ГоловнаКультура

Києво-Печерський заповідник і квартиранти

Люди, що орендують квартири у столиці, хоч раз у житті стикалися з ситуацією, коли власники приміщення ввічливо, але непохитно просять орендарів платити у рази більше або швиденько забиратися геть. Нині у ролі таких квартиронаймачів опинилися деякі музеї та майстерні художників на території Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Щоправда, заповідник не можна порівняти із зажерливим власником квартири – він сам у безвиході.

Для пересічного відвідувача Києво-Печерська лавра – це приємне скупчення пам’яток архітектури та музеїв. Насправді ж не усі музеї належать до заповідника, окрім цього, на його території «квартирує» ще ціла низка установ та організацій.

В Музеї книги і друкарства України на території Лаври
Фото: zametkin.kiev.ua
В Музеї книги і друкарства України на території Лаври

Нині виникла малоприємна ситуація, коли Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник відповідно до закону змушений вимагати орендної плати від музеїв, підпорядкованих Київській міськдержадміністрації (це Національний музей українського народного декоративного мистецтва, Музей книги і друкарства України та Музей театрального, музичного та кіномистецтва України) і Національної спілки художників України, що займають приміщення на його території. Плата за рік подекуди виглядає як шестизначна цифра. Таких грошей у жодного з «квартирантів» зроду не водилося. І колеги з примхи нашого дивовижного законодавства опиняються у безвихідній конфронтації: заповідник не може не вимагати, бо над ним нависає Фонд держмайна, орендарі не можуть платити, бо немає чим. Отже, формально заповідник має повне право повикидати квартирантів з приміщень, які йому належать. А це скандал не тільки у професійній сфері, але і на весь Київ.

Музеї: без паніки

Музеї муніципального підпорядкування, розташовані на території заповідника працюють у звичному режимі. Важко уявити, щоб три багатющі зібрання отак взяли та й витурили з приміщень, які вони займають десятки років. Крім того, керівництво Управління культури міськдержадміністрації запевнило директорів, що зробить все, щоб якось «розрулити» ситуацію на адміністративному і навіть законодавчому рівні. Музейники хіба що трохи нервують, але сподіваються на краще і у жодному разі не звинувачують керівництво Києво-Печерського заповідника. Ось як охарактеризувала ситуацію директор Музею театрального, музичного та кіномистецтва України Ірина Борисівна Дробот: «Музеї виявилися заручниками ситуації. Управляння культури міськдержадміністрації не має таких грошей для сплати оренди. Але все це має вирішуватися у іншому місці – від музеїв нічого не залежить. Тому Мінкульт, Фонд Держмайна і міськдержадміністрація мають якось домовитися між собою».

Найцікавіше у даній ситуації ось що: усі фігуранти справи – і заповідник, і музеї-«квартиранти» – є дотаційними й належать державі, тобто усі ці мільйони гривень, які одні заклади мають сплатити іншому беруться з однієї державної кишені. Нашої з вами, з кишені платників податків.

Ми, звісно, свідомі громадяни і не сумніваємося, що музеї треба підтримувати. Але цікаво, хто і коли вигадав таку на перший погляд позбавлену сенсу схему прокручування мільйонних коштів? Якось одразу пригадується анекдот про те, як батько пояснював сину сенс діяльності банку: «Піди візьми у холодильнику шматок масла і принеси сюди. Гаразд, а тепер віднеси назад. Бачиш, трохи масла на пальцях і лишилося». Якщо схема розрахована на те, щоб «дещо лишилося на пальцях», то ці «пальці» точно належать не музейникам.

Іконописні майстерні: передчуття катастрофи

Зовсім інші настрої панують у майстернях художників – над митцями нависла небезпека втрати самої можливості працювати. На будівлю з різною інтенсивністю зазіхають протягом останніх 23 років.

Фото: Андрей Будник

За переказами, ще на початку 1990-х старенький класик українського живопису Михайло Дерегус (його картини на козацьку тематику є у кожному шкільному підручнику) погрожував повіситися на балконі майстерні, якщо будівлю заберуть у художників.

Таку впертість варто пояснити. Річ у тім, що художник не може працювати ніде, окрім спеціально влаштованої майстерні. Пропозиції творити на власній кухні відкинемо як нереалістичні – робоче приміщення має вмістити занадто багато габаритних речей. Тому втрата майстерні – це не просто брак робочого місця, це втрата професії, яка для творчої людини, даруйте за пафос, складає сенс життя. На відміну від інших європейських країн, в Україні не існує можливості самотужки орендувати якесь недороге приміщення з нежитлового фонду, ніякої системи державних грантів на підтримку митців також не існує.

Усі проблеми з приміщеннями вирішує (чи намагається це робити) Національна спілка художників України. На відміну від скандально відомої Спілки письменників, НСХУ за характером діяльності впритул наблизилася до сучасної профспілки, яка цілком реально захищає інтереси своїх членів. Зауважу, що очолюють різні підрозділи НСХУ не якісь чиновники, а діючі художники, яким колеги довіряють. Одним з найголовніших завдань Спілки є забезпечення колег майстернями. Часом це власні приміщення НСХУ, часом – орендовані у міста (зокрема, на Подолі), всюди орендна плата складає символічну 1 грн. на місяць, а от за комунальні послуги сплачують вже за комерційними тарифами. Наприклад, опалення на місяць коштує 36 грн./кв. м.

Нині Києво-Печерський заповідник затявся: вимагає оплати за оренду будівлі 150 тис. грн. на місяць, на жодних інших умовах подовжувати договір про оренду не бажає.

У перерахунку на 30 майстерень це 5 тис. грн. з кожного власника. Разом із вартістю комунальних послуг – сума непідйомна. Художники стверджують, що повністю оплачують комунальні послуги, але заповідник вимкнув у майстернях електроенергію і знизив температуру опалення до неможливого рівня.

І тут виникає проблема, яка не піддається грошовому обліку – етична. Річ у тім, що будівля зведена у 1883 р. саме як іконописна школа і майстерня. Нині НСХУ влаштувало, щоб приміщення у ній займали саме іконописці та монументалісти, які розписують храми, тобто, споруда використовується повністю за історичним призначенням. Щоправда, творчість митців належить до вітчизняної іконописної традиції і дуже відрізняється від церковного «ширвжитку», продукованого у Підмосков’ї, який активно використовують у храмах Московського патріархату. Цілком припускаю, що це може не подобатися монастирю, який також має у користуванні споруди, що належать заповіднику.

Фото: vidia.org

Важливо і те, що будівля дісталася Спілці художників після Другої світової війни у напівзруйнованому стані, і була відновлена коштом цієї самої спілки. Нехай то були радянські часи, але і за незалежності України художники самотужки і власним коштом не раз ремонтували будівлю. Насправді це мав би робити орендодавець – заповідник. Але у нього, як і у кожного музею, хронічно бракувало коштів, тож художники з поваги до закладу нічого не вимагали. І, звісно, не колекціонували чеки за куповані матеріали та рахунки за виконані роботи. Після всього цього заповідник робить все можливе, щоб позбутися митців на своїй території. Негарно якось виходить. І ще цікаво, чи платить хоч щось заповіднику заклад Московського патріархату, який користується величезною кількістю споруд.

У пошуках виходу

Вихід з ситуації шукатимуть 5 лютого «на килимі» у міністра культури. Звісно, проблема потребує негайного вирішення, тому все відбуватиметься у такому звичному ручному режимі. І здаватиметься, що Мінкульт діє – аж гай шумить. Насправді ж, Києво-Печерський заповідник – далеко не єдиний, що має непорозуміння з орендарями. Потрібно нарешті переглянути нормативну документацію та відредагувати й узгодити її таким чином з усіма зацікавленими, щоб не страждали музеї та художники. І цим, звісно, мав би зайнятися Мінкульт.

На цьому можна було б і закінчити, якби мені не потрапив до рук дивовижний лист 2006 р. від намісника Києво-Печерської лаври Павла до тодішнього прем’єра Віктора Януковича, у якому намісник вимагає віддати Московському патріархату усі храми Верхньої лаври, а з усіх інших будівель – іконописні майстерні, крамницю для продажу ікон і будинок намісника монастиря. Раджу прочитати цього листа повністю і насолодитися стилістикою одіозного ченця.

Мені найбільше сподобалися формулювання «ці храми паразитично використовуються музейним закладом», «70% площ Верхньої Лаври дирекція заповідника здає в оренду стороннім організаціям та комерційним підприємствам», «використовується для приватних художніх майстерень з отруйними викидами у побутову каналізацію» і те, що приміщення Історичної бібліотеки «використовується як фондосховище зарубіжної літератури часів «безбожного періоду» 1920–1980-х років». Цікаво, що з того часу Трапезна церква вже перейшла у користування монастиря (як і вимагалося у листі), монастир провадить служби і у відновленому державним (тобто нашим з вами незалежно від віросподвідання) коштом Успенському соборі. Верхня лавра стає все більше схожою на монастир, аніж на світський заповідник. І ламентації Павла щодо орендарів дивовижним чином перегукуються із сьогоднішньою спробою виселити музеї та іконописців. До речі, Національний музей українського народного декоративного мистецтва займає приміщення Благовіщенської церкви, а Музей театрального, музичного та кіномистецтва України – Микільської лікарняної церкви, які Павло вимагав віддати монастирю. Жодної конспірології, просто дуже це дивно.

Катерина ЛипаКатерина Липа, журналист
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram