ГлавнаяКультура

Ліна Костенко: Не ворушіть вусами, а будуйте Україну

Ліна Костенко: Не ворушіть вусами, а будуйте Україну

- Ну навіщо це? Навіщо дітей було звозити? – обурення приятеля викликала довжелезна черга до оперного театру, вона завивалася кілька разів і спускалася вздовж Сумської.

- Малоймовірно, що звозили когось. Вони ж вже не при владі – адмінресурсу не залишилось звозити учнів, – я мала на увазі організаторів зустрічі з Ліною Костенко з фонду “Ренесанс” на чолі з колишнім губернатором Арсеном Аваковим. - Хіба ти думаєш, що на весь Харків не знайдеться кілька тисяч прихильників Ліни Костенко, які здатні прийти на зустріч з нею навіть у понеділок ввечері?

- Думаю, ні.

- А я думаю, знайдеться.

Ми підійшли ще ближче, і побачили, що черга (до речі, зовсім не учнівська, там були люди різного віку і статку: від студентів і пенсіонерів до підприємців і депутатів)– це ще не все. Центральний вхід штурмували люди вже без будь-якої черги, задні ряди напирали на тих, що ближче до дверей, але здавалося, що безрезультатно. Юрба збільшувалась на очах.

Приятель визнав, що навіть заради Ліни Костенко не готовий на такі випробування. Він пішов. Я залишилась. Швидко зрозумівши всю безперспективність спроб зайти через центральний вхід, вирішила скористатися запрошенням і службовим становищем. Але біля службового входу таких, як я, набралося ще на одну чергу.

- От ми розумні! Така тіснява, а ми з маленькою дитиною!

- Це як колись на вечори Євтушенка і Ахмадуліної, коли вони в Політехнічному читали!

- Російській попсі таке і не снилося!

Під такі коментарі черга потроху просувалася і протискалася крізь двері. Не пройшло і півгодини, як я була в залі. Початок зустрічі затримувався. Організатори і адміністратори намагалися якось розмістити тих, хто не міг потрапити через центральний вхід.

Здавалось, насувається скандал.

Коли відкрили двері, пустили лишень 500 чоловік, і все. Люди обурені, кажуть: попередили б заздалегідь, ми б не чекали! А там же ж з квітами поприходили, заздалегідь, за дві години, стали в чергу - і не можуть зайти! Дуже погана організація! – розповідала колега.

- Хіба можна заставляти чекати людину такого поважного віку? – обурювався хтось за Ліну Костенко.

- Кажуть, вона не в настрої, ефіри скасувала... Не дай Боже, ще зустріч зараз скасує... – побоювався його співрозмовник...

Врешті решт нервову атмосферу розрядив Іван Малкович, видавець "Записок українського самашедшего" і за сумісництвом - ведучий вечорів Ліни Костенко в цьому презентаційному турі.

- На всіх вечорах, на всіх презентаціях, які проходять в дуже великих залах людям не вистачає запрошень. І всі, хто не потрапив на вечори, вважають, що потрапили сюди неправильні люди. А ті, хто потрапив, вважають що потрапили найправильніші. Але ж і ті, і ті гідні потрапити на цю зустріч – на жаль немає таких великих залів...

Ліну Костенко зал зустрічав стоячи. Вона була налаштована не дуже приязно. Спочатку. Це відчувалося у її інтонаціях, у репліках на кшталт "О! Харків, а знає" (про Тараса Компаніченка, який разом зі своєю "Хореєю козацькою" брав участь у цьому творчому вечорі), але досить швидко її упередження розтанули і зал, до якого вона було поставилась як до "чужого", став для неї своїм. Вона розповідала йому, про що жалкує і чим пишається, про кохання і про страждання, про опозицію і про владу, але почала зі свого прозового дебюту – роману "Записки українського самашедшего", першої книжки яку вона написала і видала після 20 років мовчання.

Фото: Олег Пальчик

- Я дякую всім і кожному, хто прийшов. Але ж це не формат презентації. Презентація це щось таке вужче, локальніше. Зібратися, поговорити про книгу. Я думала, буде в книгарнях, в якихось невеличких приміщеннях. А тут – навіть не знаю, що робити. Я ж непублічна людина. Я звикла до тиші. Вимикаю телефон і пишу...

Колись давно, ще за радянських часів, на якомусь симпозіумі, всі виступали, говорили-говорили і хотіли, щоб Стейнбек щось сказав. А він мовчав. Нарешті його витягли і він сказав знамениту свою промову, яка складалася з трьох слів: "Писатель должен писать!" Все! І сів! Це у мене завжди такий стан. Але, коли приходять люди, і коли я чую таку енергетику залу, дивовижну енергетику, я раптом думаю, що час від часу треба виходити до людей...

