“Лиса гора” Романа Перфільєва – спроба зняти хоррор на локальному матеріалі. Дівчина і хлопець, які тільки-но познайомилися, ідуть на київську Лису гору – місце, яке завжди було овіяно містичними легендами. Пара губиться у лісі та – вже поодинці – зустрічає дивних людей, які обіцяють показати їм дорогу, але ще більше заплутують.
Роман Перфільєв виступив у ролі режисера, оператора, сценариста і продюсера. Він вправно працює з інструментарієм жанрового кіно. Автор використовує музику та ефект несподіванки, щоб налякати глядача. У більшості випадків це спрацьовує та викликає миттєву емоційну реакцію. Проте відсутність переконливих характерів і банальність діалогів зводять нанівець усі намагання автора по-справжньому захопити глядача.
Одна з найбільших помилок у фільмі – дублювання українською. Актори у фільмі й без того виглядають неприродно, а надто вивірена літературна мова додає штучності та створює незапланований комічний ефект.
Назва фільму “Пан Ніхто” Олександра Фразе-Фразенка має відсилати до однойменної казки українського поета-модерніста Ігоря Калинця – протагоніста фільму.
Картина складена з записів, зроблених на VHS-касети у 1980-90-х роках і сьогодні. На перших молодий поет виступає перед повними аудиторіями, на других читає свої вірші лише перед камерою.
За цим всім можна розгледіти драму людини, яка формувала громадську думку, а зараз, якщо не забута повністю, то принаймні усунута з публічного простору. Проте надмірне ускладнення форми подачі матеріалу – поєднання хроніки, спостереження за життям героя сьогодні та ігрових епізодів – зруйнувало логіку оповіді, перевантажило візуальний ряд і нічого не додало до розуміння історії героя.
Під час фестивалю відбулася прем’єра проекту “No-One” спільного виробництва України та Ізраїлю з великою кількістю російських акторів на головних ролях. Режисерами фільму стали батько й син, які з Росії мігрували до Ізраїлю. Володимир Прудкін раніше працював як театральний режисер, а Лев Прудкін закінчив факультет кінорежисури у ВДІК.
Події фільму розгортаються в останні дні існування Радянського Союзу і розповідають нам про історію родини “сірого кардинала” радянської системи. За прихильність його дружини точиться боротьба між ним самим (як втіленням старої номенклатурної еліти), та двома іншими чоловіками: молодим цинічним дипломатом та рятувальником з Криму.
Історія про людські пристрасті “No-One” розказана через театральну умовність форми. Спочатку ці експерименти викликають цікавість, та згодом стає зрозуміло, що затягнуті діалоги та паузи не виправдані.
На фестивалі показали новий фільм Ігоря Стрембіцького – “Вівчарі”. Цей режисер відомий тим, що за свою дипломну роботу “Подорожні” у 2005 році отримав “Золоту пальмову гілку” в короткометражному конкурсі Каннського кінофестивалю.
Стрембіцький знайомить глядача з умовами праці та побутом карпатських вівчарів, використовуючи технологія віртуальної реальності. Вона дає великий простір для творчості глядачів, які стають співрежисерами. Вони можуть контролювати та відповідати за внутрішньо-кадровий монтаж. Тобто глядач сам обирає, чи спостерігати йому за чоловіками, чи розвернутися на 180 градусів і поглянути, на кого гарчить пес, або ж просто милуватися горами.
Але в той же час, технологія виходить на перший план в обговорені, відсуваючи на другий змістове наповнення. Та саме від нього залежить рівень занурення глядача в кінематографічний світ.
Парадоксально, але саме технологія, а точніше технічні моменти під час перегляду найбільше заважали зосередитися на фільмі. Так, спеціальні шоломи тиснули, ввімкнути і перемкнути фільм можна було лише з допомогою технічних працівників, а потреба весь час обертатися щоб роздивитися все навкруги, в якийсь момент могла викликати запаморочення. Все це заважало сконцентруватися і проникнутися історіями героїв.
У позаконкурсній програмі “4МА”, в якій зібрали кіно, що експриментує з формою, було представлене перше українське мок’юментарі – “20/20 безлюдна країна” Корнія Грицюка.
Відкриті кордони, складна соціально-економічна ситуація в Україні призвели до того, що з неї поїхали практично всі жителі; лишилося менше десятка. Канадець українського походження спостерігав за цією ситуацією через океан, а потім не витримав і вирішив поїхати в напівміфічну країну і поговорити з тими, хто там лишився.
Серед них – дівчина, яка представлятиме Україну на “Міс світу”, бо конкуренток у неї немає; сепаратист з Донбасу, який шукає “укрів”; олігарх, який за безцінь скуповує землі; інженер, який мріє заселити країну роботами.
Проте режисеру не вдалося створити переконливий образ світу, який покинули люди. Око чіпляється за сліди їхньої недавньої присутності - безпильні вулиці, магазини повні їжі. Виникає також питання, що стало з сільськими жителями, які напевно, останніми б мали покинути свої домівки.
Іронічне відсторонення і спроба говорити про наявні соціальні проблеми через їхню гіперболізацію нечасто зустрічалися на цьогорічній “Молодості”, тож вони є безперечною перевагою стрічки “20/20 безлюдна країна”.
Також в день відкриття фестивалю (але по факту, не в його програмі) відбувся закритий показ документального фільму Вадима Ількова “Тато - мамин брат”. Картина вже встигла отримати нагороду на престижному швейцарському кінофестивалі “Visions du Reеl”.
Історія відомого київського художника та музиканта Анатолія Бєлова і його сестри, яка має психічні розлади, та її дочки, 5-річної Каті. Дівчинка живе з дядьком і називає його татом. Це одночасно і побутова сімейна драма, і розповідь про богемне життя художника.
Режисер чергує сцени з веселих вечірок і світських заходів, на які герой ходить з племінницею, та довгі статичні кадри з сестрою героя, яка може нерухомо застигнути перед телевізором, на екрані якого - білий шум. У такі моменти глядач опиняється в максимально не комфортних для себе умовах, йому хочеться відвернутися, перемотати неприємний фрагмент, але режисер не відвертає камеру. Ільков перевіряє наші нерви і привчає до толерантності.
За час зйомок у житті героїв відбувається стільки всього, що виникає враження, ніби це усе прописано в сценарії. Та режисер не втручається в хід подій; він відходить на безпечну відстань і дає героям простір і свободу для вираження емоцій.
***
Питань і претензій до позаконкурсних українських прем’єр – не менше, ніж до національного конкурсу. Різні за формою, жанром і бюджетом, ці картини в тій чи іншій мірі відображають стан українського кінематографу.
Та чи зможе глядач побачити ще ці фільми ще на великому екрані, лишається під питанням. Не лише через рівень їхньої художньої якості, але й через особливості і складності дистрибуції українського кіно.