ГлавнаяКультура

Екс-директор НХМУ Марія Задорожна: "Під час Майдану була загроза втрати музею"

4 грудня у генеральної директорки Національного художнього музею України Марії Задорожної закінчився контракт із Міністерством культури. Наказом Міністерства від 9 грудня тимчасовим виконувачем обов’язки гендиректора призначено головного зберігача музею Юлію Литвинець.

Марія Задорожна працювала на цій посаді 3 роки – три рази підписувала по контракту на рік. Кажуть, коли попередньому директору музею Анатолію Мельнику свого часу продовжили контракт не на п’ять років, а на три, він влаштував таку прочуханку мінкультівським бюрократам, що контракт хутко переписали і ще довго вибачались.

За останні три роки Національний художній музей із формально головного художнього музею України перетворився на неформального лідера галузі, кожного тижня нові події в музеї можна вносити в календар. Логічно було б припустити, що Задорожна боротиметься за можливість модернізувати інституцію далі і разом з командою виводити музей на світовий рівень – принаймні за контентом і музейним продуктом. Але Марія сказала, що на конкурс не подаватиметься. «Я йду», – сказала, як відрізала.

Задорожна не дає інтерв’ю. Одного разу вона люб'язно поїла мене кавою дві години свого золотоцінного часу і наводила 25 аргументів, чому її рішення правильне, замість того, щоб за 40 хвилин розповісти про музейну кухню і комору. Цього разу пообіцяла розповісти і слова дотримала.

На 10.30 ми домовилися зустрітися в Українському центрі розвитку музейної справи. Перед зустріччю Марія передзвонила: «Може, запізнюся хвилин на 15, бо забігла на мітинг підтримати науковців». Уже при зустрічі: «Я не врахувала, що науковці так рано не просинаються: мітинг був на 9-ту, але люди почали підтягуватися ближче до 10-ої». «Я не встигла розібратися з цією реорганізацією галузевих інститутів, правильно це чи ні», – чесно зізнаюся Марії.

«Я – теж, я вважаю себе дуже вузьким фахівцем. Коли у Шерлока Холмса запитали, навколо чого крутиться Земля, він сказав: не знаю, це не є предметом мого зацікавлення. Так само і зі мною, я завжди мала вузькоспеціальний інтерес – музеї, в інших сферах не дуже розбираюся, але авторитетні для мене люди, які є експертами в своїй галузі, сказали, що треба йти на мітинг підтримувати колег. Я поклалася на їхню думку і солідаризувалася з науковцями.

Просто з останніх подій я знаю, як це важливо, щоб картинка була не з десяти міських божевільних, а принаймні з тисячі, і пішла робити картинку.

Я ж мистецтвознавець, я знаю, як це працює», – сміється Задорожна.

У музеї тепер громадянське суспільство

Я включаю диктофон і Марія робить хід першою.

– Чому я відмовлялася від інтерв’ю? По-перше, те, про що могли запитати журналісти, мені було нецікаво обговорювати, правда. Я розуміла, що журналісти ніколи не поставлять запитань на цікаві мені теми. Тому що музеї – це доволі невідома і специфічна сфера, і щоб про неї цікаво говорити, потрібні або досвід, або знання. По-друге, чомусь у нашому суспільстві загалом, і в професійному середовищі зокрема ні раніше, ні тепер не прийнято вести фахові дискусії, у нас тільки, перепрошую, безкінечний срач між собою, і винні в тому і журналісти також. Історія з Іриною Магдиш, мені здається, саме про це.

А мені б хотілося, щоб ми мали можливість висловити свою точку зору і почути іншу точку зору, щоб в інтерв’ю і статтях люди аргументували свою позицію. От, власне, і всі причини.

Тобі цікаво говорити про вузькоспеціальні музейні проблеми?

Напевне, так. Хотілося говорити про те, що таке музей, що таке культурне надбання, як із ним працювати, що є громада, який взаємозв’язок між суспільством чи громадою і культурним надбанням.

А ти не думала, що журналісти не ставлять таких запитань, бо дуже мало людей в музеях можуть говорити на цьому рівні…

Річ у тім, що я ж не зразу відмовилася від інтерв’ю, я мала декілька спроб, і одна з причин полягає в тому, що, справді, і в професійному середовищі не готові обговорювати ці проблеми. Персоналії, події – так, але не суть.

Фото: Катя Куницкая

У тебе закінчився контракт 4-го грудня, всі думали, що ти будеш боротися за продовження контракту, подаватимешся на конкурс, але ти вирішила піти з музею після 20 років роботи. Чому?

Давай розділимо це запитання на дві частини. Я – людина законослухняна, нехай і з незакінченою юридичною освітою, і якщо в контракті написано, що термін збігає 4 грудня, я маю готуватися до того, що з 5 грудня вже не виконую свої обов’язки. Згідно з процедурою, за два місяці Міністерство культури мене попередило про закінчення терміну дії контракту. І коли мене запитують «Чому ти не хочеш бути виконувачем обов’язки чи продовжити контракт?», мені хочеться сказати: come on, для того, щоб від чогось відмовитися, треба мати від чого відмовлятися, а мені ніхто нічого не пропонував.

А ти будеш подаватися на конкурс?

Ні. Не скажу, що ніколи, бо ніколи не кажи «ніколи», але не планую.

Генеральним директором музею має бути людина, адекватна тим викликам, які будуть стояти перед музеєм, а які вони будуть – мені важко сказати.

Колектив музею разом із тобою підготувався до такого повороту заздалегідь – ви запропонували від музею кандидатури на виконуючого обов’язки директора до проведення конкурсу?

Так, і тут йдеться не тільки про те, що ми – згуртований колектив. Ми є професіоналами своєї справи, і розуміємо, що зміна директора чи закінчення дії контракту – травма для інституції. Музей має стабільно працювати, виплачувати заробітну плату, робити виставки і таке інше, і ми подбали про те, щоб інституція, наші партнери, відвідувачі не відчули процедуру зміни керівника: підготували бухгалтерію, адміністративні питання, на зборах трудового колективу обговорили ситуацію і відправили лист у Мінкульт з двома запитаннями: хто буде виконувати обов’язки директора після закінчення терміну дії контракту і яка процедура буде застосована щодо призначення генерального директора.

Не можу сказати, що ми так само легко і вчасно отримали відповідь, нам доводилося постійно нагадувати про себе. Лист за підписом пана Зубка зараз є у публічному доступі. На перше питання вони відповіли, що буде застосована процедура призначення в.о. директора з кадрового резерву, тобто з колективу музею, і здається, там написано, що й я можу бути в.о. директора, а на друге – що у разі прийняття закону про контрактно-конкурсну систему призначення, який пройшов уже перше читання, буде застосована саме ця норма.

Як ти ставишся до ідеї про повернення Анатолія Мельника на посаду генерального директора інституції? Про це зараз багато говорять.

Для музею це доволі травматично. Не знаю, чи дійде до відкритого протесту, але все одно в колективі буде дисбаланс, а це дуже відволікає людей від роботи. І пана Мельника зустріч із реальністю травмує не менше. Я не раджу йому цього робити, бо ситуація в музеї дуже змінилася, крісло директора під ним весь час хитатиметься, горітиме – це не той комфорт, до якого він звик, там уже громадянське суспільство, перед яким він має звітувати і таке інше.

Яке в тебе було протистояння з заступником міністра культури Ігорем Ліховим?

Чому ти вважаєш, що ставлення Ліхового до мене агресивне? На мою думку, він погано ставився не тільки до мене, а взагалі до інституції. Для мене подібні люди – загадка. Правда. Мені навіть нецікаво про це говорити.

Робота з державними органами – це багаторівнева комп’ютерна гра, в якій тебе весь час намагаються повернути на перший рівень   

Коли ми говорили без диктофона, ти сказала, що вирішила не продовжувати контракт, бо в нинішньому правовому полі у директора музею дуже мало повноважень і важелів впливу на ситуацію: фінансами, кадрами, фондом займається не директор.

