ГлавнаяБлогиБлог Степана Гавриша

Демони ломехузи

Щось дивне і незрозуміле діється в древньому Києві. Ночами. Тихим свистом, потріскуючи ледь видимими електроіскорками, над його вулицями і майданами носяться якісь тіні. Без образів і силуетів. Іноді, в морозному осінньому місячному сяйві, миттю видно, як вони гуртуються в танці над містичним печерським трикутником – незалежною владою України. Потім, вітер гонить їх до Дніпра. Вони шиплять, скиглять, скриплять старими каштанами. А далі знову, розганяючи кудлаті, дощові хмари, вгиняються у бісовському танку. Та так, аж дрижать шибки у барокових квартирах міщан.

Демони. Збіглися із самих глибин пекла. На легку поживу за людськими душами. Пропащі ангели. Безтілесні. Від того ще більше лячно. Легко вселились в нових власників держави. Живить у них. Керують їхньою  свідомістю і волею.     

Це демони ломехузи. Їх завдання – повна колонізація популяції. Втративши Господа і Його милість, вони шукають подібних собі. Готових жити без совісті, дійсної віри, любові до рідної землі і поклонятись Мамону. Знаючі козацькі харизматики кажуть, що сам Люцифуг Рофокал, прем’єр-міністр пекла, збирається з візитом до українців. Після невдалої місії МВФ і технічного дефолту. І не тільки. Бо світ, відступивши після примирення в Другій Світовій війні, знову наближається до воріт пекла. Представником його стає Росія Владіміра Путіна. Підступно прийшовши війною в слабку державністю і компрадорськими елітами Україну, він роздмухує нову, вселенську в Сирії.

Завдання демонів – втягнути цивілізації в глобальний конфлікт. Коли пальці багатьох правителів нервово затанцюють на кнопках ядерних валізок. Путін – з ними. Натомість соціально-економічному прогресу вбогої Росії, він обрав стратегію «вирівнювання шансів». Шляхом дестабілізації Заходу, нав’язуючи йому тяжку кризу війною. ООН вже не діє, а лишень говорить. ОБСЄ, за заявою його Генсека, в «значному розколі, якого не було з часу Холодної війни». Знову повертається право «залізного кулака».

Україна була тільки продовженням «розвитку експансією» для ВВП. Після Грузії. Яку Захід обміняв на «примирення» з Москвою і можливість дешевого доступу до її таблиці Менделєєва. Грузини до останнього чинили опір. Але, під консолідованим тиском Саркозі-Медвєдєва (Путіна), Саакашвілі здався. І став ізгоєм.  

Українська влада жодного супротиву анексії Криму не чинила. Навпаки. Іноді виникало відчуття, що свідомо прискорювала цей процес. Їй потрібна була будь-яка короткочасна стабільність, аби отримати легітимність на владу. В Україні вона завжди була вищою держави.

Війна на Донбасі, вже нової правлячої олігархії, не стала генеральним лейтмотивом консолідації суспільства, його патріотизації і боротьби за відновлення державності. Воєнні, оборонні і наступальні операції ЗСУ проти розрізнених терористичних банд і окремих підрозділів ЗС РФ, були переведені у кволу цивільно-поліцейську операцію (АТО). Натомість жорсткій воєнно-політичній дипломатії блокування дій Росії і використання РБ ООН для засудження її, як агресора, і притягнення до відповідальності за безпричинне  порушення міжнародного права (Будапештський меморандум), влада України обрала шлях «тимчасової капітуляції» підписанням «Мінських угод» і «самопримушенням» до миру із сепаратистами. При цьому, з незрозумілих і вкрай небезпечних для завершення війни з Росією причин, Київ таємно відмовився від участі в «мирному плані Порошенка» представників країн-гарантів національної незалежності – США і Великобританії та організації міжнародної конференції з лідерів світу, разом із РФ, для справедливого завершення війни з Кремлем.  