Знаєте, я вам признаюся. Я почуваю себе, знаєте як? Я ж собі постановила в Сковороди навчитися: "Світ ловив мене і не впіймав". Так впіймав же ж! І я так жила, і була незалежна, ще незалежніша, як Україна! І як я себе зараз почуваю? "Іду, як по хисткому трапу, а світ вже ловить, сіті вже розвішує. Здається, не туди потрапила, а треба було десь лівіше".

Я уже до вас звикла, я виокремлюю обличчя, навіть декого знаю. Моя однокурсниця по літінституту Наташа Дурова, вона циркачка була, вона казала: "Лина! Если тебе страшно, ты всегда выбери какое-то лицо, какие-то глаза в зале, и обращайся к этому человеку, к этому лицу, к этим глазам. И тогда получишь контакт". Оце я вибирала, вибирала… я би кожного з вас вибрала! І даремно хтось каже: "як ви поїдете в той Харків? там таке…" Скрізь люди, і скрізь ми, і скрізь є єдність. Оце політики будуть агітувати, а вони тої єдності не доб’ються, чогось не вистачає їм, щоб була єдність з людьми.

Я отак відчуваю, що справжня опозиція – це ми з вами. І хай там не переживає влада, що немає зараз опозиції, що вона слабка. Ми - сильна опозиція. Нас об’єднує щось таке, що неможна розбити. Навіть в якійсь газеті оце було написано: шляхетна опозиція. У нас із вами шляхетна опозиція. І на цьому будемо стояти! Ніде не похитнемося і тоді ми будемо непереможні!

Тепер я би хотіла коротко, все-таки зробити презентацію в рамках творчого вечора. Ну мені допекло, розумієте? Людина вперше написала прозу. Ну вірші я вже пишу лівою рукою, як премію от тої прози. Прозу дуже важко писати – виявляється. Вона ж в мене з’їла весь той час! І до вас приїхав на презентацію молодий початкуючий автор. Як каже Малкович, "молодий прозаїк". Кому ж треба, що я там написала? А тут - творчий вечір. Квіти з’являються... А може я не заслужила ті квіти?

Все-таки кілька слів про свій роман. Чого я його написала? Чому він так називається? Чому він від чоловічого імені? Ви думаєте, що я епатаж якийсь хотіла робити, чи я хотіла показати, що жінка може? Ні! То, якщо робиш щось навмисно, то вийде казна що. Перша фраза роману: "я завжди був нормальною людиною". І я зрозуміла, що це мужчина. А потім - спробуй написати! Треба ж знати їхню психологію!

Ну я, слава Богу, не феміністка. Я дуже поважаю цю категорію людей, мужчин. Щоправда у мене в романі написано "мужчини зникають як явище, їхнє місце посіли круті, ерзац, замінник, гібрид гамадрила й Шварценегера". Ну так і є. Але при тому я хотіла написати без психологічних похибок, без дурного епатажу.

Чому я написала саме "Записки українського самашедшого"? Річ не тільки в тому, що у нас суржик розвинутий. Написати записки українського божевільного – це дуже серйозно. Це треба писати про божевільного. А я ж-то написала про нормальну людину, зашугану в нашому суспільстві, в такій ситуації, і там ще невідомо, хто самашедший - чи ми, чи вони.

У Гоголя є "Записки сумасшедшего". І власне, я не те що від них відштовхувалась, а подумала, це ж Гоголь у дев’ятнадцятому столітті написав "Записки сумасшедшего". У нього чиновник Поприщин не витримав і потихеньку з’їжджав з глузду. Він дуже переймався іспанськими проблемами. Він казав: "говорят, в Испании какая-то донна должна взойти на престол! Но это невозможно, чтобы донна взошла на престол. На престоле должен быть король". Він думав, що "Испания и Китай – это одна страна. Вы напишите Испания, будет Китай". У нас теж є до деякої міри така ситуація. А ще у Гоголя написано "у алжирського бея под носом шишка". А я думаю: мне бы ваши заботы, господин учитель, в дев’ятнадцятому столітті. Справа ж не в тому, в якого бєя під носом шишка. Тепер справа в тому, в якого бєя нафтова вишка!

І у Гоголя там самашедший до того посамашедшив, що він написав таку дату: год 2000-й, апреля 43 числа. Я думаю, Боже, а це ж ми дожились до 2000 года! Я цей роман писала ніби довго, тому що я більшу частину збирала матеріал світовий і наш український, Україну, вписану в світ, а потім викреслювала, розумієте? Там вся робота була уміти викреслювати, що і робила. І виокремився ще один роман – від жінки. От там уже я буду вільна.

