"Не знаю, що означає ім'я Таміли, а для мене вона є просто даром божим, – сказав про неї керівник і співзасновник ПДМШ Геннадій Друзенко. – Після того, як вона стала виконавчим директором і перебрала на себе поточні справи ПДМШ, я нарешті зміг зосередитись на питаннях стратегічного розвитку".
Віце-президент ПДМШ з питань логістики Ігор Буйвол назвав її "Енерджайзером всередині команди шпиталю", вочевидь натякаючи на відому рекламу з зайчиками на батарейках.
Отже, починаємо інтерв'ю з імені.
На одному сайті, де тлумачать імена, я прочитав, що "відмінною рисою Таміли є її спокій, з яким вона переносить будь-які негаразди". Як на мене, це дуже точно тебе описує. Ти не запитувала батьків, чому вони дали тобі таке гарне, але на надто поширене ім'я?
Тамілою мене назвала мама. У школі в неї була вчителька Таміла Аркадіївна, і мамі дуже подобалося це ім'я. Навіть не знаю, чи знала вона, що воно означає. До речі, я також досі не знала.
Чому ти пішла в юристи і так послідовно здобувала юридичну освіту – аж два навчальні заклади?
Коли я закінчила школу, батьки не змушували мене одразу йти кудись здобувати вищу освіту. Дали мені час на роздуми, аби я сама вирішила, ким я хочу стати. І лише за два роки, коли я вже працювала на державній службі – в управлінні соціального захисту населення Мінського району міста Києва – я зрозуміла, що хочу бути юристом. Тоді розпочала навчання. Спочатку закінчила Чернігівський юридичний коледж, а потім Університет економіки та права "КРОК".
Я свідомо обрала цю професію та йшла до неї. Це був виключно мій вибір. Працювати за фахом почала юрисконсультом у Київській організації Національної Спілки художників України. Працювала з творчими людьми – було дуже цікаво. Потім повернулася на державну службу.
А потім пішла з державної служби, бо вичерпала себе як державний службовець.
Коли я вирішила покінчити з державною службою, треба було вибирати щось зовсім інше. Цікаво було робити щось нове й корисне. Могло бути що завгодно, наприклад, будівництво. Але мені запропонували роботу у сфері медицини.
Як фанат Джона Грішема не можу тебе не спитати. Ти щось читала з його романів?
Ні.
Тобі не соромно?
Мені взагалі не буває соромно – я ж юрист!
Тобі як не зателефонуєш, то ти на Сході. Що цікавого ти там робиш?
Я займаюсь організаційними питаннями. Що в цьому може бути цікавого? Я не лікую людей, я не лізу під кулі, не буваю в бліндажах. Лише їжджу і займаюсь організаційними питаннями. Що цікавого?
Що означає "займаюся організаційними питаннями"? Чому ти їздиш, а не займаєшся цими питаннями за столом в офісі?
Як це можна за столом займатися організаційними питаннями в АТО? Це ж треба усе спробувати, перш ніж керувати таким процесом. Для того, аби взагалі почати працювати в ПДМШ, я з'їздила на ротацію разом з лікарями. Що робила? Ті самі організаційні питання: харчування, проживання, розселення. Була в Новоайдарі, Попасній, Волновасі, Щасті, Станиці Луганській – всюди, де працювали наші лікарі. Мала підписувати там папери для наших лікарів. Проконтролювати, подивитись, перекинути лікарів з однієї точки на іншу. Між усіма цими точками потрібно було налагодити певну комунікацію.
У трьох сільських фельдшерсько-акушерських пунктах працювали наші медики. Я туди з ними приїжджала, перевіряла умови проживання і роботи, знайомилася з місцевою владою. Періодично навідувалася, бо не можна залишити людину на 30 днів одну на ФАПі в незнайомому місці без жодної підтримки. Треба було з'ясовувати, хто як влаштувався, хто як себе почуває, як іде робота, яка потрібна допомога? Комусь треба було їжу підвезти, комусь – бутильовану воду. Також організовувала виїзди мобільних бригад спеціалістів ПДМШ до цих сіл.
Я дійсно туди дуже багато їздила за останній рік. Спочатку на ротацію, потім як організатор, а потім ще й як координатор, а фактично адміністратор нашого спільного проекту з Première Urgence Internationale.
