ГлавнаяКультура

Роялі та ліхтарики у 3D-кущах

Розвиток карколомних кінематографічних технологій змушує багатьох мюнхаузенів брати участь у екранізаціях остогидлої казки про ріпку: тягнуть вони себе за волосся, тягнуть, а витягнути не можуть.

Роялі та ліхтарики у 3D-кущах

Нібито все ж відбувається за добре знаним сценарієм, та ще й видовищно, тільки від мюнхаузенів ми все ж таки звикли чекати іншого. Цю печально-повчальну істину вкотре нагадав новий фільм, виготовлений під недремним керівництвом Джеймса Кемерона, – “Санктум”.

Рекламна кампанія цієї стрічки побудована на тому, що правда – завжди багатогранна, і деякі з цих граней часто палахкотять, наче шапка на голові злодія. У продюсерському доробку Кемерона – більш як два десятки стрічок, проте далеко не кожна з них – “Титанік” або “Аватар”. Дев’ять років тому саме “Титанік” був тим локомотивом, який витягував касові збори “Соляріса” Стівена Содерберга. Тепер, заради порятунку “Санктума”, довелося знову розгортати бойові знамена нагадувань і переконувати публіку, що це 3D-диво склепали за допомогою священної корови на ім’я “Аватар”. Хоча було б набагато чесніше нагадати про іншу режисерську роботу Кемерона – “Безодню”. Темрява і підводні загрози – наші давні знайомі, як і обгризений до кісток сюжет “Санктума”.

Жанр кіножахів має своїх давніх фаворитів серед усіляких небезпечних людських занять. Дайвінг і спелеологія – його улюбленці. Підводна темінь, у якій водяться невблаганні потвори, мало чим відрізняється від мороку кам’яних лабіринтів. Поєднання цих ворожих до людини середовищ в одній історії – щось на кшталт маніяка-стоматолога: безпрограшна лотерея болю та відчаю, надійний шлях до зашкарублих од холестерину глядацьких сердець.

З-поміж попередників “Санктума” варто пригадати бодай “Печеру” Брюса Ханта, хоча навіть самої лише горе-спелеології (з мінімальними водними процедурами) цілком достатньо, щоб перетворити пересічну розвагу на подорож до пекла (“Спуск” та “Спуск-2”). А втім, режисер “Санктума” Алістер Грірсон істотно ускладнив своє завдання, відмовившись від будь-яких монстрів. У нього ж бо розповідь базується на реальних подіях, тож замість шахтарів-мутантів нам доведеться мати справу зі звичайними людьми. Але й це не нова хитрість. Якщо в історії заздалегідь створений простір для подвигів, то й місце для звироднілих плюгавців у ній знайдеться. І не так важливо, чи випливуть вони з морських глибин, а чи вилізуть з підвалин людської душі. Варіант “бе” дозволяє ще й зекономити на гримі.

Найтяжче враження справляє драматургія стрічки. З самого початку режисер намагається чітко пояснити публіці: ось це рушниця, і вона вистрілить, а це – граблі, й на них наступлять. Ось цей хлопець настільки крутий, що неодмінно стане провідним мерзотником, а ось цей жорсткий і безсердечний тип неодмінно віддасть своє життя ради ближнього свого. Я ще можу зрозуміти, коли режисер ховає рояль у кущах, але й досі дивуюсь, навіщо вішати на ці кущі табличку: “Рояль – отуто”. Тим більше, коли справді йдеться про реальну історію, яка навряд чи нагадувала склад музичних інструментів.

Герої стрічки, опинившись у пастці затоплених печер, гинуть настільки ідейно, наскільки це може вмістити сам жанр кшталту: “Ні! Ні, о Боже, ні! – Дава-а-ай! Дава-а-ай!”.

Всі різновиди наглої смерті на шляху до примарного виживання подані в асортименті: є в “Санктумі” смерть безглузда, смерть внаслідок нещасного випадку, є шляхетне самогубство і гуманістичне вбивство. І, звісно ж, сценаристи не проминули нагоди нагадати, що любов і ненависть знаходяться на кінцях дуже короткої палки.

Не менш очікуваний і ковбойський лейтмотив, що закликає ніколи не здаватись. Ради нього авторам фільму неодноразово доводиться жертвувати як логікою подій, так і психологічною достовірністю. Розвішані на стінах рушниці стріляють залпом із снайперською влучністю, й у фіналі нас чекає трагічний, але все ж таки хепі-енд.

Як і всі інші стрічки, присвячені виживанню в темряві, “Санктум” став ще й черговою жертвою, покладеною на вівтар Культу зламаних ліхтариків. Всі ми вже давно звикли до того, що коли люди спускаються під землю, то в них дуже швидко починаються проблеми з будь-якими освітлювальними приладами: батарейки миттєво сідають, лампочки перегорають. Герої істерично гатять своїми ліхтарями по стінах, трусять, стукають, трощать їх, – і все ради того, щоб у критичну мить опинитися в цілковитій безвиході. Все це нагадує якусь кінематографічну пандемію або ж таємну голівудську змову, покликану позбавити китайців права користуватись геніальними винаходами Едісона і Свана. Принаймні, саме до такого резюме схиляє фінал “Санктума”, в якому герой завдячує своїм виживанням самопальному ліхтарику, вмонтованому в ікло хижого звіра.

Михайло Бриних Михайло Бриних , письменник, публіцист
Читайте новости LB.ua в социальной сети Facebook