Суспільство, яке після драматичного Майдану було масово готове боронити країну зі зброєю в руках, зусиллями влади було деморалізовано, депатріотизовано, демобілізовано у внутрішню еміграцію. Влада, не виконавши жодної (???) обіцянки Майдану і взятих на себе програмних виборчих зобов’язань, не вдалася до дійсної оборони держави, реальних реформ, лібералізації економіки шляхом розширення доступу громадян для реалізації природних і конституційних прав та свобод. Натомість, корупція перестала бути явищем, а перетворилась в стратегічний спосіб управління державою і деформації системи управління. Її безпрецедентно очолили саме правлячі групи і особистості.  Бізнес згортається, інвестицій немає, а чиновники стрімко багатіють, стаючи тромбами в артеріях ринкових відносин. Реформи імітуються або здійснюються тільки в секторах, які контролюють групи олігархів, що поділили країну між собою. Ключові посади займають члени «нової сім’ї» або на основі великих  корупційних внесків.  Правоохоронні органи і суди, виключно, лояльні президенту. В обмін на право займатись тотальною корупцією. При спробах добитись законності, громадянина безкарно перетворюють у жертву бюрократичних лабіринтів і принижень, які знищують залишки публічності і відповідальності байдужої влади. Або «включать маски-шоу».

Реальні державні програми розвитку підмінені безкінечним піаром і перекладанням відповідальності. Влада головною метою у відносинах із суспільством бачить переведення його в стан індиферентності, відмови від будь-якого протесту, постійним залякуванням війною з Росією, покірності та цілковитого схвалення неясної і до кінця не зрозумілої політики Глави держави. Як у внутрішній, так і зовнішній діяльності. З метою утримання громадянського суспільства в стані невизначеності і взаємного поборництва, команда президента послідовно підпорядковує собі ЗМІ, Інтернет-ресурси, відомих журналістів, блогерів і експертів. Реальна політика управління замінена банальними полттехнологіями. Головним завданням політтехнологів є ієзуїтська боротьба за «виживання влади» і недопущення масових чи, окремих організованих, протестів. Йде жорстокий тиск не тільки на право-радикальний, найбільш рішучий сектор опозиційної політики, здатного до вуличних акцій. . Чисельні провокації проти Правого сектору, Свободи, «зачистка» добровольчих загонів, дискредитація ідей і історії націонал-патріотичного розвитку України не пов’язана із пропозицією жодної іншої, ліберально-державницької, національно-демократичної програми відновлення національної державності. При тому, що вперше кількість прихильників ОУН-УПА (41%) перевищила опонентів націонал-визвольного руху (38%), вирісши за рік на 14%.  Вакуум державницьких цінностей заповнюється кримінально-клановою боротьбою, васалізмом, таємними договорами про перерозподіл активів і фінансових потоків. У політику все частіше йдуть цинічні рейдери і професійні «наперсточники», реальні кримінальні авторитети і всілякі авантюристи, нувориші, вуличні клоуни і хулігани без будь-якої освіти. Перебуваючи на повному утриманні у олігархічних груп, що є власниками парламентських партій і фракцій, вони зовсім не розуміють за що тиснуть кнопку на пульті в сесійній залі ВРУ.

У результаті країна опинилась на задвірках цивілізації, обігнавши антирейтингами більшість країн третього світу і вперто конкуруючи з африканськими бантустанами, втрачаючи суверенітет.  

Зусилля взяти Київ під зовнішнє управління США і ЄС провалилися. Тривалий час вони були впевнені, що свободолюбові пост майданні українці не забудуть про жертву Небесної сотні і приймуть виклик імперської Росії. Вони чули Порошенка. Як і всі виборці. Разом повірили, що спадкоємці міфів  про минулі козацькі звитяги будуть відстоювати право на власну державу і її вольність. Захід, для військово-політичної відповіді на агресію і міжнародний тероризм, увів не тільки важкі системні санкції проти неспровокованого агресора, але й надав Україні безпрецедентну допомогу, обіцяючи повноцінну воєнну. Зовсім не вимагаючи, при цьому, відмовитись українців від збройного протистояння агресії і терористам. Та армію, на жаль, перетворили в політичного заручника нової таємної дипломатії. Ми тільки відступали, жертвуючи тисячами й тисячами, «відстрілюючись мирними ініціативами».  