У рамках цього проекту ми відкрили пункти надання первинної медичної допомоги для громадян, які перетинають лінію розмежування через КПВВ "Мар’їнка" і "Новотроїцьке" на Донеччині. Цей проект стартував офіційно в грудні 2016 р., але до цього багато часу вимагала його підготовка. Треба було підготувати ґрунт, познайомитися з керівництвом місцевих органів влади. Бо я мала бути впевненою, що з їхнього боку буде сприяння. Навіть місце розташування треба було особисто подивитись – наскільки воно безпечне (хоча, чесно кажучи, особливого вибору у нас не було). Звичайно, знайомилася і з прикордонниками. Іноді проводила на тих пунктах цілий день.
Зараз цим проектом опікується Дмитро Вернигор, віце-президент і медичний директор ПДМШ.
Наші ротації – це посилення військової медицини та медицини в лікарнях прифронтових міст. Але існує багато інших проблем. Наприклад, потреба провести профогляди дітей. Аби дізнатися про існування цієї потреби, слід поспілкуватися з місцевим населенням, керівництвом, лікарями. Ніхто ж не складає і не передає нам список проблем. Щоб знати, що там відбувається, необхідно там бувати хоча б періодично.
Коли у Києві – займаюся офісною роботою. Уся паперова робота на мені: довідки, накази. А з яким трудом нам вдалося оформити, легалізувати, зареєструвати наші останні три автомобілі! Проблема була в тому, що за законом на територію України не можна ввозити автомобілі, що не відповідають стандарту Євро-5. Але спочатку треба було подолати супротив Мінсоцполітики, аби визнати ці автівки, які надійшли з різних країн, гуманітарною допомогою. Дві машини в документах були позначені як "ambulance", а третя – як "medical". Через це міністерство не хотіло визнавати третю машину гуманітарною допомогою. Тож поки я декілька тижнів билася з Мінсоцполітики, швидкі стояли на кордоні – на платній парковці у Польщі.
Загалом, це і є організаційні питання, які хтось має вирішувати. Нічого цікавого, крім того, що в Попасній я заблукала і ледь не потрапила до сепарів. Але у кожного, хто туди їздить є така смішна історія.
То розкажи свою смішну історію.
Я тоді вперше їхала зі Станиці Луганської на Попасну. Ми везли туди анестезіолога, оскільки в лікарні Попасної бракувало анестезіолога, а в Станиці в ньому гострої потреби не було. Коли лікаря доставили, було вже темно, але все одно ми з водієм вирішили повертатися в Новоайдар – там уранці чекали справи. По дорозі назад на блокпосту в темряві – та ще й за дощової погоди – повернули не в той бік. А на Попасній неконтрольована територія починається дуже близько – 500 м від лікарні. Тож ми поїхали не по тій дорозі, хоча у нас і виникли певні підозри, що щось не так: дорога, наче, виглядає трохи по-іншому. На наше щастя ми зустріли велику вирву від снаряду – по ширині всієї дороги, повністю заповнена водою. Завдяки цій вирві ми остаточно зрозуміли, що їдемо не тією дорогою. Тож швиденько розвернулися і повернулися знову на блокпост, де військові сміялися з нас вже хвилин 15. Вони знали, куди ми повернули, але чекали, коли ми отямимося й повернемося. Тоді показали нам правильну дорогу.
Що це за історія про "коротку дорогу"? Це ж не про Попасну?
Ні це вже не про Попасну, а про Авдіївку. Коли там наприкінці січня – початку лютого почалася "гаряча пора", я виїхала до наших лікарів у Авдіївці, аби зрозуміти, що їм потрібно, бо з побутом там було поганенько. До того я в Авдіївці ніколи не була. Розпитала у хлопців на блокпостах, як краще їхати, і вони показали мені дорогу. Тому сказала водію, що знаю коротку дорогу.
Коли вже майже доїхали, з'явилося якесь недобре передчуття. Тоді саме випав сніжок, і дорога була незаймано чиста – жодних слідів автомобілів. Тільки на узбіччі де-не-де валяються снаряди, видніються свіжі чорні вирви. Водій запитує: "А ти точно знаєш, що ми їдемо тією дорогою?" Я кажу, що нас же не зупинили на останньому блокпосту. "Прямуємо далі, все правильно", – кажу з упевненістю. Мала бути переконливою, бо хтось же має взяти на себе відповідальність (сміється).
Коли ми доїхали до мосту, де був останній блокпост перед непідконтрольною територією, запитую військових: "Хлопці, а де ж Авдіївка?" А хлопці стоять замурзані, в сажі, сміються: "Ви вже дісталися – ось вона. Ласкаво просимо!" І тут бачу напис на опорі мосту: "Добро пожаловать в ад!" Військові нас тоді попередили, що після мосту – педаль газу до підлоги, бо дорога дуже сильно прострілюється.
То ви помилились із дорогою?
Ні, просто це була одна з доріг до Авдіївки, і, як виявилося, найнебезпечніша. Назад ми вже поверталися іншою. Після цього й народився цей злий жарт: "Якщо Таміла каже, що знає коротку дорогу, на водіїв нападає гикавка".
Утім, поняття безпечної дороги в Авдіївку є досить відносним. На тій самій дорозі, якою ми покинули Авдіївку, наступного дня ворожий снайпер застрелив нашого військового на блокпосту.
До речі про дороги, дуже гарно матюкаюсь там, на Сході – лише переїжджаю кордон цієї території, то відсотків на 40 використовую мат. Дуже гарно це роблю. Так можу описати свої почуття або своє ставлення до якоїсь ситуації.
Як це відбувається? До блокпоста ти – "вихованка інституту благородних дівиць", а після з тобою щось відбувається?
Ні. Коли я заїжджаю на дороги Донецької та Луганської областей, які є не дорогами, а напрямками, то після кожної ямки мат виривається якось сам собою. Насправді, у Києві та під Києвом дороги теж далеко не ідеальні, але я стримуюся. Тому не знаю, може, там якась розкутість утворюється. Чи ця територія накладає відбиток на свідомість. Бо коли ти там перебуваєш, відчуваєш себе трохи по-іншому, ніж у тихому містечку на мирній території. Там ти себе мобілізуєш, стаєш більш зібраним, акуратним, обережним. Тобто почуття, що тут місцями буває небезпечно, присутнє та змушує організм поводити себе якось інакше. Тому, можливо, це такий захист організму, який дає вихід негативу шляхом нецензурних висловлювань. (Сміється)
А, може, це просто вплив військових, яких там багато і які не завжди спілкуються вишуканою мовою, і ти теж починаєш робити так само?
Так чи інакше, ти їздиш туди, де стріляють, і звідки багато хто виїхав, у тому числі й лікарі…
Якби я була слабкою, лякливою, то, мабуть, туди не їздила б. Я би тоді і в ПДМШ не пішла.
Так, стріляють. Я нікому не розповідаю подробиць, як відбуваються мої поїздки в АТО: що саме я там роблю, страшно чи не страшно комусь, гучно чи не гучно, часто чи не часто там стріляють, де я буваю, що я бачу. Я цього ніколи нікому не розповідаю. Вважаю, що це непотрібно.
З міркувань безпеки?
Ні. Просто і без мене є кому розповісти. Я не хочу, щоб людям здавалося, що я хизуюся тим, що туди їжджу. Я не вважаю, що ці мої поїздки є героїчними.
Так, здебільшого, коли дізнаються, що я їжджу в зону АТО, буваю на тих блокпостах, прифронтових лікарнях… "О, це ж мабуть так страшно!" Ні, це не страшно. Коли ти за когось відповідаєш, коли ти за когось боїшся – мені особисто не страшно. Свій страх я залишаю далеко позаду.
Що героїчного може бути в тому, що я просто їжджу і займаюся організаційними питаннями? Я навіть не надаю медичну допомогу. Я не тримаю в руках зброї, не сиджу в окопах. Що героїчного в моїх поїздках? Тільки те, що я жінка, при цьому доволі тендітна?
Я вважаю, що справжні герої – наші медики.
А те, що робиш ти, нікому не потрібно?
Чому не потрібно? Хтось має організувати, контролювати процес. Звичайно, це потрібно. Але ніякого героїзму в тому нема.
Тоді поясни мені, у чому героїзм хірурга з Києва, який робить операцію в попаснянській лікарні? Чим вона відрізняється від такої самої операції в його київській лікарні? Адже за операцію в київській лікарні ми не називаємо його героєм, бо така його робота. У чому різниця між ним і тобою?
Принаймні вони надають медичну допомогу людині.
Але для того, щоб вони надали допомогу в прифронтових лікарнях і ФАПах, ти мусиш її організувати, чи ні?
Звісно. Просто я вважаю, що моя робота – десь за лаштунками. Як там Геннадій Друзенко написав у Facebook? "Боєць невидимого фронту". Оцей організаційний процес саме й є "невидимим фронтом ПДМШ". А видимий – це лікарі.