Що мені хотілося ще? Я зрозуміла, що повинна дати специфіку українського божевілля, бо у кожній країні, у кожної нації є своя специфіка, я в романі написала, у кого яка. Тому що, скажімо, манія величі – це ж хвороба, психическая болезнь. Але комплекс меншовартості – це ще гірша хвороба. А ми звикли! Нам нав’язують, а ми звикли! У нас незалежна країна, а політики закликають встати з колін. Віктор Андрійович навіть показав у Львові наскільки, отаким дзьобиком, хоч настільки станьте, на 2 міліметра. І дружина мого героя каже: "малувато!" Це нав’язливі стереотипи. Мене зацікавило, чому народ терпить. І у романі, там написано, що мужчини імперських націй діють з позицій сили, мужчини поневолених, але гордих націй, вони пручаються, а наші - думають, якось воно буде. А не буде! Тому що принижена людина ніколи не стане людиною. І оце все мене мучало і я подумала: напишу специфіку українського божевілля...

Люди не помічають, що відбувається. Якщо, скажімо, ще з Гонгадзе, кипіли, виходили на площі, бунтували. Коли вбитий був Александров у Слов’янську – обурювались, а ваш харківський журналіст зник - уже звикли. Не питають. Механізмів не має спитати так, щоби влада боялася нас, людей. Вона знає, що ми все бачимо, але вона знає, що ми все змовчимо. А змовчувати уже далі не можна!

Ми дійшли вже до такої межи, яку переступати – це вже в прірву. Я написала в 92-м році "покотили Україну до прірви". Зараз уже докотили Україну до прірви! І що? І якогось знову ж таки звикли.

Я замислилась, як ми входимо в третє тисячоліття? Погано входимо. Погано! І я почала аналізувати, як світ входить, як ми входимо, я вивчала все, що робиться одночасно в Україні і в світі. І я вам скажу, нічого дуже гарного і в світі не робиться. Не треба комплексувати. От недавно у Флоренції відкрилася виставка Джан Франческо Рустичі. Італійці згадали, що у них був такий скульптор, який навіть на тодішніх художників і скульпторів, і вони почали картати себе: як ми, італійці, забули свою гордість? Мені дочка подзвонила: "Чуєш, вони там, у Флоренції, згадали Рустичі". А я кажу: "Надішли їм мою книжку 80-го року, ми давно їхнього Рустичі знаємо – "Сніг у Флоренції" моя поема, у нас і спектакль ставили у Львові, і взагалі у нас є селекціонер, яки виростив ірис, який називається Сніг у Флоренції". Оксана їм це все прислала, вони були вражені: Україна знає давно їхнього скульптора, а вони забули! Так що не тільки ми такі забудькуваті! Хоча ми теж хороші, я вам скажу! У нас 29 січня одні поїхали шанувати героїв Крут, а в Полтаві був фестиваль сала! Вони жерли сало і пили горілку! Так це можна витримати?! Це ще одна форма українського божевілля.

І от я вирішила написати як Україна, як світ входять у ХХІ століття. Я же там останній місяць перед ХХІ століттям дослідила по дрібочці. Робота була дуже цікава, дуже важка, і я дякую всім, хто прочитав цей роман. Я просто від вашої реакції хочу подивитися, як мені писати далі...

У романі є такі слова: "У нас тепер така свобода, наче сміттєпровід прорвало. Довженко писав "Україні у вогні". Пора писати "Україна в багні". Так не хочеться!.. Але коли я бачу таких людей, як ви, я розумію, що настає День Гніву. Справжнього Гніву. У нас же досі лінію оборони тримають мертві, ті, що загинули за Україну, за свободу – за прекрасні речі. Вони тримають лінію оборони. Вони в могилах, як в окопах. А тепер я бачу, що лінію оборони починають тримати живі, і ми з вами в тому числі.

– "І знов сидять при владі одесную, Гряде неоцинізм, я в ньому не існую”. Як на вашу думку, чи можна запропоноване вами слово "неоцинізм" прийняти як науковий термін на позначення тієї суспільно-економічної формації і того політичного устрою, в якому ми живемо в Україні та живуть народи ще низки держав?

Ці рядки, написані в 93-му році, - оце вам відповідь через що я не існую вже 20 років, і оце тільки тепер повертаюсь. Тому що мені все було ясно ще тоді... Яка у нас демократія, це ж точка відліку від мурла. Але ж ми з вами люди. Чи можна "неоцинізм" сприймати як термін? Думаю, так.

Ви безумовно тонко відчувайте свій народ і свою країну. Якби вам запропонувала скласти програму порятунку і розвитку України, чи погодились би ви на це? А якби відмовились, то назвіть, будь ласка найвагомішу причину, чому?

Уже були всілякі спроби і написати, і пояснити. Коли я з вами говорю, так все і вам ясно, і мені ясно, і нам легко. Як тільки звертаюся до політиків, як горохом об стінку. Річ в тому, що я свого часу написала статтю "Гуманітарна аура нації, Або дефект головного дзеркала". Я хотіла їм пояснити, що ніякої гуманітарної аури нації немає. А без цього жити неможна! Щоб там зараз не робилося в Італії, який там Берлусконі такий чи нетакий, навіть при тому, якщо вони забули свого Рустичі, а гуманітарна аура над ними стоїть. Вони теж сваряться, але гуманітарна аура стоїть над нацією. А у нас її розвалювали.

Потім ще була одна стаття про Україну як жертву своїх катастроф . Я прочитала в Києво-Могілянській академії 15 лекцій. Всі все зрозуміли. У нас завжди все зрозуміють і заснуть... У мене немає жодного бажання системно і систематично викладати свої думки для влад. Їм це не треба. Вони самі все знають... А нам з вами настав час радиться, що робити далі. Вам я можу сказати все! Я так рада, що я приїхала в цей Харків. Я вже тепер бачу, що даремно та сама влада наганяла таку хвилю, що Донецьк – це щось інше, а ті - інше. Я вам скажу, у Львові у мене був видавець, який шахрайські вкрав твір і без мого дозволу надрукував. А один професор взагалі з одної статті украв абзац і цитує в газетах. А в Донецькій області, в Макіївці співає один гурт на 50 моїх пісень. І вони дзвонять мені в свято: "У вас там що, гості? Передайте им привет от донецьких бандитов". А я їм меланхолійно кажу: "А вам привет от киевских националістов"... Ну що ці шахраї роблять з людьми?..

Як ви ставитесь до перекладів Ваших віршів, зокрема російською мовою?

Я знаю, що мене перекладали в Вірменії. Мій вірш "Цаве танем". Я дуже люблю це прощання вірменське. Цаве танем, як хтось знає, це, коли ми прощаємось, я кажу: я ваш біль беру з собою. Це ж треба бути таким мудрим народом, як вірмени! І вони переклали цей "Цаве танем" вірменської мовою. Білоруси мене дуже добре перекладають, серцем перекладають. Поляки – "с переменным успіхом". Якщо талановита людина, то і перекладе талановито. Щодо російських перекладів. В радянські часи я терпіти не могла перекладів російською мовою. Вони такі "накатанные", такі професіонали, вони перекладають все підряд: лауреатів премій, соцреалістів, попався їм Симоненко під руку – теж переклали. А переклад - це така ж творча робота, як поезія, як проза. А вони, як моя бабуся казала: куди стрело, туди і брело. У Симоненко є такий вірш "Лебеді материнства". "Співали півні... Танцювали лебеді в мами на стіні". Російський перекладач, причому дуже відомий, перекладає: "... Пели петухи... Танцевали лебеди ко всему глухи". Я написала статтю "Танец глухих лебедей". Я її не встигла надрукувати, бо почались арешти переслідування і так далі, вона в мене і зараз лежить. От я так и ставлюся до перекладів на російську мову: це танец маленьких лебедят… Хоча мене перекладав Слуцький і шкода, що ми розминулися, він добре перекладав, Юна Моріц прекрасно перекладала...

І ще, щодо перекладів... В Мічіганському університеті був семінар, дуже гарні люди, професура була така цікава… я навіть не знала, що з кафедри російської літератури знають мене, була дуже зворушена. Але там був один русист. І він робив трошки шовіністичні вискоки: "мы с вами один народ, какой там украинский язык? Испорченный русский!" А я так спокійно – я вже давно перестала хвилюватися через ці всі проблеми, кажу йому: "А ви мені перекладіть на російську мову – елементарно, рядок з нашої пісні української "закувала та сива зозуля". Він, бідолашний, захотів перекласти, і вийшло: закуковала та кукушка – какая? Седая – нехорошо. Сивая? Сивая буває тільки кобила! Так і не переклав! Бо в кожній мові, є своя загадка, своя геніальність, просто це треба любити.

У нас вважається, якщо політики вивчать українську мову, то вони одразу стають патріотами і справжньою українською владою. От вони і видають перли. Один каже "вікошко", один – за принципом, що ухо – це вухо, а имя – це вимя. А один депутат – ну я не можу сказати, що він сказав… По-русски "запоздалый", а як буде по-українськи? Запіздалий! І він це як ляпнув з екрану, я впала! Я зрозуміла, що наші депутати українську мову вчать! А як вони розмовляють – ви знаєте.

За роки української незалежності українська література деградувала, чи прогресує? Хто на ваш погляд з сучасних українських письменників може потрапити до когорти класиків? Яку останню книжку прочитали?

Хто може потрапити до когорти класиків? Туди не потрапляють. Промине час, історія рубрикує. Ви думаєте, коли ми прийшли у літературу, знали, що ми шістдесятники? Та ніколи в житті! Ми були молоді гарні люди. Талановиті серед нас були люди. А потім історія рубрикувала... Було колись покоління катастрофи в Іспанії, художники-передвижники в Росії, композитори – "Могучая кучка". Здорово, правда! Могучая кучка! Кожне покоління повинно бути могучей кучкой – так мені здається...

Історія скоро почне підсумовувати, з’являться молоді цікаві літературознавці, вони об’єктивно це все зроблять. Ви питаєте, що я читала? А я всіх читаю. Буває так взимку, поставиш настільну лампу, коло тебе стус нових книжок молодих – і все підряд читаєш. Є дуже талановиті люди. Дуже талановиті люди! Особливо зараз підростають. От згадайте моє слово. Зараз. Вони ж пишуть, вони ж звертаються. В Рівному передо мною проходила така молодь – замилуєшся. Я їх питаю: "Ви щось пишете?" Та так серйозно каже: "Прозу!" А той каже: "Вірші". Я кажу: "Присилайте!" А може серед них народжується те справжнє, та "Могучая кучка"?

Коли прийшов Малкович, йому було 19 років. Я на його перший рукопис писала внутрішню рецензію в ті важкі часи. Я бачила, що це талановита людина і думала, ну що ж з того хлопчика виросте? Бачите ж, виросло! І я така горда! Там, де я побачила талановиту людину і хоч чимось була корисна, бодай увагою до цієї людини, - так на душі добре…

Ви знаєте, як називається наш сьогоднішній літературний процес? Постмодернізм? Ні. Пофігізм? Ні. Андеграунд? Ну теж ні. Що то за підземка, коли кожний, що хоче то й лопоче? Мені дуже це боляче.

Хтось з легкої руки сказав так абревіатуру: укрсучліт. А ви знаєте, що в корні того слова – суч, тобто "українська суча література" звучить…

В радянські часи був один критик, з тих страшно поганих людей, які переслідували літературу. І він якось хотів вилаяти український літературний діаспорний журнал "Сучасність", він його називав "Суч". Це було так образливо! Уявіть собі мої відчуття, коли зараз скрізь по газетах, по журналах наш літературний процес називають "укрсучліт". Мені це прикро. Я би не хотіла, щоби талановиті люди заснували таку некрасиву течію – укрсучліт. Хай вони будуть українськими сучасними письменниками.

І серед них – той же ваш Жадан. Дуже талановитий хлопець. Дуже талановитий! Я люблю дуже Андруховича, наприклад. По-людськи люблю, він талановитий дуже… Утім, коли почую мати, так трошки здригаюсь. Не через те, що я людина іншого покоління, ні! Я колись потрапила на вечір, де Подерв’янський читав свої… Я вперше його бачила. Такий красивий, породистий чоловік – а читає! А матом! Я абсолютно по-діловому це вислухала. Він потім в інтерв’ю сказав: "якась старша пані сиділа, але ні, не вибігла". А чого ж я вибігу? Він же не знає, що я вивчала спеціально російський мат, я вивчала російську фєню, воровскую фєню, всі ці жаргони, московський, петербурзький і т.д. Бачу хлопці і дівчата розматюкались, думаю, треба теорию вопроса познать. Обклалась книгами, читаю. Росіяни підійшли до цього по-науковому. Вони, наприклад свою воровскую фєню, так розробляють! Звідки, з чого, як воно йшло, як розвивалося, вони наводять приклади із Алешковського, беруть дуже цікавий фольклор. І я зрозуміла одну дуже страшну річ: наша література перейняла не російський мат. Вона перейняла "воровскую феню". Воровская фєня, до речі, цікавіша, як мат. Ну мат то є мат. А воровская фєня - это изуверский язык, это красочный язык, это страшный язык. І це ж треба, щоб взяти і перейняти саме воровскую фєню?! А чому? Жлобське суспільство!

Ваши стихи изучают в школах дети, пишут песни. Каковы ваши ощущения, чувствуете ли вы себя классиком украинской литературы?

Хай мене Бог милує! З цим поняттям "живий класик" теж пора кончать. Хто мене призначав живим класиком? В той час, коли я ще лише початківець у прозі? Хіба класик може бути початківцем у прозі? Розумієте, я люблю все нове, я дуже багато вчуся. Головне – встигнути написати, бо скоро буде дуже погано нашій державі, "бо вже пливе Левіафан і треба поспішати". То я і писала в різних жанрах. Який же я класик? Ви б мене побачили в чорнобильській зоні: в камуфляжі, чоботах. Я не ношу респіратор. В респіраторі гидко. Я ставлю на собі експерименти. Видержу чи ні? З 91-го року їжджу – і нічого. Оце тільки недавно простудилась . І то, думаю, на нервовому грунті, бо треба їздити на презентації. А то все абсолютно нормально:) Значить, з класиками ми закінчили…. Ніхто не почуває себе класиком!

Я уже 5 років ношуся з ідеєю оформлення хоча б одного вагона на кожні лінії метро замість реклами мудрістю Ліни Костенко.

Хай Бог милує, слухайте! Я буду таємно ходити на метро і зривати ці наклейки! Неможна! Хто хоче прочитати, той знайде. Коли людина відчуває, що завтра вона напише краще, ніж учора – це найкраще відчуття у світі. Дай мені Бог і далі так відчувати – це найкраще відчуття.

Люба, рідна, дивовижна Ліно Василівно! Княгине України! Ви в нашому Харкові створили диво! Такого ще не було! Ви полонили всіх харків’ян, всі нації і конфесії!

Дякую! Ніякої спеціальної мети не ставила, а відносно княгині – дякую! Я вже стільки наслухалась. Якось у Мюнхені був вечір, ще Кошелівець був живий, він вів цей вечір. Ми були там з Валерієм Шевчуком. Андрухович під’їхав пізніше з Австрії, - ті, кого перекладали німецькою на той час. І там була одна молода поетеса. І ось Кошелівець оголошує: "Зараз перед вами виступить принцеса української поезії". А я думаю: як після цього виступати? Це ж треба стати в позу і не відчувати людей. Люди сидітимуть тихо, бо це ж "принцеса". Я встала і питаю: "Як ви мене назвали? Принцесою?! Он принцеса сидить поруч (показую на ту молоденьку поетесу), а я вже за віком королева!" Як той зал розсміявся, і як після того було добре і приємно виступати! Щоправда та бідолашна поетеса тепер скрізь пише, що я її назвала принцесою української поезії. Це ж зовсім почуття гумору немає!

Як жінку мене цікавить таке питаня: який Ви маєте секрет довголіття і квітучого вигляду?

І в Рівному таке питали... Я як правило лягаю спати тоді, коли люди встають. Я "сова" - не тому, що "сова". Я можу бути "жайворонком"... Я всіх люблю, аби не заважали. Мені головне дорватися до комп’ютера, до столу і писати. Десь у мене написано про поетів, "виходять з ночі аж чорні, як шахтарі з забою". Ніколи про себе не дбаєш, а коли треба йти до людей, дивишся на себе у дзеркало – ну зовсім нанівець звелася людина! Режиму у мене ніякого немає. Я їм, коли згадую, що треба щось з’їсти. Правда, коли діти вдома, ви мене не впізнаєте. Чоловік коли був… Так приємно зробити щось смачне! Щоб ви знали – я все вмію робити, я такі пиріжки печу! Коли нервуюся, коли треба їхати на чергову презентацію – зроблю пиріжки, відведу душу:)

А взагалі про себе я не дбаю – генетика в мене добра. Генетика така, що у мене в роду не хворіли люди – і Слава Богу. Мама у мене читала без окулярів до останнього дня...

Секретів немає ніяких. Я думаю, треба любити свою роботу і робити її. І я скоро почну дуже погано виглядати. Ще пару презентацій – і я зів’яну, я стану дуже сумна. Не можу без роботи! Стіл письмовий уже тупає ногами вдома:)

Чи немає у вас творчого задуму написати роман про нас, своїх однолітків, дітей війни. Багатьох з нас називають байстрюками війни, то чи не стали ми такими байстрюками для своєї України?

Це для мене новина, що називають байстрюками дітей війни. Вперше чую. Дуже прикро… Про війну я хочу дописати повість. Хочеться це написати. Війна, побачена дитячими очима. Тим більше, що я виросла на Трухановому острові, у Київській Венеції. Це надзвичайно цікавий матеріал... Уявляєте собі, коли тобі яких-небудь 11 років, а ти бачиш, як вішають, і ще поліцай підбиває під підборіддя: "смотри!" А бабусі каже: "старая ведьма, чего ты закрываешь девочку, чтобы девочка не видела?" Треба ж було, щоб девочка бачила оці всі кошмари... До речі, мій перший вірш написаний в окопі, так що я розумію ці всі проблеми. Але там, де запеклося застарілою образою, то для мене, пробачте, не є стимул писати... У мене цей роман “Записки”, потім жіночий, і я би хотіла написати роман від Тінейджера, того, що в романі. Я не знаю, чи я подужаю? Це ж треба знати психологію. Ну я цих хлопців знаю, отих, що зараз мовчать, у них якась нова точка відліку. Це оця наймолодша молодь, яка пішла потім у Помаранчеву революцію, а потім знов закрилась і мовчить. Треба ж знати, про що вони мовчать – ото мені цікаво написати!

Ваш роман чудово діагнозує соціальну патологію сучасної України. Чи плануєте Ви зайнятися проблемами профілактики та лікування?

Якого диявола я повинна лікувати когось, хто сам не хоче лікуватись? Пишеш-пишеш, пишеш-пишеш, а вони не хочуть!! Ви розумієте, якщо людина написала ще в 1993-у році: "Декоративна незалежність ворушить вусами ві сні". Ну точніше не можна ж вже сказати! Не ворушіть вусами, а будуйте Україну! Ні? Так що я їм буду лікувати? Вуса чи що? І взагалі, правду кажучи, ото колись привид комунізма ходив по Європі, а тепер призрак шовівнзму ходить по Україні, у різних видозмінах! Просто треба це відкинути від своїх душ, а лікувати їх я не хочу! Вони невиліковні! Дурні люди невиліковні!

Ваша улюблена драма Лесі Українки?

О! Це таке цікаве питання! Свого часу, коли я була заборонена, але іноді якесь видавництво хотіло, щоб я йому написала або статтю, або внутрішню рецензію, вийшов двотомник Лесі Українки. І там у мене велика стаття до драматичних поем. Я тоді поставила умову, щоби в цьому томі була надрукована "Бояриня", бо до того її ніхто не друкував. А коли щось не друкується, думаєш: ото воно і є! Тепер "Бояриню" друкують, Бояриню ставлять, часто завивають. Не треба цього робити. Леся Українка була інакша. Вона не була провінційною, вона була аристократкою духа. Не треба зводити це все до таких плачів, Москва, бояриня і так далі. Зараз мені здається, що Бояриня, може, слабша ніж інші поеми...

Леся Українка – абсолютна геніальна людина! Я всі її драми люблю. Якби її світ знав, вона була б першої величини драматургом. Може не стільки для сцени, але там розум і почуття. То дивовижні речі... В Бібілії десь вона побачила рядочок, що на Голгофі, якась жінка лежала перед розп’ятим Христом, і Леся Українка в ній побачила Іоганну, жінку Хуса. Тільки вона наділила її рудим волоссям. Я дуже люблю "Іоганну, жінку Хуса". Але я люблю страшно і Касандру.

У 60-ті роки ви писали: поет – медіум історії. То як би ви визначили наше сьогодення з точку зору історичного процесу в цілому? Яку історію переживаємо ми самі?

Тяжку епоху ми переживаємо. Поет, справді, медіум історії. Це ж крізь нього це все іде. Причому дуже даремно деякі незрілі душі на початку Незалежності вирішили: вже держава є, незалежність є, впала нам з неба, історії нам не треба. І пішла дуже погана тоді лінія: все увертали нам тоді думку, що патріотизм – "последнее прибежище негодяев". Хто ж хоче буде негодяем? Значить, і патріотів не треба. І історії не треба…

Колись, здається, у Кракові ми хотіли побачити Алею заслужених – там де видатні люди Польщі лежать. Але вона була замкнена, ворота були замкнуті. Покликали стару польку, дуже простого вигляду, яка нам відчинила браму. І вона бурчала весь час: "То є — проше, пані, - гісторія польська, тимчасово пшервана гісторія польська". У нас зараз також "тимчасово перервана історія України".

Вы наверняка знаете, как помочь живущим в Украине быть мудрыми и сильными и иметь достойную власть.

Кого вибрали, того і маємо. Покажіть мені порядну людину, яка має свій фах, свою роботу і яка хоче в політику. Треба, щоби підростала молодь, яка свідомо йде в політику. Тільки не для влади і грошей, а щоб справді вона мала свою ідею, і тоді у нас будуть політики. А те, що у нас було, у мене ж в цьому романі написано: знову наближаються вибори. Пора вже їм надавати назву, як ураганам, тайфунам, цунамі. Жанет, Еніньо, Френсіс. То був Леонід – ураган, потім – Рада, потім – Віктор в квадраті. Так що ж ви хочете, щоб у нас тут було?

Скільки в Марусі Чурай Вашого? Ви теж так кохали? Страждали?

А хто не кохав і не страждав? Чи так кохала? Мабуть, інакше. Такого Гриця Бобренка я б, мабуть,.. я б його зі сходів спустила швидко. На жаль, ми не зразу зустрічаєм свою любов. Комусь, може, пощастить: зразу зустрів - і це назавжди. Але такого майже не буває. Але мені пощастило в житті, тому що справжнього чоловіка, справжнього лицаря мати – це велике щастя. Але не зразу.

Все одно, кожна людина любить по-своєму. Як я можу любити так, як Маруся Чурай? Скільки в ній мого? Скажімо, ті думки, що неможна жити на дві душі – це ясно, що з себе. Там багато од мене.

Багато пережито в тій Полтаві. Тому що я ж ходила в той монастир. Питаю людей в селищі, де колись жила Марусі Чурай, як називається? Кажуть: "Поселок Воронино". А раніше як називалось? Не знають. А пам’ятник кому стоїть? Кажуть: "Какому-то партизану". Слухайте, люди, дітей своїх возять на колясці і не подивились, а хто ж там загинув?..

А ця монастирська гора – там була психіатрична лікарня для дітей, для підлітків, і звідти помиї прямо на той поселок Воронино зливали. Це було так страшно! Я писала "Марусю Чурай", переборюючи ці страшні враження. І потім я подумала, чого всі пишуть якось по верхах? Чому не написати, як вона сиділа в тюрмі, що вона відчувала, як її стратили, як її помилували, як вона ходила на прощу. Саме як ходила на прощу!

Як сиділа Маруся Чурай в тюрмі, мені було легко написати. Тоді були заарештовані хлопці наші: Сверстюк був заарештований, Дзюба був заарештований. Коли Маруся каже: "І ти Іване, найвірніший друже, шляхетна іскра вічного вогню" – це ж було про Івана Дзюбу. І потім: "А ця тюрма – оце і є свобода, бо я вже тут нічого не боюсь" – я ж думала, що і мене прихватять, так то я себе так тренувала. Оце те, що у Марусі від мене.

Чи є щось таке у вашому житті про що шкодуєте і чим найбільше пишаєтесь?

У кожної людини звичайно є те, про що вона шкодує... Коли ховали Надійку Світличну, а страшно було, тяжко: вона ж померла в Америці. І вона повернулась в Україну – в яку? Тут якраз Віктор Андрійович підписував меморандум, універсал – воно йому треба було? Гетьмани писали універсали, то вони знали, що вони писали. А тут універсал з теперішньою владою – це ж треба догадатися! І він теж прийшов Надійку Світличну проводити. Боляче було так страшно… Я була як опечена, мені не хотілось говорити, але витягли. І я сказала про Надійку Світличну, про шістдесятників. Отут Надійка похована, навпроти – її брат, Іван Світличний, там далі - Стус, тут Микола Виграновський, там Борис Мозолевський... Стоїш оточений цими людьми… Це ті мертві, які тримають лінію оборони. І я сказала: скільки тих шістдесятників було? Краплинка! Але ж все-таки щось зробили. А потім через кілька місяців прочитала інтерв’ю Тараса Компаніченка, він так м’яко сказав: "Ось Ліна Василівна сказала, що шістдесятників було мало. А мої батьки? А ті люди, які їх підтримували, вони хто? Не шістдесятники?" А тоді знаєте, як люди підтримували нас?..

Я потім почувала себе винуватою кілька років. І Києві в театрі Франка я його покликала, вибачилась прилюдно і сказала, що оці люди, які в залі, і ті, що приходили слухати шістдесятників, – це власне одна порода, одна якість людей. Справді висока якість. Без них не відбулись би ні шістдесятники, ніхто б не відбувся. Бачите – я пошкодувала з користю для себе! І це мені підказало, а давай поїдь на ці презентації. Побач, які люди зараз, сьогодні...

А чим пишаюсь? Оце зараз почала пишатись: що 20 год нікому не з’являюсь на очі – а ви прийшли!

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter