«Зекам долго не сообщали о смерти Сталина. Потом, провели общее построение и поведали скорбную весть: «Умер вождь народов товарищ Сталин». Начальник лагеря приказал заключенным снять шапки и минутой молчания почтить память умершего. Те сняли шапки и молча подбросили их вверх».
Із спогадів Аркадія Беленкова, письменника та літературного критика, в’язня Карагандинського виправно-трудового табору (Карлаг)
Сучасна комуністична міфологія (яку, до речі, часто сприймають люди цілком ліберальних поглядів) малює Йосипа Сталіна як ефективного менеджера. Жорстокого, цинічного, проте ефективного. Основна теза міфу «Сталін – ефективний менеджер» – заяложена фраза «Він прийняв Росію з сохою, а залишив з атомною бомбою», яку для більшої ваги приписали Уїнстону Черчиллю. Хоч британський прем’єр – апологет британського консерватизму та неприятель комуністичних ідей – ніколи нічого подібного не говорив. Та й сама теза про соху і ракету доволі сумнівна: економіка Росії до жовтневого перевороту була четвертою за обсягами у світі, хоч і мала в основному сировинний характер. І цієї «сировинності» вона не позбулася ані після сталінської індустріалізації, ані навіть сьогодні. Атомну бомбу, звичайно, в СРСР сконструювали, проте якщо це вважати ознакою «ефективного менеджменту», то давайте визнаємо такими ж ефективними менеджерами династію північнокорейських диктаторів – вони теж спромоглися отримати для своєї країни ядерну зброю. До речі, як і Сталін – ціною тотальної бідності та навіть життя своїх співгромадян.
У цьому, до речі, – особливість усіх тиранів: людей як таких для них не існує – є людські ресурси, є статистика. Цінність окремо взятої особистості, цінність Людини, її життя зведені до нуля.
Вдумайтеся – під час так званого «Великого терору» у СРСР (1937-1938 рр) убивали 1600 осіб на добу – це більше, аніж одну людину щохвилини! За оцінками правозахисної організації «Меморіал», сталінські репресії безпосередньо торкнулися від 11 до 39 мільйонів людей! Якщо ж додати родичів репресованих, які зазнавали утисків як близькі «ворогів народу», то цифра зросте у рази…
Миллионы смертей по вине угрюмого деспота Сталина, выкосившего голодомором сотни, тысячи деревень восточной Украины, а потомки выживших тогда крестьян вполне осознанно, с каким-то непонятным сладострастием приводят во власть новых, уже несоветских коммунистов, цинично откармливающихся на преступной идеологии. Что это? Массовый мазохизм? Интеллектуальная недостаточность?
— Семен Глузман
Тих, хто не постраждав від репресій, опалило страхом. Якось, у перебудовні роки, батько вперше розповів мені про один спогад про свої шкільні роки. Про те, як 5 березня 1953 року, у день смерті Сталіна, його та усіх його однокласників учителька змусила стати на коліна перед портретом вождя і плакати… – І ви не опиралися? – спитав я тоді – малий і наївний хлопець, якого тягло на героїчні учинки.
– Ми боялися, – відповів він. – За те, що на уроці географії я сказав, що є міста, більші за Москву, мого тата – фронтовика – викликали до школи і погрожували санкціями…
У тих понад 15% наших співвітчизників, які хотіли б жити при Сталіні,чи тих понад 20%, що ставляться до нього з симпатією та повагою, таких спогадів з дитинства, мабуть не має. Так, якась дещиця з них це маразматичні бабусі, які приходять на мітинги з портретами улюбленого вождя, чи кар’єрні «червоні», для яких Сталін, СРСР і все що з ними пов’язано – частина професії. Але 20% – це дуже багато. Це кожен п’ятий, кого ми бачимо на вулиці, з ким працюємо чи товаришуємо…
Я не певен, чи можна змінити їх позицію. І чи варто їх взагалі переконати. Але одне знаю точно: держава, де п’ята частина громадян є переконаними чи латентними сталіністами, майбутнього не має. В усякому разі до того часу, поки їх кількість не зменшиться до статистичної похибки.
…Когда в лагерь пришло известие о смерти Сталина, начальство растерялось: заключенных три дня не выпускали из бараков, на работу не выводили, даже пищу носили в бараки. Пополз слух: "Усатый хвост откинул". На четвертые сутки двор оцепили усиленными нарядами и вывели заключенных. Поднялся дикий шум.Потом из шума всплыло одно слово: «Подох». Потом оно стало явственней и отчетливей. И наконец, тысячи каторжных уст стали скандировать: «Подох! Подох! Подох!».
Юрий Борев «Сталиниада».