Символічне володіння і справедливість
Кожен школяр нині знає, що Софійський собор від початку і програмно будувався як символ держави, та ще й із прозорим натяком на спробу Русі дорівнятися до Візантійської імперії. Тут не тільки коронували князів, але й присягали на виконання політичних договорів. На початку XVII ст. митрополит Петро Могила почав ремонтувати підупалий собор та відновлювати й «розкручувати» його символічне значення як символу державності. Утвердилася думка: хто володіє Софійським собором, той і головний. Відтоді у храмі в різний час правили службу Божу і уніати (так у XVII ст. називали греко-католиків), і православні єдиного на той час для українських земель Московського патріархату, і священики новоствореної у ході Визвольних змагань Української Автокефальної православної церкви. Зауважу, що усі вищезгадані конфесії існують і донині, більше того з’явилася ще одна – Українська православна церква Київського патріархату. Три з чотирьох програмно обстоюють українську державність.
Але річ у тім, що Україна зламу тисячоліть не є всуціль православною. Протестанти і юдеї, мусульмани і буддисти, атеїсти і послідовники новітніх язичницьких культів – далеко не повний перелік громадян, більшість яких є патріотами своєї країни, цінує її минувшину і шанує символи держави, одним з яких і є Софія Київська. Тож коли у перші роки незалежності храми роздавали громадам, стосовно Софії Київської вирішили знову взяти за взірець Константинополь, тобто Стамбул.
Софія Константинопольська встигла побути і церквою і мечеттю, тому, щоб не створювати зайву напругу у суспільстві та краще зберегти пам’ятку, турки перетворили її на музей. От і Софію Київську залишили заповідником.
Єдина служба, яка тут може відбуватися – екуменічна молитва за Україну під час інавгурації чергового президента.
Тому запустити хоч не у собор, а у Трапезну церкву на закритій території комплексу одну з православних конфесій (при усій повазі до УПЦ КП) є не надто етичним кроком щодо вірян інших конфесій та віросповідань, адже йдеться про символ нашої спільної держави. Ну, а не узгодити з ЮНЕСКО зміну функцій споруди – це, як то кажуть, нижче плінтуса. Міністр Кириленко назвав це політичним рішенням. Цікаве рішення, що сіє розбрат у країні та демонструє її у найгіршому світлі на міжнародній арені. Міністр культури хоч в курсі, що за такі штуки весь ансамбль Софійського собору може потрапити у «Червоний список» пам’яток під загрозою, або й зовсім вилетіти із Списку всесвітнього надбання?
А от позиція керівництва Національного заповідника Софія Київська подиву не викликає. Директор Неля Куковальська за Януковича дала можливість правити службу Божу у Софійському соборі московському патріарху Кірілу, тепер часи змінилися – пустимо у трапезну більш патріотичну конфесію. Звісно, збереженість пам’яток нікого не турбує, черговий провал біля стін собору засипають піском, замість дослідити і укріпити підземні приміщення.
Хіба можна цю ситуацію вважати відновленням справедливості? Справедливість потрібно відновлювати передусім за допомогою законів. І не тільки пам’яткоохоронних.
Просто закон
Етичних проблем довкола Софії Київської вдалося б уникнути, якби урядовці різних відомств діяли відповідно до чинного законодавства. І з розумінням того, що Україна – світська держава, а громадяни різних віросповідань та їхні конфесії перед законом рівні. Отже, нам не подобається діяльність московського патріархату в нашій державі, ми хочемо справедливості? Тож для початку давайте притягнемо до кримінальної відповідальності московських попів, що агітували (і, підозрюю, продовжують це робити) за сепаратизм і насаджують «рускій мір». Давайте з’ясуємо, що за «казакі» вештаються Почаївською лаврою (пам’яткою архітектури національного значення) буцімто заради її охорони. І як ці люди великими групами потрапляють з Росії аж на Тернопільщину теж цікаво. СБУ це не бентежить?
І давайте врешті примусимо УПЦ МП (а також усіх в країні) шанувати пам’яткоохоронне законодавство. Зруйнували дзвіницю, набудували гаражів у Межирічі Острозькому? Слідство – суд – вирок (багатомільйонний штраф і примусове відновлення зіпсованого власним коштом). Щось самотужки знову копають-будують на території Києво-Печерської лаври? Слідство – суд – вирок. Влаштували самостійну реставрацію Троїцької церкви у Почаєві та вирубали навколо неї дерева? Хтось в курсі, що за кожне зрубане дерево має бути сплачено штраф? Я вже не кажу про невідповідність позолоченого купола та побілки первинному задуму архітектора.
А де там наші київські борці з незаконно встановленими МАФами? Щось не схоже, щоб жахливі хатки навколо Києво-Печерської лаври та на її території, за якими не видно пам’яток, були встановлені легально. Чому б їх не знести?
І найголовніше – пам’ятаймо, що пам’ятки архітектури є загальнонаціональним надбанням. Тобто кожен громадянин незалежно від віросповідання (чи взагалі атеїст) має право оглянути пам’ятку. Не повинно бути ніяких табличок «Только для молящіхся» на вході у найдавніші й найцінніші храми лаврських печер. Нас не повинна зустрічати на вході заборона фотографувати і «прогулюватись територією», як у Зимненському монастирі. За туристом з фотоапаратом не повинна бігати черниця з вимогою «просити благословення (тобто дозвіл) на фотографування» у «матушкі», як це трапилося зі мною у Дермані.
Зрозуміло, що міжнародне законодавство також має діяти по-справжньому і усі приписи ЮНЕСКО та ICOMOS щодо пам’яток світового значення мають виконуватися чітко й бездоганно.
Для того, щоб все це зробити, Мінкульт повинен не руйнувати, а розбудовувати пам’яткоохоронну службу, яка б, своєю чергою, стежила за дотриманням закону і вчасно робила подання до прокуратури. Але це ж роботу робити треба! Ні, наш міністр культури так не звик. А от зімітувати діяльність – залюбки. Це ж не займатися проблемами чергового провалу ґрунту поблизу стін Софійського собору. Власне, спроба передати трапезну Церкві і є імітацією бурхливої діяльності, причому не без вигоди для себе.
Кому вигідно?
Це питання корисно задавати у будь-яких конфліктних і каламутних ситуаціях. Отже, може здатися, що найбільшу вигоду мала б отримати Українська Церква. Насправді ж її вигода від участі у цілком світському конфлікті, який тепер може тривати роками (якщо рішення Мінкульту не буде скасоване) вельми сумнівна. Міністр Кириленко з невеликого розуму пробалакався, що рішення є політичним. Тож тепер УПЦ КП може бути використана як пішак (даруйте, але за всієї поваги це так) у політичних провокаціях найдивовижнішого змісту.
Хтось пам’ятає похорон Патріарха Володимира у 1995 р? Тоді після відспівування у Володимирському соборі ієрарха-правозахисника, справді визначної людини, жалобна процесія «чомусь» повернула не у бік Байкового кладовища, де все було підготовано до похорону, а у бік Софійського собору. У натовпі було декілька відомих політиків та члени вельми каламутної організації УНА-УНСО. Перші закликали процесію звернути з домовленого заздалегідь маршруту, а другі влаштували масштабну бійку з міліцією, у якій постраждало чимало простих вірян. Нині вважають, що у такий спосіб президент Кучма «підставив» прем’єра Марчука, який мав президентські амбіції, але що і як було насправді і досі не зовсім зрозуміло. Чи потрібно Церкві, що користується довірою мільйонів людей, потрапляти у подібні ситуації, підривати свій вплив та ще й вносити розбрат у суспільство?
Найбільшу вигоду від акції отримають прем’єр Яценюк та міністр Кириленко. Крісла під обома хитаються із щоразу більшою амплітудою, тож підтримка такої важливої інституції як Церква буде для них вельми доречною. І після такої великої послуги, як можливість врешті потрапити на територію заповідника, вони цю підтримку матимуть довіку.
Не залишаться без «пряників» і дрібніші учасники процесу, як от адміністрація Національного заповідника "Софія Київська". Адже для того, щоб перетворити софійську трапезну на храм, потрібно зробити зворотне перепланування: колись церкву перетворили на експозиційне приміщення, а на другому поверсі влаштували конференц-зал, тепер потрібно все знову переробити. Мільйони гривень можна буде пустити через рахунки фірм, що належать керівництву заповідника – щось до ручок і пристане. От тільки чи витримає будівля XVIII ст. другу за півсотні років ґрунтовну перебудову?