Так і є. Перші два роки я не могла оцінити, що значить робота директора в нормальному режимі, ми працювали в надзвичайних умовах і застосовували кризовий менеджмент, бо мали справу з управлінням ризиками. Але 2015 рік був спокійнішим, я мала час проаналізувати, які функції виконує директор – ким і чим він управляє, і зробила висновок, що в існуючій системі директор не управляє майже нічим. Фінансами не управляє, бо і дохідну, і витратну частину має погоджувати з Міністерством культури – їм видніше. Директор ніби має право приймати рішення щодо прийняття на роботу і звільнення з роботи, нарахування лікарняних і т.д., але якщо говорити про зміну структури, то тут рішення приймає навіть не Міністерство культури, а Мінсоцполітики. Колекцією, безумовно, управляє головний зберігач, і я повністю погоджуюся з такою системою, в ній є сенс, правда, вона має бути трохи модернізована.

Головна хранителька фонду і в.о. директора НХМУ Юлія Литвинець
Фото: Катя Куницкая
Головна хранителька фонду і в.о. директора НХМУ Юлія Литвинець

Щодо контенту або науково-просвітницької роботи, тут у директора більше повноважень, але теж не все просто, бо ми постійно прив’язані до дат і ювілеїв, Мінкульт весь час рекомендує, якого художника ми маємо презентувати в музеї, яку колекцію – раніше ми взагалі не були вільними у виборі виставкових проектів, особливо тих, що не стосувалися музейної колекції. Хоча останні 2 роки мали більше свободи у виборі контенту.

Виходить, директор музею займається господарськими справами?

Він просто за все відповідає. Директор нагадує того вовка із перших комп’ютерних ігор, який бігає між квочками, ловить яйця в кошик і балансує, щоб жодне не розбилося: полагодили дах – потекла труба, полагодили трубу – машина поламалася, і це безкінечно.

Коли ти прийшла на місце директора, ти вірила в те, що тобі вдасться розв’язати «квартирне питання» для музею?

А тепер ми говоримо про професійне приватне – це якраз те, через що я прийняла рішення піти з музею.

Музей потребує нових територій, реконструкції, і без співпраці з владою тут нічого не зробиш.

Так, можна тиснути на владу через громаду, але це інструмент впливу, а не прийняття рішень. Наше суспільство вже й так втомилося бути впливовим і в питаннях корупції, і Міноборони, і здоров’я, музей ще не має, на жаль, такого впливу на громаду, щоб його почули. Громада може бути інструментом впливу, але між музеєм, Міністерством культури, Кабінетом міністром – тими, хто приймає рішення, має бути співпраця, а я, на жаль, в цьому не ефективна.

Це тому, що система побудована таким чином, що працює тільки зі своїми, тільки особисті знайомства, дружні зв’язки, взаємовиручка і взаємовигода, чи чому?

Так. Якщо називати речі своїми іменами, то в нашій державній системі «руліт договорняк». А на чому він базується – на сентименті того, хто приймає рішення, чи на грошах, чи на тому, що високий чиновник потребує піару і усвідомлює, що культура може бути інструментом для отримання електоральних симпатій, – не має значення. Але, на жаль, через те, що музеї у нас на маргінесі, політтехнологи рідко використовують нашу сферу. Принаймні я готова визнати, що мені не вистачає навіть не знань, як співпрацювати владою, а навичок.

А є такі спеціальні навички для співпраці з владою? Їх десь прищеплюють у секретній лабораторії?

У багатьох керівників державних закладів у сфері культури вони є, і доволі розвинені, а мені потрібно їх набувати. Напевне, це єдина сфера, де в мене не було наставників. Мені дуже пощастило з вчителями в мистецтвознавстві і музеєзнавстві, я – щаслива людина, бо мати вчителем Ларису Григорівну Членову покійну, або Світлану Йосипівну Рябічєву, або Людмилу Станіславівну Ковальську – то велике щастя. А Людмилу Семенівну Міляєву, Анну Заварову в мистецтвознавстві! А от співпрацювати з владою, мені здається, у них у самих не складалося, тому вони не могли мене цьому навчити. А в колег своїх вчитися… Максимум, я розвивала дипломатичні навички.

Але їх виявилося замало?

Так.

Ці три роки ви боролися за розширення території?