Політичні угодницькі маневри між Заходом і Кремлем, постійна імітація оборони і політики відновлення територіальної цілісності, дивна відмова від гарантій Будапештського договору і лідерства США у переговорах за Україну з РФ в Женеві, різко змінили відношення до готовності української влади діяти рішуче в ім’я своєї державності та цілком скасували довіру до неї. В цих умовах Захід, занепокоєний перспективою повної десуверенізації України і, одночасно, загрозою виникнення реальної громадянської війни на кордонах ЄС, взяв пряму відповідальність на себе. Меркель і Олланд, в обмін на сепаратний мир,  залишають Путіну, в якості трофею Крим, розділяючи «Особливим статусом» частину Донбасу між Україною і РФ. Як гарантію утримання України в зоні гравітації Росії. При цьому, Захід на 70-ій  сесії Генасамблеї ООН змушений був також погодитись на повернення Путіна в геополітику. В Сирії.

Це надзвичайна жертва. На перший погляд виглядає так, що РФ намагається далеко від своїх кордонів, блокувати піднесення ісламського фундаменталізму, який погрожує їй на Кавказі і прикордонній Середній Азії. Тобто, захищає інтереси своєї нацбезпеки. До того ж, Захід застряг в нерішучості і не справляється з цією проблемою. Найперше в Іраку і Лівії, а підтримка ним «поміркованої опозиції» в Сирії, здається, «жахливо провалилась» (Маккейн). Росія поступово рухається, використовуючи війну в Сирії, до створення, певною мірою, антизахідної осі-коаліції. Із Іраку, Ірану, Сирії і, що вірогідно, ще й Єгипту. Військові Іраку серйозно задумуються про запрошення Росії для боротьби з ІДІЛ на своїй території, не виключають дозволу їй бомбити на ній терористів. У 2013 році Ірак підписав  4,2 мільярдну угоду з Москвою на поставку зброї, коли США відмовили їм у F-16, отримавши важливу підтримку духовного лідера шиїтів аятоли Алі аль-Сістані. Іран також дав згоду на спільні операції з Москвою проти ІДІЛ в Сирії.

Проте, це може виявитись ілюзією. Тим більше, що Росія діє, поки що, стратегією «обмеженої участі». Військові ресурси Росії не в стані привести до близької перемоги ані уряд Іраку, ані Башара Асада.   Оскільки мова йде про надзвичайно складний, зовсім не адекватний мізку європейців, тривалий історичний релігійно-етнічний конфлікт древніх народів, етнічних груп, чисельних племен, які до цього часу унеможливили будь-яку асиміляцію. Можливо й тому США в Іраку і Сирії діяли так обережно, нерішуче, не беручи на себе пряму відповідальність. За примирення сунітів і шиїтів. В  Іраку стратегія боротьби з ІДІЛ вимагає активної участі сунітського населення. У 2007 році їм вже вдалося залучити 100 тисяч сунітських бойовиків для зачистки сунітської території від Аль-Каїди. США повністю озброїло іракську армію і курдське ополчення, яке, тут же, є неприйнятним для Туреччини.  В той же час, головними ворогами Башара Асада є суніти. Саме їх військові, дизертувавши із сирійської армії після розстрілу мирних демонстрацій невдалої «революції графіті», розпочали озброєну боротьбу з диктатором, створивши Вільну Армію Сирії. Хоча в ній і домінують брати-мусульмани. Не забудемо, що ІДІЛ – також сунітські екстремісти, які воюють повсюди з шиїтами. У цьому весь жах війни в Сирії і Іраку. 90% мусульман – суніти («люди суни і згоди громади»). 20 країн. Найбагатших. На чолі з Саудівською Аравією. Це араби. Шиїти – в основному перси. Тому Іран – шиїтська держава з XVI століття. Їх стратегічна підтримка режиму Асада – природня. Як і підтримка уряду шиїтів Іраку, де знаходиться їхня головна святиня – гробниця імама Хусейна, внука пророка Мухаммеда, який загинув у боях із сунітами у 680 році.

Ви все зрозуміли?

І це ще не все.

Іран боїться приходу до влади в Ірак сунітів. Вони в більшості. Як і в Сирії. Тоді він опиниться в оточенні держав, що не відбулися (Ірак і Афганістан). Тому, за  шиїтів в Іраку воює, як мінімум, три спецпідрозділи іранського «Аль-Кудс».

Усе це радикалізувало Саудівську Аравію, яка після страти Саддама Хусейна опинилася в оточенні півмісяця шиїтських урядів: від Тегерана до Бейрута, Багдаду і Дамаска. Та ще й повстання зейдітів (гілка шиїзму) в Ємені. Шиїти серйозно тиснуть на гегемонію аравійців.

Плюс Туреччина й «Хезболла».

Цей «божевільний котел», без сумніву, був розкочегарений Арабською весною і має всі ознаки «глухого» цивілізаційного конфлікту. Не виключно, що досвідчені американці вміло намагаються направити його в середину ісламської цивілізації. Росія, своїми грубими і односторонніми діями, цілком може втягнути в нього і Захід. Прискорити його кризу некерованими масами нових біженців від її «Калібру» та авіації. Це очевидно. Бо надто довго США ніяк не реагують на російські бомбові і ракетні удари по території Сирії.

Заходу вкрай потрібне перезавантаження у відносинах з арабським світом. Бо той може здійснити масштабне гуманітарне вторгнення. І з середини підірвати його крихку стабільність. Їх традиційні союзники самостійно вже не зможуть справитись із ситуацією. Втручання Росії, з її готовністю нарощувати воєнні операції, оскільки в неї відсутні для іншого достатні інструменти, може поступово зруйнувати баланс сил. І ще більше загострити протистояння шиїтів і сунітів, годуючи цим розширення ІДІЛ. Або… Захід змушений буде піти на альянс з Путіним і допустити його до кнопки геополітики. Ось, вже й коаліція країн-жертв тероризму Росії проти малайзійського Боїнгу, відмовляється від міжнародного трибуналу над нею, про який так запально і пафосно говорив наш президент.

Україна ніяк, ховаючись за ефемерним миром, не визначає напрямку і змісту цього глобального конфлікту. На відміну від Сирії, яка є його центральним нервовим вузлом. Втрата держави, що не відбулася, навіть сусіди,  для ЄС не є особливою загрозою. Все може компенсувати Росія, яка готова до відновлення плану про «єдиний стратегічний простір безпеки від Лісабону – Владивостока». Україна буде в ньому. Як політична територія Росії. Бо план Мореля, оголошений Порошенку в Парижі Меркель і Олландом, це створення на Донбасі руками Києва частини Росії, болюче і нерозривно вмонтованої в її ще кволе тіло. Проте, ми отримаємо мир. Разом із «Руським!». Станемо ще однією «скріпою» в створенні «особливої російської цивілізації».

Якщо ви оглянетесь, то не знайдете прикладів, коли би великий, чи малий, народ добровільно, випереджаючи ворога ініціативами, жертвували державністю в ім’я миру. Без будь-яких гарантій, компенсацій і надій на його реальність.

Людська історія українцям байдужа. Можливо інша, братів наших менших, буде більш показова. Бо в них, на перший погляд, немає хитрощів, маніпуляцій лицемірності і підлості. Поки не вселяються демони. Ломехузи.

Демони перетворюються в «жуків-драгдинерів». Для розваги. І…   проникають в мурашник. Наприклад, до рудих мурах. Світло-коричневі, втроє менші від них, вони вільно залазять в одну із вхідних отворів  обіткової камери, де зберігається потомство мурах, і відкладають туди свої яйця. На мирні переговори з місцевими не реагують, а виділяє особливу речовину. Чудернацькі мурахи її тут же злизують. І… впадають в стан ейфорії. «Все, якось, буде добре. Бо нам зараз «в кайф». Нещасні  відходять в сторону, вспокоюються  і надовго затихають.

Так починається загибель великої мурашиної держави. При тому, що вони зовсім не дурні, створивши не тільки досконалу систему управління мурашником, але й суперефективну стратегію виживання. Для цього вони  тримають  чисельну «домашню худобу». В виді тлі, доглядаючи і випасаючи її. Щоліта надоюють до 5 літрів «молока»! На мурашник! Вони зовсім схожі на наших олігархів: гладять тлю, лоскочуть своїми вусиками, годуючи їх цукром у виді власних солодких екскрементів.

Жадобою накопичення життя в насолодженнях й користається їхній підступний, безжалісний  ворог – ломехуза. Він знищує мурах їхніми ж зусиллями. Жук постукує вусиками по певним ділянкам затуманеної голови мурахи і просить постійно їжу. Та, про все забуваючи, із задоволенням, не жаліючи сил, годує загарбника. Мурахи чесно співпрацюють з кровним ворогом, возять його на своєму череві. Ті не гають часу. Яйце-личинка-лялечка-доросла комаха. Самка жука кладе одразу до 200 яєць поряд з мурашиними. Вони ідентичні. Личинки вміють просити їжу і виділяють одразу наркотик. Мурахи, хоча і бачать чужака, але приречено годують його і турбуються. Як про своє потомство. Чисельна колонія дорослих жуків живе в мурашнику, поки той здатен її годувати, забираючи всі ресурси. Мурахи деградують. Ті що «під кайфом», взагалі, з мурашника не вилазять. Нове покоління стає байдужим до всього. Вони – дауни. Ще гірше –перетворюються в псевдоергатів. Щось середнє між робочими особами і самками. Воно. Не здатні продовжувати потомство. І хоча в мурашнику ще багато здорових і активних мурах, вони не в стані вже щось змінити. Тому, рано чи пізно, «сідають» на наркотик. Аби смерть не була такою страшною.

У цьому стані мурашник приречений. Шансів вижити в нього немає ніяких. Врятувати його може тільки зовнішнє втручання. Людина. Рішуча. У якої є для цього мотивація.

Демони-ломехузи, виділили якийсь наркотик і, постукав ніжно по голові тимчасової української влади, без ніякого супротиву, забрали Крим. «Під кайфом» ми забули про нього, покинувши напризволяще його корінний народ – татар. Так же легко вони зайшли на Донбас, перетворивши тамтешніх українців в ідеально послужних сепар-терористів. У великому українському мурашнику теж відчувається дія цього диявольського наркотику: «Треба віддати захоплені території демонам-ломехузам. Будемо їх годувати. Бо інакше Росія перейде в наступ і забере Київ».

Ніхто не усвідомлює, що Путіну немає жодного сенсу захоплювати більше території України. Бо навіть утримання існуючої коштує йому  300 мільйонів $ в місяць. Личина сепаратизму вже народжує байдужу і відсторонену від реальності видозмінену особистість українця. Націонал-демократичні політичні організації всіляко подавлюються, а клони Партії регіонів розквітають чисельними ломехузами по всій Україні. І збираються зібрати добрий урожай на місцевих виборах.

Ще зовсім не пізно. Війна Росії в Сирії надовго затягне її в «котел диявола». Не варто поспішати руйнувати державу. У нас ще є шанс відновити її суверенітет здоровою українською нацією. Рішучими і послідовними, спільними із союзниками, діями. В Росії – 14,5 мільйонів сунітів, з якими Путін підписав тільки тимчасовий мирний договір, відкриваючи у вересні найбільшу в Європі московську мечеть. Але  5-7 тисяч їх є найбільш радикальними бойовиками ІДІЛ в Сирії. В основному – з Чечні.

Степан Гавриш Степан Гавриш , Директор «Інституту політичної кризи»
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter