“Аби книжка” Бойченка виявилася виданням, після якого хотілося довго мити руки. Бо такого концентрату містечкової ксенофобії в її дистильованому вигляді мені ще до рук не потрапляло. Після ознайомлення з цією вижимкою думок Бойченка стає зрозумілими, що причини війни в Україні набагато складніші, неоднозначніші та такі, що не зводяться до простої формули російської агресії та окупації.
Причини розлому в українському суспільстві – також і в існуванні таких Бойченків, “більш-менш інтелектуалів”, як він сам себе з удаваною жеманністю невротично окреслює в кожному другому дописі – таких “більш-менш інтелектуалів”, що стали підсвідомими рупорами російської пропаганди, ковтнувши, не мислячи, увесь той ідеологічно-мовний шлак, привнесений в українське суспільство ззовні, збільшуючи присутність цього шлака в ефірі. Якщо російська пропаганда – це вірус, то Бойченко – це благодатна почва, на якому цей вірус визрів та підсилився тисячократно.
Майже в кожному есеї Бойченко обстоює думку, що Україна наразі складається не просто з двох народів, а щонайменше з двох рас. Як ось в тексті “Сповідь расиста” (стр.259 – 262): “...але від переконання, що на шостій частині земної суші таки вдалося вивести одну нижчу расу, я не відступлюся. Совкоїдна раса – так називається це диво генної інженерії, яке невдовзі остаточно поглине територію мого проживання....у межах України...за міцем найвищої концентрації можна б виділити окрему кримсько-донбаську субрасу...”
Загалом есеї Бойченка рясніють яскраво-маркованою лексикою часів євгеніки: “тупікова гілка еволюції” (стр. 205 з есею “Нічия”), “дебіли”, що становлять “електоральний ресурс” східної частини країни (стр. 225 з есею “Історичні шкарпетки”); вже згадувана “генна інженерія”, яка за переконанням Бойченка призвела до того, що східна частина України заселена “великою рогатою худобою”, якої треба позбавитися, а отже, підсумовує Бойченко: “У принципі, я знаю, що з цим усім робити. Я тільки не знаю, кому б таке можна було доручити – швидко і вправно очистити наші архітектурно європейські міста від генетично ворожої їм великої рогатої худоби”. (ст. 152 – 157 з есею “Якби не худоба”). Цікаво, чи знає при цьому Бойченко, що розмови про чистоту раси та заклики до позбавлення від генно-ворожих елементів походять з нацистського дискурсу, крапку до якого запровадив Нюрнбергський трибунал? Послуговуватися подібною лексикою та риторикою в 2012 році, навіть в іронічно-стьобному ключи (а підозрюю, саме так цю лексику Бойченко б і виправдовував), це не просто дурний тон, недолугий злий жарт, це розписка автора в своїй інтелектуальній неспроможності говорити про травматичні моменти сьогодення сучасною мовою, яка б вповні могла ці моменти окреслити.
Рецепт від Бойченка, як позбавитися “генетично ворожої раси” на теренах України, простий – позбутися земель, на яких проживає так звана “худоба”. “Якщо, звичайно, всупереч здоровому глуздові вважати, що Крим і Донбас – це також Україна”, - обстоює Бойченко в есеї “Суданський варіант” (стр. 209 – 210), то “як не крути, єдиний вихід – це втрата заселених антиукраїнською та антиєвропейською людністю територій. Іншого варіанту зберегти українськість, розбудувати демократію та інтегруватися в європейські структури я вигадати не можу”. (стр. 223 з есею “I Have a Dream”). Назва останнього есея звучить чи не найбільш цинічно. Славнозвісною фразою “I have a dream” Мартин Лютер Кінг наполягав на необхідності об'єднатися в єдиний соціальний організм, припинити сегрегацію за несуттєвими ознаками кольору шкіри, консолідувати американське суспільство, яке б мусило шукати точки зближення, шляхи єднання. Бойченко з якоюсь вивернутою навиворіт логікою цією ж самою фразою обстоює сепаратизм, сегрегацію, розлом і, здається, жодної моральної дилеми в цьому не вбачає.
Свого внутрішнього ворога Бойченко окреслює цілісно та просто – донецький шахтар. Розлогі міркування про свого “антипода” автор викладає в есеї “Соборні граблі” (стр. 181 – 182), що рясніють найбільш ходульними та вульгарними ідеологічними та мовними кліше – тут і друзі та родичі в Варшаві та Нью Йорку, а не в Ростові та Сиктивкарі; і українські колисанки замість шансону, і таке інше, у підсумку: “Тим часом насправді для мене мої світоглядні переконання незрівнянно важливіші, ніж чуття єдиної родини з донецьким гірником. Звідси висновок: як чужі та цілком байдужі один до одного люди ми не будемо ворогувати, якщо тільки дати нам можливість залишитися самими собою: мені – в моїй країні, йому – в його”.
Бойченківська Україна, як в дешевому коміксі, звузилася до двох протагоністів: донецького гірника, тупого, криміналізованого, естетично-нерозвиненого перекотиполя, та високоосвіченного, сумлінного естета, українського західняка, що належить до вищої ланки генетичного розвитку. Можливо, саме з цієї точки треба починати розмотувати цю пропагандистську нісенітницю? Не заради сперечання з якимось Бойченком – а заради того, щоб не дозволити соціальній ентропії сформувати густий осад, ментальну суспензію що з часом затвердіє, калцієзується, та утворить непохитний фундамент української ксенофобії.
Український Схід не зводиться до шахтарів. Навіть ті регіони, в яких переважає гірнича промисловість, не зводяться до шахтарів. Навіть робітники шахт не зводяться до тієї ходульної конструкції “шахтарів” - бо тут і прошарок інженерів, і фінансовий менеджмент, і машинобудування, і логістика, і соціальне забезпечення – це тисячі людей, які, можливо, ніколи не спускалися під землю, які мають вищу освіту, не пропивають зарплату, не слухають шансон та загалом не відповідають ідіотичним стереотипам, на них накинутим. Більш того, індустріальний Схід України – це не виключно гірнича промисловість. Це і металургія, і машино-, авіа- чи ракетобудування. Це і пароплавство, і залізниця, і хімічна промисловість і ще сотні індустріальних відгалужень та дотичних до індустрії ділянок.
Більш того, Схід України – це не лише важка промисловість. Це також сотні вищих навчальних закладів. Це медичні установи, багато з яких є флагманами медичних досліджень не лише в Україні. Схід України – це консерваторії, що випускають музикантів високого рівня, та музеї, що містять значні художні твори. Це спортивні бази, що роками виховували Україні олімпійських чемпіонів. Схід України – це Василь Стус та Володимир Сосюра, це Емма Андієвська, Сергій Прокоф'єв та Сергій Бубка. Це мільйони людей, визначних та всесвітньовідомих чи значущих для своєї регіональної громади, чи публічно не знаних взагалі – але людей, яких ніяк не можна втиснути в цю недолугу пропагандистьску категорію “шахтарів”.
Російськомовність українського Сходу чи Криму не означає автоматичну прихильність до Росії чи навіть приналежність до російської культури. Російськомовність українського Сходу чи Криму так само не означає російську етнічність. Російськомовність українського Сходу та Криму – це і приазовські греки та болгари, це євреї та німці, це караїми, це кримськотатарський народ. Це ще сотні інших малих та великих етнічних груп, що віками заселяли території східної України. Яким чином усіх цих людей квазі-інтелектуали типу Бойченка загнали однією мітлою в категорію “любітелей Росії”?
Відповідь на це питання лежить на поверхні, прозора та однозначна відповідь. Уся ця риторика “двох різних народів” на території сучасної України – російська пропаганда, що почала агресивно циркулювати саме на хвилі помаранчевої революції та поразки про-російських сил Януковича. Саме тоді російські політтехнологи сконструювали цей недолугий міф про окремішність українського сходу, що повинен отримати право на самовизначення з огляду на мовні, етнічні, історичні реалії, які начебто не збігаються з суто українською державотворчою ідеєю. Банальний, вульгарний прийом. Шитий білими нитками прийом. Древній прийом, що називається “розділюй – та володарюй”. Російська імперія, а згодом Совєтський Союз цей прийом застосовували сотні разів як метод консолідації імперії.
І справа не в тому, що Росія, як імперська правонаступниця, знов вдалася до таких самих ідеологічних маніпулювань, а в тому, що українські квазі-інтелектуали клюнули на цю наживку, інтеріорізували ці пропагандистські схеми та зі скляними очима і риторикою маніпульованої маріонетки, почали їх видавати в публічний простір, як “свої думки”. Бойченко, який так позірно пишається своєю ерудованістю та начебто знанням історії, очевидно підзабув, що передреволюційні настрої 1989 - 1990 років, з яких і почалася новітня історія української незалежності, ми завдячуємо саме донецьким гірнякам – не тій пропагандистській категорії, а абсолютно конкретним гірнякам, які стукали касками на тогочасному Майдані, розпочинаючи незворотні процеси українського відокремлення від імперії.
Цитуючи дані за книгою Сергія Плохія “Брама Європи”: “першого грудня 1991 року українці всіх етнічних груп прийшли на виборчі дільниці...явка досягла 84%, при цьому понад 90% виборці, що взяли участь у голосуванні, підтримали незалежність. Попереду була Західна Україна, де в Тернопільській області “за” проголосували 99%...У Вінниці, в Центральній Україні, незалежність підтримали 95%; в Одесі, на півдні – 85%; і в Донецькому регіоні, на сході – 83%. Навіть у Криму незалежність підтримала більша частина учасників голосування: 54%. (У той час росіяни становили 66% населення півострова, українці – 25%, а кримські татари, які тільки почали повертатися на батьківщину своїх предків, лише 1,5%.)” (стр. 412 – 413.)
І ніякої дискусії про “два різні народи” з 1990 до 2005 в країні не існувало. Але пам'ять українських квазі-інтелектуалів, як у мухи-дрозофіли, обмежується лише вчорашнім днем.
* * *
У цьому моєму дописі, спровокованому книгою Бойченка, виразно виокремлюються дві теми. Перша – приналежність українського Сходу та Криму до України. І ментально, і історично, і географічно, і етнічно, і мовно – як завгодно. Це частина України. Безкомпромісно та безапеляційно. Це інтегральні території країни, які не є жодним додатком чи тягарем – навпаки, це ті території, які здатні вивести країну на нове потужне коло осучасненної державності.
Нагальне завдання України зараз – позбавитися своєї колоніальної ментальності слабенького політичного гравця, який завжди шукає протекторату якоїсь більшої сили, до якої можна приєднатися – чи та більша сила Європейський союз, чи Росія, чи Річ Посполита, чи Османська імперія (чи куди там ще Україна історично завжди хотіла вступити.) Завдання України – припинити мислити себе маленькою рибою, що пливе поряд з великою рибою. Завдання – зміцніти зсередини, стати силою, яку не тільки куди-небудь запрошують, а силою, яка сама здатна формувати союзи за своєю вигодою.
Завдання України – стати сучасною державою. В глобалізованому світі сьогодення політичні угрупування, що мають реальну світову владу, є такими, що базуються та усіляко обстоюють поліетнічність та полікультурність, урбанізм та пост-індустріальну економіку. Саме в багатонаціональних містах-мурашниках, від Азії до США та Європи зараз здійснюється трансформація від герметичних спільнот, побудованих на етнічній ексклюзивності та економічній ієрархії індустріального капіталізму, до відкритих, флюїдних позаетнічних конгломерацій, з мобільними різоматичними економічними зв'язками цифрової індустрії. Саме так зараз викристалізовується новий світ.
І саме на сході України базується той інтелектуальний та культурний капітал, який дозволить країні зробити крок у майбутнє. Індустріальний схід України – це не лише важка промисловість, яка дійсно відходить у небуття (травматично та кризово відходить як анахронізм ери консолідованого капіталу). Схід України – це також потужна науково-технічна база, яка зумовила існування важкої промисловості. Саме на індустріальному сході десятиліттями розвивалися наукові традиції, проводилися дослідження та передавався досвід наступникам в численних технічних освітніх закладах – в масштабах абсолютно непорівняльних до сільськогосподарського українського заходу. В Совєтському Союзі надбання неприкладної науки найчастіше спрямовувалися на потреби військового комплексу. Зараз треба спрямувати ці надбання української наукової думку в інші русла: від генетики до комп'ютерних технологій. І зробити це можна якраз в Харькові, Дніпропетровську та Донецьку, а не в Чернівцях чи Тернополі.
Відтяти український Схід та Крим, найбільш багатоетнічні українські регіони з потужними науковими ресурсами та найбільшими урбаністичними центрами – це дозволити Україні скукожитися до рівня невеликих містечок сільськогосподарського заходу, які в найкращому варіанті є осередками розміреного бюргерського життя, а в найгіршому – заскорузлої патріархальної традиційності з її релігійним та етнічним фанатизмом. В такому кастрованому вигляді Україна зможе претендувати на роль другорядної приживалки, яка до старечого маразму занурилася в свої традиції, коріння та чистоту нації, але аж ніяк не на позицію сучасної впливової держави.
* * *
Друга тема, можливо, більше вузькоспеціалізована, для мене, одначе, є абсолютно критичною. Тема (не)існування в країні інтелектуальної еліти, здатної протистояти зовнішній пропаганді. Бойченко тут – фігура, що уособлює цілий прошарок українських мислителів, що попри свій інтелектуальний багаж, не здатні мислити самостійно та тверезо. Цей інтелектуальний багаж виявляється лише набором цитат, що завдяки роботі пам'яті настирливо випливає в текстах. А Бойченко відкрито чи завуальовано цитує що завгодно: від Гегеля та Леніна до пісень Івасюка. Вся ця вигадлива складносурядна квазі-інтелектуальність колапсує від першого ж пропагандистського вбросу про “дві України”.
Пропаганда – це спрощення. Це звуження складності життєвого досвіду до прямолінійних схем, до бінарних опозицій, що вкладаються в лозунг. Пропаганда марширує та скандує. Не важливо, чи пропаганда використовується для досягнення негативних чи позитивних цілей. Прикладів позитивної пропаганди теж повно, і тут можна довго дискутувати чи доречне використання певних риторичних ходів для досягнення цілей, що вважаються суспільно корисними. Мова тут не про те, чи шкідлива чи корисна пропаганда, а про те, що людина, яка себе вважає інтелектуалом, не вдається до риторичного спрощення.
Пропаганда – інструмент активістів. Інтелектуал – це той, хто ускладнює, а не спрощує. Той, хто бачить нюансованість та парадоксальність життя. У самого Бойченка є есей “Зайві люди” (стр. 281 - 286), де він елегійно іронізує з приводу падіння довіри до інтелектуалів та повної їх невпливовості на українське суспільство, окреслюючи інтелектуала насамперед як мислителя, що не співрацює з владою, завжди знаходячись в опозиції до неї. Це, до речі, є класичним визначенням “інтелігента”, а не “інтелектуала”. Перше є суто російською моделлю побутування мислителя в суспільстві (як і саме означення “зайві люди” є терміном російської літературної традиції). Інтелектуал в західній культурі не окреслюється як опозиція до влади, а визначається складністю та масштабною нашарованістю своєї мисленевої діяльності. Не останнім чином тому, що поняття влади в західному суспільстві не криміналізується чи розуміється як апріорі авторитарний режим. Владні інститути – це практичні інструменти керування суспільством. В здоровому суспільстві інтелектуали їм не протистоять – вони в них беруть активну участь.
Отже, інтелектуал – це насамперед той, хто не купується на гачок вульгарних пропагандистських спрощень. І лише тут можна з Бойченком частково погодитися в його означенні себе як “більш-менш інтелектуала”, з виразним нахилом до “менш”, бо така кволість та маніпульованість думки, сконцентрована в його “Аби книжка”, є симптомом інтелектуальної підлеглості та нездатності протистояти зовнішній пропаганді - тобто колапсу позиції інтелектуала як такого.