ГлавнаяКультура

Роздача ведмедів

У неділю закінчився 61-й Берлінський міжнародний кінофестиваль. Головним підсумком можна вважати перемогу «політичного» мистецтва над «чистим», як і над передовою технологією. Більшість «естетів», як і тривимірні роботи (фільм-балет Віма Вендерса «Піна» та французька анімація в стилі театру тіней «Казки ночі»), рекламовані як прорив в артхаусі, зосталися без нагород.

Роздача ведмедів

Блиск і злидні іранського кіно

Цьогорічний фестиваль став справжніми іранськими днями в Берліні. Родинно-побутова драма «Надер і Симін: розлучення» не тільки дістала головну нагороду – «Золотого ведмедя» за найкращий фільм – але й взяла призи за головні чоловічі й жіночі ролі. Режисера стрічки Асгара Фараді можна назвати абсолютним фаворитом фестивалю: це вже другий його «Ведмідь» після «Срібного» за найкращу режисуру, отриманого два роки тому.

Кадр з фільму "Надер і Симін: розлучення"

У кулуарах фестивалю не вагаючись говорили про те, що присуд журі – реакція на низку нещодавніх революцій у мусульманському світі. До того ж, це своєрідний месидж владі Ірану, яка показала менш блискучий бік найважливішого з мистецтв у своїй країні, коли ув’язнила іншого режисера, запрошеного до складу журі. Йому, до речі, не побоявся присвятити свою перемогу і сам Фараді. Тепер залишається два варіанти: або в Ірані стає на одного ув’язненого режисера більше, або Берлінале увійде в арсенал революціонерів поряд із Твіттером і Фейсбуком.

Є велика спокуса звинуватити журі в кон’юнктурі чи жертвуванні естетикою на догоду політиці. Проте, вочевидь, і для його членів на чолі з культовою Ізабеллою Росселліні такий вибір був не найлегшим. Знаючи смак Росселліні до мистецької вибагливості й гротеску, важко було спрогнозувати перемогу стрічки, яка за духом ближча до Бальзака з Ібсеном, ніж до Кафки. І якщо вибір зроблено саме такий, її мотивація піти усупереч особистому смаку була більш ніж сильною.

По-перше, переможний фільм і справді захоплює, хоч і не експериментує з формою. По-друге, мистецтво все одно ніколи не вільне від політики й соціального контексту; якщо ж воно свідоме цієї залежності – це тільки плюс. По-третє, невідомо, чим скінчаться нинішні події в Ірані, – можливо, перемога на фестивалі додасть натхнення імовірній новій революції. Саме так, напевне, й міркувало журі.

Берлінський фестиваль був завжди прихильний до режисерів, які не ховаються у вежу зі слонової кістки від дійсності. Обидва німецькі фільми, які здобули нагороди, теж належать до цієї категорії, як і тріумфальна іранська стрічка. «Хто як не ми» розповідає передісторію ліворадикальної терористичної організації РАФ крізь призму приватного життя її майбутніх членів у 1960-х рр. «Я хотів зняти фільм про революціонерів, які жили тоді, коли революція була непотрібна, – зізнавався на фестивалі режисер Андреас Фаєль. – Про тих, хто народився не в той час і не в тому місці – і все-таки зробив свою власну революцію».

«Сонна хвороба», що дістала приз за найкращу режисуру, була б дуже цікава українському глядачеві, який її навряд чи побачить. Це історія про те, як ідеаліст перетворюється на циніка. Точніше, про те, як обоє існують в одній людині, актуалізуючись залежно від обставин.

Кадр з фільму "Сонна хвороба"

На початку фільму ми бачимо залюбленого в Африку лікаря-німця, який просто не може набратися духу поїхати додому. Наприкінці він – цинічний корупціонер, що використовує гроші від благодійності як йому заманеться. Найцікавіше, глядач йому цілком співчуває. Понад те, в якийсь химерний спосіб така трансформація виглядає природно і виправдано. Зрештою, продовжує лікувати людей в околиці саме він, а не чесний чорношкірий медик-бюрократ, який не вміє найпростішої операції.