Майже ні. Ми дотримувалися процедури, передбаченої законодавством: вели листування і з Київською міською радою, київською адміністрацією, Міністерством культури, тим більше, що було три чи чотири укази Президента, і питання розширення музею і виділення додаткової території є на контролі в АП і в Кабміні. Тому раз у квартал Міністерство зверталося до нас: а що там у вас на виконання наказу Президента? І ми показуємо наше листування. Не більше того. Усі справи, які були по Інститутській, 3 музей у судах програв. Останнє рішення вищого адміністративного суду у 2012 році було не на користь музею, отже, справи в судах закриті.

Вхід до музею під час виставки Влодко Кауфмана
Фото: Катя Куницкая
Вхід до музею під час виставки Влодко Кауфмана

Це тому що в музеї був не найкращий юрист чи тому, що суди Януковича все одразу присудили кому треба?

Як казав наш адвокат, це взагалі дивна справа, коли Національний художній музей України судиться з державними або місцевими органами влади. Ми судилися з першим, хто викупив цю ділянку, а потім вона продавалася кілька разів. У 2013 році я, як пишуть у таких випадках журналісти, «знайшла в смітничку» копію листа прокурора Пшонки до голови АП про те, що ділянка по вул. Інститутська, 3 відчищена від усіх судів і позовів і знову перебуває у власності громади Києва. Тоді ми почали писати листи, робити якісь рухи, а Адміністрація нам відписала: ні-ні, ділянка – під судами. А ми пам’ятаємо, що я «знайшла цей документ у смітничку»: оскільки ми не були стороною в судовому процесі – я просто отримала інформацію збоку. Потім уже не було до кого звертатися: мер – не мер, міністр - не міністр, президент – не президент. Наскільки я знаю, є плани пов’язати цю ділянку на Інститутській, 3 з Інститутом національної пам’яті і Меморіалом Небесної сотні. Наразі там котлован.

Вам вдалося узаконити землю під музеєм?

Усі документи готові, ми проходимо останню інстанцію, чекаємо рішення Київської міської ради, але дуже боюся, що вони внесуть нові зміни до земельного законодавства і наша пісня гарна, нова... Ми двічі доходили до самого кінця ланцюга – раніше видавали паперовий акт на землю, а потім зробили електронне внесення в кадастр, і щоб туди потрапити, потрібно повернутися на перший рівень комп’ютерної гри, а там ще й доплатити 15000-20000 грн. Для музею це вже немалі гроші.

Взагалі роботу з нашими державними органами ми називаємо багаторівневою комп’ютерною грою, і коли потрібно отримати якийсь дозвіл або підписати документи, я жартую: з Богом, зараз ви знаходитеся на першому рівні комп’ютерної гри, потім переходите на другий, але дуже вірогідно, що на третьому щось змусить вас повернутися на перший.

А твоя ідея з депозитарієм на Позняках мала якесь продовження?

О, я тоді так отримала за цю ідею! Не розраховувала на жорстку реакцію з боку громадських активістів, які пов’язали ідею депозитарію з думкою, що директорка хоче вивезти колекцію, а будівлю віддати Ахметову. Я знала, що в міжнародному музейному досвіді є така практика, у Нідерландах, наприклад, існує депозитарій не одного, а кількох музеїв, він знаходиться за містом. Будь-яка інституція, яка розвивається, думає про майбутнє, і депозитарій фондів в одному зі спальних районів Києва – це була ідея до обговорення.

В кулуарах я обговорювала її зі своїми західними колегами, і хтось казав «так, є такий досвід, його треба вивчати, ідею варто обговорювати», а хтось, як пан Міхаель Фер, куратор виставки «Герої», вважає, що будівля і колекція – це єдиний організм, відтак для розділення музею і колекції, ще й винесення її на околицю міста, мають бути дуже вагомі причини, щоб вигоди, отримані від цього розділення, були дуже переконливими і набагато переважали «втрати». Очевидно в майбутньому цю ідею слід все-таки розглянути і проговорити як один із варіантів розвитку інституції.

