Дійсно, не дарма ми – із тих небагатьох, хто відкрито підтримує Ізраїль не лише на офіційному рівні, а й на моральному. Але все це закінчується, коли настає час реальних дій. Тут наші національні інтереси чомусь знову залишаються на рівні прикладів.
Після зміни росіянами тактики геноциду в березні-квітні настав час перейти від європейської доктрини до ізраїльської. Про що це? Якщо простими словами: ви бачили тактику ізраїльтян в Секторі Газа? Попередження – удар. Швидко та ефективно.
А що в нас? Я не буду говорити про далекі цілі біля Москви чи Владивостока. Я маю на увазі набагато ближчий тил. Тільки по Маріуполю та навколишніх районах відомо про численні склади та розміщення ворога. Але там нічого не вибухає. Чому? Тому, що вони перебувають всередині житлової забудови. А «ми – не такі». Дійшло до того, що в Маріуполі росіяни заселилися в студентський гуртожиток. Тобто студенти – фактично діти – прикривають їх зверху та знизу. А у підвалі є невеликий склад зброї та БК. Це відоме всім місце: студентам, які продовжують там жити, росіянам, нашим оборонцям. Далі – самі розумієте – нічого. А там є найбільш жадані всім кадирівці.
Це лише один приклад. У нас із командою вся мапа в таких позначках. Найгірше, що росіяни про це знають. Знають та продовжують демонстративно селитися. Тож якщо ставати Ізраїлем – настав час бити по тилах. Жорстко та через попередження. Повірте, своїм ми донесемо. А після першого такого удару самі почекуни швидко почнуть гнати русню в шию, оголюючи казарми та склади для подальших ударів. Інакше далі продовжимо втрачати людей та силу спротиву в окупації, героїв на фронті, впритул до якого під «живим щитом» можна сховати все. Просто в нас більше немає ані часу, ані вибору. Часи емпатії минули. На часі прагматизм та ефективність. Тільки так.