За всіх режисерів-«естетів» на фестивалі тріумфував угорський класик Бела Тар і його «Туринський кінь». У 150-хвилинному чорно-білому фільмі-монстрі – лише 30 кадрів. Історія виживання в сільській глушині селянина-каліки, його дочки і дуже впертого коня вплетена в історію божевілля Фрідріха Ніцше, чия психіка не змогла витримати випадково побаченого знущання над твариною. Як дає зрозуміти Тра, тою самою.

Кадр з фільму "Туринський кінь"

Бути сінефілом

Бути справжнім сінефілом на Берлінале – важка робота. Треба бути готовим проводити багато часу на свіжому повітрі, терпіти холод, а навіть і голод в очікуванні на квиток перед касою, або полюючи на автографи перед гучною прем’єрою чи просто під готелем «Хаят», де мешкали найвідоміші обличчя фестивалю. Треба, звичайно, знати в обличчя всіх європейських зірок, «засвічених» значно менше, ніж американські. Треба мати хорошу «дзеркалку». Треба мати підготований для автографів «фанатський комплект» - фотографії тих самих зірок, охайно складені в папочку. Треба бути морально і фізично готовим до штовханини навколо червоного килима, відтоптаних ніг, загублених головних уборів. Бажано мати гострі лікті і приспане сумління, які дозволять пробитися на передову, до металевого паркану, що відмежовує яскраві сукні у сяйві фотоспалахів від юрби у сірих зимових куртках.

Фото з Берлінале - автора

Далі треба мати міцну горлянку і пронизливий голос. Це потрібно для того, щоб вигукувати ім’я улюбленої зірки гучніше за всіх. Це мусить звучати так, щоб зірка почула ваш крик і пішла на нього як загіпнотизована – усміхатися, давати автограф, а може, навіть тиснути руку. Добрі вокальні дані придадуться також для того, щоб вигукнути ущипливу образу на адресу того, хто помічає навколо тільки фотографів і залишає фанатські «шпалери» без жодної уваги, а таких насправді переважна більшість. Треба вміти ставити бар’єр між собою і своїм захопленням, переступати через розчарування й образу і далі любити актора, який у ставленні до публіки показує себе справжнім бурмилом.

Серед них, хоч як дивно, не тільки інфантильні підлітки. Зрештою, до 18 років на Берлінале можна потрапити лише на сеанси спеціальної дитячої програми. Переважає молодь в районі 20-ти, але штовхаються ліктями і вже майже зовсім сиві люди. Важить не вік, а пристрасть.

Від’їжджає останній лімузин. Червоний килим порожніє. Фанати притискають до грудей папки з фотографіями без автографів і чомусь не спішать розходитися. До наступного разу. Починає йти сніг.

Зірки насправді були малодоступні, попри весь уславлений демократизм фестивалю. Авжеж, із готелю навіть до «Палацу Берлінале» за яких 200 метрів їх везли автами. Там – загорожі й кордони сек’юріті. Навіть для «посполитих» учасників фестивалю – окремий червоний килим. Навколо нього стоять лише невдахи, яким не пощастило пробитися до головного.

Тісніше поспілкуватися бодай із членами журі (серед яких були такі знані особистості як індійський актор, режисер і продюсер Амір Хан) можна було в рамцях зустрічей і майстер-класів різного рівня закритості. Безперечно, зустріч із Росселліні була родзинкою цієї частини програми. Дочка своїх батьків (а це Інґрід Берґман і Роберто Росселліні) виглядає у свої 58 років щонайбільше на 45 і говорить про власне приватне життя цілком одверто. Зрештою, в її випадку розрізнити особисте життя й історію світового кіно майже неможливо.

Тому на Берлінале можна було, крім усього іншого, ще й дізнатися про те, що, з’ясовуючи справи і займаючись розлученням, Берґман і Росселліні фактично покинули власних дітей у готелі майже на цілий рік під нагляд покоївок. Звісно, готелем був, здається, «Ріц». Мартін Скорсезе – перший чоловік пані Ізабелли – постає в її словах таким собі ботаном від кіно, з яким неможливо було спілкуватися на будь-яку іншу тему. Другий її екс-коханий Девід Лінч, як виявилося, спілкується з акторами лише двома фразами: «не те» і «оце, воно».

