днів. Малайзія – мусульманська країна з 2/3 мусульман, чверть населення країни становлять китайці. 10% – німців. Вони святкують день народження Пророка Мухаммеда, день народження Ісуса (Різдво), день народження Будди, мусульманський новий рік, західний новий рік, китайський новий рік, індійський новий рік, дні народження королів та багато інших свят. Але символізм, це не найголовніше. Павло Шеремета звертає увагу на те, що багато українців звикли до патерналізму, звикли, що держава нам винна, вона нам дає, вона повинна тощо.
"У Малайзії була нова економічна політика, яка полягала в тому, що малазійська держава підтримувала титульну націю – малайців. Через те, що країна змушена одночасно вирішувати і економічні, і соціальні задачі, Малайзія відповідно не показала таких темпів економічного зростання, які ми бачимо в Сінгапурі, в Південній Кореї, в Таїланді, в Гонконзі і навіть у Китаї", – пояснює економіст.
Щодо відмінностей, то ВВП на душу населення у Малайзії 13 тис. доларів, в Україні – всього 2,5 тис. Чому це важлива річ?
Мета або візія малайців чітко сформульована: в 2020 році Малайзія визнана як розвинута країна. ВВП розвинутої країни, за визначенням OECD (Організація економічного співробітництва та розвитку), становить 15 тис. доларів на душу населення. Тобто їм треба за чотири роки підстрибнути ще на 3 тис. Павло Шеремета сумнівається, що малайці досягнуть цієї мети в 2020 році, обумовлюючи це цінами на нафту, але впевнений у тому, що вони це зроблять у дуже недалекому майбутньому.
"Яка візія в України? Вступити в ЄС. А в якому році? Тут уже починаються деталі. Зокрема вступати в ЄС з нижчим ВВП на душу населення, ніж третина від середнього по ЄС, категорично не рекомендується, та і власне кажучи, неможливо", – доводить Павло Шеремета.
На думку економіста, є три головні відмінності між Малайзією та Україною.
Перше – це є якість національної еліти. За словами колишнього головного економіста Світового Банку, якщо національна еліта по своєму характеру є віджимаючою або хижацькою, країна не росте. Якщо національна еліта є розвиваючою, ми бачимо розвиток країни. «Цю зміну дуже важко кількісно виразити. Але якість національної еліти, зокрема і української, можна побачити на око. От ми бачимо, в якому стані спроба створити нову коаліцію, новий уряд, і це може тривати ще до осені. Чому? Тому що українська еліта має віджимаючий характер. Це означає, що пиріг не росте. Тобто якщо одна фракція забирає 40%, то вона не може взяти це нізвідки, як тільки з іншої фракції. Вони не можуть поділитися, тому що воно не ділиться. З такими апетитами, як у них є, воно не ділиться. Інша річ, коли в тебе є розвиваюча ментальність, тоді і питання зовсім інше стоїть. І уряд би створили достатньо швидко. Тому що, по-перше, пиріг росте», – пояснює Павло Шеремета.
Друге – це підхід до бізнесу. Розвинуті країни розуміють, що є шлях підприємця. І вони розуміють, що підприємець бере на себе гігантський ризик, він з’їжджає з голки соціальної допомоги, його треба розвивати, а не віджати. Індекс легкості ведення бізнесу – це не тільки технічно рейтинг, це ставлення держави. Павло Шеремета наводить приклад: в Естонії реєструють бізнес за 18 хвилин, навіть не за годину, і це можна зробити, не виходячи з квартири, онлайн. Тільки після реєстрації у вас як підприємця починається справжній головній біль, тому що на ринку багато конкурентів, в тому числі іноземних, і вам треба їх перемагати. Держава не повинна створювати додатковий головний біль.
І третє – це настанова до інвестицій. Чому ми не можемо вказати навіть прогнозовані темпи зростання в Україні? Тому що у нас ніякі інвестиції. Йдеться про внутрішні інвестиції. В Україні 13% інвестицій від ВВП. У середньому в світі рівень у 25% вважається нормальним. У Малайзії – близько 28%, в Китаї – 45%.
В Україні є два зауваження з приводу інвестицій. По-перше, це заощадження. Ці інвестиції беруться не з-за кордону. З-за кордону, як правило, надходить маленька частина – 3–7%. Більша частина інвестицій – це заощадження, а в Україні заощадження становлять всього 10%, тоді як у Китаї – 40%, у Сінгапурі – 50%. Це дуже відрізняє азійську культуру від української культури. Чому так? Павло Шеремета вбачає причини у проблемах з банківською системою, проблемах з культурою (культура патерналізму).
По-друге, це корупція. Корупція в Україні оцінюється у 5–7% від ВВП. Хоча це погана форма інвестицій, але це форма інвестицій. Як пояснює економіст, «це погана форма інвестицій, бо ти корумпуєш держслужбу, ти корумпуєш чиновника, і ми створюємо дисбаланс у конкуренції. Тому колеги, які хочуть перемогти на українському ринку, налагоджують зв’язки з чиновниками». В Південно-Східній Азії зокрема, через величезну чисельність населення конкуренція є величезною, то конкурентною перевагою є кращий товар за нижчу ціну. Ось тоді є сенс інвестувати в освіту, є сенс інвестувати в свої конкретні переваги.
Малайзія, як і Азія загалом, інвестує у знакові речі. Це аеропорти, дороги, впізнавані будівлі, тобто знакові національні проекти, тому що це візитка країни. Малазійські авіалінії – це теж візитка країни, сінгапурські авіалінії – це ще більша візитка країни. Цього теж у нас немає. Як влучно висловився Павло Шеремета, малайці дуже добре розуміють одну річ: ніколи не буде другої можливості створити перше враження.--
Ще одна принципова відмінність – національна паранойя щодо міжнародної конкуренції. "В Україні її немає, але ми дуже хочемо її створити. Це відчуття конкуренції. Уявіть, що робиться в Малайзії з приводу Сінгапуру. Я пам’ятаю, в Малайзії було свято, коли ця країна ввійшла в шістку країн за легкістю ведення бізнесу (2011 р.), але коли малайців запитували, хто на першому місці, вони з відчуттям конкуренції та заздрістю відповідали, що Сінгапур. Україна – на 86 місці. Але в цілому в нашій країні немає відчуття конкуренції", – пояснює економіст. У Китаю теж є паранойя щодо міжнародної конкуренції, адже метою китайців є відновлення лідерства (Китай до ХVIII ст. був провідною країною світу).
За яких умов українська економіка зможе ефективно розвиватися? Павло Шеремета коментує це таким чином: "Ми можемо взяти дві екстреми: з одного боку – “дирижизм” (Куба, Північна Корея), з іншого – повний лібералізм. Ми були в дирижизмі, він дав результати у певних галузях, але все одно це значно гірший результат, ніж у ліберальних країн. Чому ми повертаємося в нього назад? Я не розумію. Хіба що це можна пояснити популізмом, бажанням набрати більше голосів, але грошей у бюджеті все одно немає. З іншого боку – повний лібералізм. Якби я був англо-саксоном, я б, напевно, був лібертаріанцем, який повністю вірить в талант, в те, що людина повинна і може заробити сама на себе, на свою сім’ю і т. д. Але ми не англо-саксонці.
Ми на 25-му році незалежності в 45-мільйонній країні в Школі управління УКУ [Український католицький університет] ми є однією з двох живих програм з public administration. Таких програм мало б бути лише у Львові 10, а в Києві – 20. Причиною цього є наша низька підприємливість. Це не уряд винен, що не створив ці програми. Ми не взяли ні копійки з державного бюджету, все це робиться на кошти учасників і за кошти громади з України чи з-за кордону. Малий бізнес погано розвинутий в Україні не тільки через те, що держава не дає розвиватися, це через вальяжність.
Відтак, що нам треба взяти з Малайзії – вони це називають соціальний реінжиніринг: нам потрібна зміна не тільки державних політиків, нам потрібна зміна всередині нас самих. Ініціативи, бізнесу, оптимізму має бути суттєво більше в Україні. Тому що не можна зробити бізнес на песимізмі, у скепсисі, не можна зробити інновацію у негативі. Нам потрібно робити цей соціальний реінжиніринг, але його не повинна робити держава, як це робиться у Малайзії. Є й інші організації: волонтери, релігійні організації, освіта, сім’ї. І це не зовсім лібертаріанський підхід. Це в чомусь соціальний підхід, тому що робота є кожному і це є соціальна робота на зміцнення суспільства. Отже, я шукаю середню дорогу між лібертаріанством та дирижизмом, схожу на дорогу Малайзії, бо азіати теж не люблять крайнощів".
Що робити? Це співвідповідальність за розвиток: щось робить держава (організувати оборону, забезпечити правосуддя і конкуренцію і полегшити бізнес), решта залежить від кожного (доходи сім’ї, освіта, здоров’я). Улюблене гасло Павла Шеремети, навіяне орієнтально східною філософією: "Нічого не очікуй, нікого не звинувачуй, щось зроби".