Я так само розмірковувала над тим, яким має бути музей з точки зору економіки – великим монстром з багатьма філіями чи маленьким за масштабами, але дуже-дуже активним. І дійшла висновку, що пан Романишин мав рацію, коли наприкінці 1990-х створив проект такого комплексу - музей + будинок «Просвіти»: в умовах турбулентності, в яких знаходиться держава, це було б легше – мати маленький музей з невеликими витратами на утримання.

В таких випадках потрібно, щоб фахівці прорахували усі варіанти і представили свої висновки.

То не зроблено, і вважаю, що це суттєвий недолік моєї роботи, який я не хочу списувати на війну, правда. Це не зроблено ще й через те, що я, як керівник, не зовсім була готова очолити цю роботу. Мені бракувало знань – не менеджменту, не маркетингу, бо то все технології, а знань, як створити візію музею, філософію контенту, як на основі колекції створити наратив, як інтерпретувати всю інформацію, закладену в колекції і в інституції.

Коли ти приходила, казала: спочатку має бути місія, потім цілі і завдання, потім стратегія. Як ти бачила місію три роки тому?

ЇЇ не було. Я не готувалася бути директором. Ну, давайте дивитися правді в очі, як це все відбувалося: професійна громадськість змусила Мінкульт застосувати процедуру конкурсу, але там були маніпуляції, конкурсна комісія вирішила, що не виграв ніхто з тих, хто подавався на конкурс, звернулися до музейної ради, яка рекомендувала мою кандидатуру, за що я їй дуже вдячна.

Але 16 листопада 2012 року, на мою думку, було вручення музейної премії «Оскар», а не призначення генерального директора.

Марина Скирда, Марія Задорожна, Юлія Ваганова і Юлія Литвинець
Фото: Надано Марією Задорожною
Марина Скирда, Марія Задорожна, Юлія Ваганова і Юлія Литвинець

Бо коли стоять дві особи – я і пані Скирда – і чекають, кому вручать букет троянд, які занесли за паном Кулиняком, хіба це нормально? Зачитують наказ, і виявляється, що музейний «Оскар» отримала я. А на ту хвилину ніхто нічого не знав, були версії, що зараз може з’явитися і Тетяна Миронова, і букет троянд чекає на неї.

Як тільки я отримала музейний «Оскар», мені написала приятелька з Асоціації музеїв Нідерландів, з проекту Matra, що, з одного боку, вона щаслива за мене, розуміє, що я гідна цієї посади, а з другого, у неї вже болить серце за мене, і що мене врятує тільки одне: якщо я за будь-яких обставин залишуся сама собою. Я така, як я є. Мені здається, що найголовніше – будувати своє ім’я, бо цей додаток «генеральний директор», чи «головний зберігач», чи «Президент» одного дня відпаде від твого прізвища і тоді важливо буде, що воно означає без посади.

Кожний професіонал, який отримує шанс щось змінити, втілює на практиці своє бачення. І всі помітили, що за три роки музей став набагато більш дружнім до громади, відкритим, сміливим, сучасним, цікавим, інноваційним.

Бо він просто став виконувати свої функції. Згідно з дефініцією ICOM, музей – це інституція, що працює на благо суспільства та його розвитку. У музею є три найголовніші функції: збереження, дослідження і та функція, яку наші музеї не завжди виконують – комунікація, що реалізовується через освітні заходи і експозиційно-виставкову роботу. Мені хотілося, щоб цей музей і колекція, як це не пафосно звучить, взаємодіяли з громадою, щоб ми один одному стали потрібними.

Громадськість може судити про роботу музею тільки з останньої функції – виставки, освітня програма, про збереження і дослідження знає тільки колектив. Як ти оцінюєш перші дві функції?

Додам до твоїх слів, що громада може судити про музейну роботу ще й за рівнем сервісу. Громада стає дедалі більш вимогливою, музеям зараз буде дуже складно. А ось тут бракує знань.

Щодо досліджень. Існує електронний каталог музею?

Частково. Є програма, створена під колекцію нашого музею, вона навіть пройшла стадію тестування, наші зберігачі активно працюють з нею, але повного каталогу ще немає. Я скажу більше. У нас путівника немає! Останній, мені здається, вийшов у 1980-ті.

Електронний каталог має бути відкритим?

Безумовно. В принципі, для непрофесіоналів - це based date і не більше, для фахівців електронний каталог відкриває величезні можливості. Ти не уявляєш, як намучився з нами німецький куратор Міхаель Фер. Для виставки «Герої» ми досліджували усю нашу колекцію на предмет героїв – від ікони до сьогодення, правда, без графіки, і він думав, що зараз набере в пошуку «герої» і всі теги підтягнуться, а йому кажуть: треба працювати з картотекою. Ми вийшли з цього становища таким чином, що створили кураторську групу, в яку ввійшли наші зберігачі, які робили дослідження для пана Фера. Тоді він запитав про книжки, а книжок усього три – презентаційні видання музею, і він безумовно був здивований. Але ще раз хочу сказати, для відвідувачів музею повинна бути кураторська інтерпретація. Ми зараз вийшли з тобою на найголовнішу проблематику, виклики, які стоять перед музеєм: як працювати з колекцією. І тут рівняння з усіма невідомими.

Куратор виставки "Герої. Спроба інвентаризації" Міхаель Фер
Фото: НХМУ
Куратор виставки "Герої. Спроба інвентаризації" Міхаель Фер

Що невідомого у цьому рівнянні?

Якщо говорити про художній музей, то потрібні додаткові дослідження колекції, бо технології не стоять на місці, і вже є такі методи дослідження, які би дали багато первинної інформації – рентгени, скани.

У музеї є такі прилади?

На мінімальному рівні. В Україні, мені здається, їх взагалі немає, крім лабораторій, які обслуговують антикварний ринок. У нашому випадку музей має сфокусуватися на продукуванні саме цієї первинної інформації для мистецтвознавчої науки. Я наполягаю на тому, що сам процес збереження є науковою роботою. А наука мистецтвознавства в Україні де?

Якого року у нас остання історія образотворчого мистецтва? А нам працювати з тим, вибудовувати експозицію. На основі чого ми дискутуємо – теж на основі 1970-80-х років?

А що робити?

Ми з тобою зараз говоримо страшні речі. Мені здається, що наука відрізняється від всього іншого тим, що там є точність. Наукова сфера має так само усвідомити, заради чого вони існує, заради чого ми всі це робимо. Не заради обслуговування держави, самих себе, – заради суспільства.

Під час Майдану була загроза втрати інституції

Коли ти пояснювала, чому не хочеш говорити з пресою, серед аргументів був такий: я не хочу бути керівником-лідером-зіркою, я хочу будувати горизонтальні стосунки з колективом. Ця стратегія спрацювала?

Я би розділила поняття керівник і лідер, дуже часто в установі керівник і лідер – різні люди. Я прагнула бути лідером, мені це ближче, і команда визнавала мене як лідера.

Коли ти працюєш горизонтально, ти менше помиляєшся. Бо твоє завдання – вислухати усі точки зору, думки, концепції, змусити людей їх аргументувати, але прийняти рішення самостійно. Остаточне рішення завжди приймала я, і з цим усі погоджувалися, через те, що я несла відповідальність. Це дуже спрацювало під час Майдану, бо ми один одного розуміли з півпогляду – там не було часу на розмови, потрібно було взаєморозуміння.

Скільки днів ви були в облозі?

В окупацію ми потрапили 19 січня, 20 лютого пікетувальники зняли з нас облогу, а до 7-го березня ми ще жили в музеї через те, що в ці дні активно працювала комісія в Межигір’ї. Та й не так вже спокійно тоді було навколо музею.

У тебе є унікальний кейс, який можна презентувати на будь-якій конференції на найвищому рівні «як берегти музей під час війни». Цьому десь вчать?

Вчать. Раніше для нас це було не актуально і ми нічого про таке не знали, але в закордонних музейних асоціаціях є окремі секції, які навчають, як поводитися і що робити під час збройних конфліктів – на основі досвіду Іраку, балканських країн. В методичках, які я читала вже після цієї історії, все дуже технологічно: як створити рятівну команду в музеї, які речі підлягають евакуації, якого рівня евакуації. А що робити з владою, яка приймає неправильні рішення або з протестувальниками, нічого не написано. Проте це найголовніше.

Нацмузей на тлі протистоянь на вулиці Грушевського, січень 2014
Фото: EPA/UPG
Нацмузей на тлі протистоянь на вулиці Грушевського, січень 2014

А ти думала, куди евакуювати колекцію, консультувалася з кимось з цього приводу?

Тут я одразу повинна підкреслити роль Юлії Литвинець, головного зберігача, вона є професіоналом найвищого ступеню у цій сфері. Усі рішення, які я приймала остаточно, базувалися на рішеннях Юлії Литвинець, і всі вони були правильні. Її пропозиція одразу була – не евакуювати колекцію, але я ще радилася з паном Давидом Лордкіпанідзе, директором Грузинського Національного музею, через те, що в них були подібні ситуації, і він теж підтримав ідею не евакуювати колекцію, але вживати безпрецедентних заходів безпеки на місці.

Що я тоді думала? Найголовніше, щоб ми могли сказати собі, що зробили все від нас залежне, цим і керувалася. Перша ніч показала, що ситуація змінюється дуже швидко, для правильного прийняття рішень потрібна достовірна інформація.

Тоді ми вирішили залишатися в музеї весь час, щоб моніторити ситуацію не з Фейсбуку, не з медіа, а з баченого на власні очі.

Якщо не вистачає тієї інформації, яку бачиш, мусиш знайти людей, які дадуть тобі необхідну інформацію, і тоді ти вступаєш у комунікацію, яка неможлива по телефону, бо звідки ти знаєш, хто тут генерал і хто керує. Говориш із прапорщиком, а потім із генералом і весь час запитуєш: що буде далі?

Ти ніколи не розповідала про те, як музей жив під час Майдану.

Так, я нікому цього не розповідала, навіть не змогла дати інтерв’ю Інституту національної пам’яті, співробітники якого записують усну історію Майдану. Тоді не змогла…

Напишеш спогади.

Напевне, колись напишу.

Коли ви зняли експозицію?

19-го запалали автомобілі по лінії розмежування, а 21 ми почали евакуацію експозиції. Коли почали кидати вибухові суміші, знялася пожежа, ми зробили висновок, що найбезпечніше місце – це фондосховище. Ризики були катастрофічні насправді. Думаю, я не перебільшую: була загроза втрати інституції взагалі. Я розуміла це й раніше, але коли побачила на власні очі, як працюють пожежники і як працює система МНС. Наприклад, з машини, яка з водомету мала поливати протестувальників, закупленими під Євро-2012, тушили пожежі. А коли та машина поламалася, по протестувальникам потім гатили просто з пожежної машини. Я бачила, як гасили першу барикаду, усі драматичні і смішні історії пройшли в мене перед очима за цей час. У неділю 19 січня я приїхала зі Львова, з валізкою пішла на віче і заскочила в музей подивитися, що там і як, і з цією валізою залишилася до 7 березня.

Ти півтора місяці взагалі не виходила з музею?

Раз на тиждень виїжджала додому – мене випихали колеги, але краще б я того не робила. Дуже добре пам’ятаю, як ми з чоловіком ввечері приїхали на Оболонь, а там караоке, клуби, і ти думаєш: що відбувається?

Там війна, справжня, там взривпакети, зброя, там вбивають людей, а на Оболоні життя йде, як і раніше. У мене було відчуття, що або тут мене з глузду зводять, або там.

Ніби спеціально той Голлівуд роблять у тебе під вікнами музею. Я поверталася в музей геть травмована.

Коли запалала барикада за дві будівлі від музею, я пішла до пожежників, які приїхали її гасити: пожежні рукави порвані, нічого не працює, вони не знають, де гідранти. Я пішла з ними говорити:

– Скажіть, будь ласка, а вогонь догорить до музею чи ні?

– Женщіна, відійдіть, ви не бачите, що ми працюємо?

– Я не женщіна, я директор музею, скажіть, будь ласка, а воно на цей будинок не перекинеться?

– Ми сказали, відійдіть, – і щось вони тягнуть, нічого в них не виходить, мат-перемат, а горить уже добре і в них усього дві машини. Тоді я запитую:

– А ви гідрант шукаєте?

– А ви що знаєте, де він?

– Знаю, але вам не скажу. А вогонь може перекинутися на музей?

– Якщо ви не скажете, де знаходиться гідрант, тоді точно перекинеться.

Я сказала, в якому люці знаходиться гідрант, а потім побачила, як вони працюють – шланги порвані, машина тече з усіх боків, і в той момент я усвідомила: якщо до музею таки долетіла б запалювальна суміш чи щось вибухове, ми б запросто могли втратити інституцію.

Сходи музею
Фото: Макс Левин
Сходи музею

Ти дзвонила в Мінкульт, в Кабмін?

Це теж окрема історія. Галина Бєлікова, голова цивільного захисту музею, нас тренувала в цьому напрямку, тому ми були трохи підготовлені. Коли все закрутилося, я подзвонила їй: Галино Олексіївно, як ми діємо згідно з нашими інструкціями цивільного захисту? Вона каже: відкривай папку цивільного захисту керівника, там є схема оповіщення. Перше – потрібно оповістити МНС Печерського району, там мені сказали: «Женщіна, ми й без вас знаємо, що горить»; по-друге, треба було дзвонити в Мінкульт. З’ясувалося, що в Міністерстві культури черговий охоронець є черговим з цивільного захисту. Коли я йому розказала, що у нас діється, він сказав: "Що-шо? Ви хто? Який цивільний захист? Дванадцята година ночі, що ви від мене хочете?" Кажу, я хочу, щоб ви повідомили міністра, щоб він знав, що тут відбувається.

І що міністр?

Я вже не пам’ятаю послідовність, як що відбувалося. Не було в нас ніякої комунікації з міністром, він не дзвонив, та й у мене його телефонів не було. Коли він перший раз нам зателефонував, було вже пізно. Ми написали лист на ім’я Захарченка, щоб нам допомогли, а потім в МНС, щоб музею дали цілодобовий пост рятувальників. Бо якщо в музей залетить взривпакет чи коктейль Молотова, ми з цим не впораємось, не дивлячись на те, що в нас є пожежні крани і вогнегасники – дякую Стеллі Беньяміновій (колекціонерка, засновниця Stedley Art Foundation та «Кола друзів НХМУ» – прим.), яка дуже швидко відреагувала.

В ці дні вона завезла вогнегасники:?

А ви що, не знаєте Стеллу? От Міністерство культури не подзвонило, а подзвонила Стелла і сказала: "Машенька, я знаю, що у вас все важко, чим я можу вам допомогти?"

Тоді вам треба було дружити і з еменесниками, і з «беркутом», і з протестувальниками.

І з тітушками. Давай детальніше поговоримо про це іншим разом…

Маріє, який проект за ці три роки ти вважаєш найвдалішим?

Проект, яким я справді пишаюся – «Леви своїх не лишають». Він був важливим з усіх боків: по-перше, після закінчення нашої облоги і Майдану колектив був трохи виснажений і засмучений – експозиції немає, стіни незвично порожні; по-друге, ми провели велику кількість різних акцій, які раніше не практикували в музеї, задіяли всіх співробітників, друзів, партнерів, в інституцію прийшли «нові» люди, хтось був тут вперше в житті; найпрогресивніші мої колеги-музейники зі Львова, які знаються на музейних трендах, говорили, що вигадати і здійснити такий проект – щастя для будь-якого музейного куратора; ну, і зрештою ми зібрали близько 200 тисяч гривень для лікування пораненим бійцям. Мені б хотілося записати цей кейс в своє СV.

Благодійний концерт Dakh Daughters в рамках акції "Леви своїх не лишають"
Фото: НХМУ
Благодійний концерт Dakh Daughters в рамках акції "Леви своїх не лишають"

Що далі? Ми зараз сидимо в Центрі розвитку музейної справи, тепер ти будеш працювати тут?

Найбільше я зараз хочу вчитися і комфортних умов, якщо це скласти докупи, я хочу вчитися в комфортних умовах. Разом з Центром ми зараз задумуємо таку Музейну школу, оскільки вчитися в музейній галузі можна і потрібно безкінечно, і є дуже багато людей, які хочуть цього так само, як і я.

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter