ГлавнаяКультура

"Дикий театр": Без криноліна і надії

Цієї зими театрознавцем і pr-менеджером Ярославою Кравченко було засновано «Дикий театр» – напевно, перший театральний проект, що можне отримати актуальне на сьогодні маркування start-up. «Дикий» здійснює спробу зайняти нішу між репертуарним театром та комерційною артрепризою. Амбіції засновників театру цілком зрозумілі: довести, що театральне мистецтво може бути прибутковим і якісним водночас. Перші кроки формації дають нагоду говрити про небезпідставність таких сподівань.

Анастасия Гайшенец Анастасия Гайшенец , Журналист, театральный критик

Візитівкою формації “Дикий театр” стали відсутність пафосу, моралізування та удаваної цноти. Це театр, який спустився з “трибуни”, вийшов з “храму” і перейшов на “ти” з глядачем.

Вистава режисера Максима Голенка “Попи, менти, бабло, баби” стала третім проектом “Дикого театру”. Виставу вже грали у Києво-Могилянському театральному центрі “Пасіка” минулого літа під назвою “Палац насолоди”. Зараз куртуазність вступила місце відвертості — глядача одразу спрямовують до суті подій. Проте, за форзацом ілюстративної назви, як за намальованим вогнищем у коморі папи Карла, шукачі треш-угару провалилися в безодню екзистенційної безвиході.

Фото: www.facebook.com/wildtheatre.ua

Літературною основою проекту стала осучаснена Віктром Понізовим п'єса майстра “кривавої трагедії”, сучасника Шекспіра Джона Вебстера “Герцогиня Амальфі”. Інтриги, підступність, жадібність та знелюднення британського істеблішменту ХVI століття не видаються чимось екзотичним у перспективі часу. Варто лише перетворити герцога Фердинанда у мента Федора (Андрій Кронглевський), а кардинала у розпусного митрополита (Олексій Жмурко), як текст, написаний чотириста років тому, починає вигравати новими фарбами та виявляти прикмети українського політикуму.

Те, що прийнято вважати композиційною недосконалістю драматургії Вебстера — відсутність логічного зв\'язку між окремими сценами та чіткої сюжетної побудови, — автори проекту перетворили на родзинку драматургічної конструкції.

Тіло оповіді поділено на окремі новели, назва кожної з яких з'являється на проекційному екрані позаду ігрового простору: “Похорон”, “Божевілля”, “День народження” та ін. Вхід у кожну новелу супроводжує героїчна запальна музика Дмитра Данова, що асоціативно відсилає до естетики Квентіна Тарантіно, де возвеличена до абсурду жорстокість перетворюється на анекдот.

На перший погляд “Попи, мєнти, бабло, баби” може здатися  відбрунькуванням жанрової ніші, що її твердо зайнято виставами театру “КРОТ” за творами Леся Подерв'янського. Цьому сприяє не лише естетика та тематичне наповнення, а й присутність в центрі сюжетної композиції актора Олега Прімогенова що вже став одним з облич КРОТа. Разом з ним у виставу перекочував настрій “Василіси Єгоровни” та “Павліка Морозова”. Але при ближчому розгляді очевидним стає той факт, що вистава є набагато глибшою, ніж запропонована нею емблематика комунікації.

Фото: www.facebook.com/artur.mloian

У візуальній концепції сценографа Федора Александровича центральним образом стає мілка водойма, у якій час від часу борсаються герої: тут народжуються діти, сюди ж відходять мертві. Навряд чи водойму можна порівняти з озером чи колодязем. Ця вода не приносить очищення та не втамовує спрагу. Нічого трансцендентного — трупи тушками ляпають в калюжу як у первинний бульйон, з якого і не виходили за життя.

Персонажі Голенка — маски, що безсоромно і не без хизування демонструють дно людської природи. Подеколи мізансцени вибудовуються таким чином, що скидаються на дефіле фріків: хтивий рудий Митрополит, напівп'яний деморалізований мент, манірний гей з розпусною дружиною, хижі гангстери, лярви та міліціянти що більше схожі на стриптизерів які приміряли елементи міліцейського однострою. Всі вони збираються на початку вистави, аби провести в останню путь губернатора. По небіжчику лишилася вдова, багатий спадок і купа родичів. Починається запекла гризня за право урвати свій шмат. Плакатній хижій строкатості юрби родичів та посіпак протистоїть драматичний образ вдови Амалії (Катерина Башкіна-Зленко) —  вона теж хижак, але іншого штибу. Стосунки Амалії та її оточення схожі на стосунки левиці в агонії та зграї шакалів. Проте людяність її виявляється лише у тому, що вона, займаючи оборонну позицію самотужки, протистоїть натовпу.

Автори проекту “Попи, менти, бабло, баби” зазначили жанр як “вистава треш”  що має зруйнувати всі можливі табу і викликати шок у глядачів.

Якщо вже говорити про треш-угар, яким зараз модно заманювати аудиторію, то, власне, перегляд просто випуску новин (особливо російських) набагато повніше відображає змістове наповнення цього словосполучення.

Можливо, в контексті вітчизняного театрального дискурсу, де вихиляють стегнами грайливі дамочки в мережаних капелюшках та кринолінах — вистава Максима Голенко — треш. Але ж чи вартий цей напівмертвий нафталіновий бронтозавр з парасолькою запрошення до діалогу? Напевно що ні, — дайте йому спокійно вмерти, комунікуйте напряму з реальністю, адже ваша вистава саме про неї. 

Фото: www.facebook.com/artur.mloian

Знайомство з проектом спонукає до міркувань про потенційну можливість епатування  глядача — як можливо це у сучасному світі? Напевно, перш ніж намагатися шокувати, треба викликати у глядача певну довіру, зачарувати, обманути, створити ілюзію абощо. Примусити глядача розчинитися у реальності сценічного дійства — а вже там, всередині, може мати місце шок. У виставі  “Попи, менти, бабло, баби” є дві площини: сатирична — та що споріднює з естетикою КРОТа та драматична — та що виказує вдумливого та глибокого режисера Голенко. Атракціон перемагає — але чи виграє від цього вистава? Дуже хочеться, аби авторам вдалося “прокачати” і вдосконалити свою роботу у “полях” тому що тут є все: стиль, кураж, ритм, режисерське висловлення. Не вистачає лише дещиці магії.

Анастасия Гайшенец Анастасия Гайшенец , Журналист, театральный критик