«Зараз я продовжую працювати над своїм «Зеленим порно», показуючи сексуальне життя інших живих істот, ніж люди, – каже голова журі й легенда з таких фільмів як «Синій оксамит» і «Смерть їй личить». – Мені здається, нам треба більше піддавати сумніву секс. Ми завжди говоримо про нього як про щось надзвичайне, фантастичне! Є й така частина досвіду. Але є й інша, знаєте, коли думаєш наступної хвилини: «Ну і що це було? Нічого особливого!» Можливо, краще знання про те, як це буває у тварин, допоможе нам розвинути критичніше ставлення до сексу. Зрештою, саме фільмам подібного жанру – на межі науково-популярних та ігрових – збирався присвятити себе мій батько перед самою смертю».

Міф Берлінале. «Пам’ятаю Ґодара»

Авжеж, Берлінале – це не тільки роздача «Ведмедів» і червоний килим. Як жоден з інших великих кінофестивалів, він зорієнтований на глядача. Крім відкриття та прес-показів, квитки продаються на всі сеанси. Ціна – стандартна для західноєвропейських кінотеатрів, від 9 до 12 євро залежно від залу. В останній день (так званий «Кінодень Берлінале») всі квитки на будь-який сеанс коштують 6 євро. Переможці фестивалю на цей момент уже відомі, проте на найпопулярніші фільми потрапити дуже важко: квитки розкуповують одразу, щойно починається попередній продаж квитків (за три дні). Втім, це стосується кожного дня Берлінале.

На фестиваль приїжджає багато кіноманів, проте і поряд з червоним килимом, і під касами переважають берлінці. 21-річна студентка Юлія вистояла в традиційній для фестивалю черзі, сподіваючись потрапити на вподобаний у програмі фільм. «Я дуже хотіла піти на аргентинську «Премію». Про цей фільм багато говорять, а я ще вчу іспанську… проте щодня, коли я приходжу, все вже розкуплене!» - жаліється вона.

«Премія» зрештою таки виборола премію і собі - «Срібного ведмедя» за роботу оператора і художника. Але хтозна, чи Юлія зуміла скористатися останнім шансом і потрапити на сеанс у «Кінодень». Півтора-двогодинні черги – і справді норма для фестивалю. Вистоявши довгий час під касою, люди часто виявляють, що все цікаве для них уже розкуплене. Доводиться купувати абищо, перший-ліпший квиток.

Перед показами резонансних фільмів черга виникає і на вході до кінотеатрів, часто ще за годину до початку. Прийшовши завчасу, можна й тут скупитися: всюди постійно снують люди, що продають квитки. Це прості глядачі, які заздалегідь забронювали квитка через інтернет, а тепер не можуть піти на фільм. Квитки продають за звичайними цінами або навіть, зрідка, віддають задурно; спекуляція щонайменше малопоширена.

У черзі можна почути й цікаві історії про минулі фестивалі. 68-річний Ганс живе в Берліні з 60-х рр. і добре пам’ятає той легендарний час. «Західний Берлін був вітриною капіталізму, тут усе старалися зробити якнайкраще, на показ. Берлінале теж було частиною цього, – згадує Ганс. – Важко порівнювати тодішні часи й нинішні. Але коли подумати, які стрічки ми тоді дивилися, які режисери приїжджали – тепер все це недосяжна класика. Пам’ятаю Ґодара!»

Звідтоді все дуже змінилося. Після падіння Берлінського муру Потсдамську площу в самому центрі, колись розділену і фактично пустир, забудували сучасними спорудами в стилі кібер-панку. Тепер тут саме серце фестивалю: бульвар зірок, дирекція, музей кіно, кілька кінотеатрів і найбільший із них «Палац Берлінале», де вже десятий рік поспіль відбуваються головні події форуму.

Але як і півстоліття тому фестиваль залишається частиною міфу міста. Якоюсь мірою – стає міфом і сам.

Роман Горбик Роман Горбик , журналіст
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter