Можна сказати, що справдився мій прогноз місячної давнини стосовно подальшої долі цього закону. Днями Президент його ветував і повернув до парламенту. В обґрунтуванні цього рішення юристи Адміністрації Президента детально роз’яснили: даний закон порушує одразу 6 статей Конституції України, а головне, – становить загрозу національній безпеці держави. Тому що окрім, власне, розбалансування роботи правоохоронних органів громадськими обвинувачами, закон може створити й велике поле для діяльності диверсантів. Правами приватного обвинувачення, згідно з текстом закону, міг би скористатись кожен – в тому числі, не в інтересах Держави України.
Але про це зовсім не воліли думати народні депутати під час голосування. Популізм на тему боротьби із корупцією у Верховній Раді, на жаль, вже давно переважає над здоровим глуздом.
Так сталось і цього разу.
Україні, звісно, потрібно брати за основу законодавство європейських країн, але в даному разі депутати вирішили взяти на озброєння досвід Англії… 18 сторіччя.
«Найширші можливості для приватного переслідування існують в Англії, де ще у 18 столітті практично всі кримінальні справи в судах велися за позовами потерпілих. В інших юрисдикціях такі можливості обмежені, але також присутні, у тому числі в країнах континентального права», - йдеться у пояснювальній записці до закону. Втім, в яких ще цивілізованих, а головне, сучасних країнах застосовується такий досвід, автори не уточнювали.
Експерти відразу намагались пояснити депутатам: жодна приватна особа не може зрівнятися в об’ємі процесуальних можливостей з правоохоронними органами держави.
На практиці цей закон неможливо було б реалізувати. І ось чому.
• Достовірність доказів громадського обвинувача фактично не можливо довести в суді.
Повноваження щодо досудового слідства, якими відповідно до закону наділявся громадський обвинувач, на жаль, не завжди допоможуть встановити істину. Натомість, створюють широке коло для провокацій.
Уявімо ситуацію, коли людина повертає чиновнику борг, знімає процес передачі на приховану камеру і… несе до МВС, де заявляє, що впіймала чиновника на хабарі.
Законом не обумовлено межу: чи дійсно слідчий повинен перевірити достовірність знятого матеріалу. Для слідчого дане відео вже буде підставою для внесення справи у Єдиний державний реєстр досудових розслідувань, і він повинен проводити таке розслідування. Доводити, це був хабар або борг, буде особа, яку звинувачуватимуть у корупції …
Так, суд може призначити експертизу відео, яка встановить, що подія дійсно відбувалась, наприклад, 12 червня, в 14.00, відео – не монтаж, але не зрозуміло, що це були за гроші, чи дійсно це був хабар? А от чи було знято відео навмисно експертиза не доведе.
• Відсутні запобіжники провокацій з боку обвинувачів
Громадський обвинувач може провокувати слідство на вчинення дій в межах досудового розслідування. Законом не визначено, наскільки безумовна вимога обвинувача до слідчого про вчинення ним заходів забезпечення кримінального провадження, таких як, наприклад, звернення з клопотанням до суду про відсторонення від посади. Або слідчий ще повинен вивчити, наскільки така вимога обґрунтована?
Це могло б призвести до того, що особи під виглядом громадських обвинувачів могли б «вимагати відсторонення» заангажовано – в залежності від того, наскільки їм буде цікавий суб’єкт відсторонення.
Тобто, ця норма могла б застосовуватись не стільки для боротьби із корупцією, скільки для боротьби зі своїми опонентами.
• Якими б методами не діяв громадський обвинувач, закон не передбачає можливостей для його покарання
Велика відмінність громадського обвинувача від правоохоронця полягає ще й в тому, що слідчий, прокурор – посадові особи, їх статус і повноваження виписані законами та постановами, посадовими інструкціями. Це люди, які мають не тільки права під час розслідування, а й обов’язки.
У громадських обвинувачів посадові обов’язки просто відсутні, а отже, до них не можна буде застосувати жодних санкцій! Простіше кажучи, – сказати стоп у разі, якщо він перетнув межу.
Ніхто не відміняв такого поняття як особисті конституційні права: таємниця листування, телефонні розмови, ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя тощо. У той час як балансу в частині дотримання прав громадського обвинувача і, власне, особи, яку звинувачують в корупції, законом просто не передбачено.
Все, чого міг би домогтися у випадку провокації об’єкт хибного звинувачення, – спробувати отримати компенсацію моральної шкоди в суді. Компенсацію суд може й визначить, а репутацію вже не поверне.
Р.S. У той час як рівень правової освіти населення є не дуже високим, закон щодо громадського обвинувачення міг би бути сприйнятий як спосіб тиску або навіть спосіб помсти. На жаль, поки що ця практика не для нашої ментальності.
Закон просто не досягне своєї мети – боротьби із корупцією.
Також дуже важливе питання: із корупцією якого рівня був покликаний боротись цей закон? Чи зможе проста людина зафіксувати на відео, наприклад, факт корупції заступника міністра або самого міністра? Інших посадовців на рівні Кабміну, керівництва Податкової або Митної служби?
Давайте скажемо відверто: чи можна їх зустріти десь на вулиці? Хіба сьогодні мільйонні хабарі передають в готівковій формі? Та ще й безпосередньо в руки кінцевому отримувачу?
У разі вступу закону в силу, корупціонери дрібного рівня стали б більш обережними, а корупціонерів найвищого рівня даний закон не торкнувся б. І поки не буде політичної волі для боротьби із корупцією на найвищому рівні, прийняттям популістських законів цю проблему просто не вирішити.
Боротьба із корупцією у великих розмірах – це справа Держфінмоніторингу, СБУ, правоохоронних органів та новоствореного Антикорупційного бюро.
Вважаю, їх можливості у напрямку боротьби із корупцією набагато ширші, ніж у потенційних громадських обвинувачів.
Тому, дійсно, можна вітати рішення Президента про повернення цього закону до Верховної Ради, інакше ми б ризикували перетворити процес боротьби із корупцією на вакханалію.