ГлавнаяБлогиБлог Івана Козленка

Як бюрократи зривають міжнародну прем'єру українського фільму

Дістало. Тут, друзі, така історія. Ми (Центр Довженка), звісно, нестандартна державна інституція. Крім боротьби з бюрократією та системним мракобіссям, ми також в значній мірі маємо їм коритися. Через недосконалість законодавства, корупцію серед чиновників, банальний брак компетенцій та самодурство тих представників державної системи, які мали би надавати нам послуги за наші податки, нам доводиться торувати шлях в дуже несприятливих умовах. Можливо, хтось із вас зауважив, що між цим ми ще часом встигаємо проводити заходи, видавати книжки, займатись альтернативною кіноосвітою та впроваджувати зміни на своїй маленькій богом даній землі в три гектари. Як правило, ми ділимося з громадою своїми досягненнями, але не розказуємо, чого вони нам вартували.

Фото: Центр Довженко

Мовчимо про те, що левова частка часу та енергії йде на позбавлені всякого сенсу бюрократичні рухи, врегулювання, погодження та узаконення в десятках та сотнях паразитарних державних інституцій. Мовчимо, бо боїмося, що це може зашкодити справі. Проте, хіба справі не шкодить вся ця макабрично-сюрреалістична діяльність? Хіба не забирає час, який міг бути використаний на творення? Хіба для цього ми, молоді, прийшли працювати в затрапезну держустанову, аби загрузнути в ідіотських регуляціях і зрушитись з місця на йоту замість милі? Вочевидь, ні.

Адже потім, коли хтось вирішить, як це вже було не раз, що ми зробили справу і на наше місце мають прийти більш зговірливі, зрозумілі, конформні "діячі", і ми розкажемо, чому так мало встигли зробити, посилаючись на опір системи, нам закинуть: "але ж ви мовчали, коли були там, чому зараз розговорились?". І будуть праві. Не можна мовчати.

Кілька окремих історій про київське відділення фонду держмайна, чи не найбільше корупційне кубло та гальмо всяких змін – вже готові до випуску, а поки історія про «мале зло», чиновницьке та самодурне. Зусиллями якого зривається великий міжнародний захід. Не цураючись імен та прізвищ. Країна має знати власних героїв.

Кілька місяців ми працюємо над великою ретроспективою української кінодокументалістики в Великій Британії. 18-20 березня один з найбільших англійських мультидисциплінарних арт-фестивалів AV Festival покаже нашу спільну програму «Щаблі демократії», в яку ввійшли 9 фільмів, що репрезентують історію становлення українського неігрового кіно від Дзиґи Вертова та Михаїла Кауфмана до Фелікса Соболєва та Сергія Лозниці. Родзинка програми – фільм брата Дзиґи Вертова «Небувалий похід» (1931), забутий шедевр українського кіноавангарду, який десятки років пропилився не деінде, а в українському архіві ім. Пшеничного. Фільму не пощастило зі зберігачем – одним із архівів Держархіву, що в радянський час перебував в структурі КДБ. Ясна річ, завданням цієї структури було відцензурувати та «поховати» інформацію. Втім, мало що змінилося.

Варто нам було віднайти «Небувалий похід» в архіві Пшеничного та влаштувати його українську передпрем'єру, як намалювався новопризначений вже «пореволюційний» директор цього славнозвісного архіву Владислав Берковський. В своєму ультимативному листі він вимагав від нас звіту про дотримання українського законодавства, зокрема про демонстрування фільму (не будучи власником авторських прав), та повідомлення про те, чи ми вказуємо в промоматеріалах заходів архів Пшеничного як місце зберігання фільму. Наша відповідь була адекватна запиту: функцію контролю за дотриманням законодавства в Україні покладено не на архіви, а на спеціальні органи, яким ми й будемо звітувати в разі потреби.

Тимчасом AV Festival знайшов кошти для представлення української програми в Британії (яку за нормальних обставин мала би профінансувати Українська держава), замовив створення нового музичного супроводу до "Небувалого походу" легендарній англійській індастріал групі Test Dept, розробив дискусійну платформу про роль соціалізму в розвитку України, залучив кількох міжнародних експертів до дискусії, здійснив масоване промо програми.

Здавалося б: що ще треба зробити, щоби поширювати українське кіномистецтво закордоном, здійснюючи культурну дипломатію за мінімум коштів з нашого боку в умовах стрімкого погіршання міжнародного іміджу України в Європі? Малість: копію фільму в гарній якості. Яка зберігається, як ми знаємо, в архіві Пшеничного.

Архів Пшеничного таку копію зробити не міг, там нема відповідного обладнання. Ми погодились зробити її власним коштом (понад 20 тис. грн.). І навіть сплатити «вартість видавання копії за межі архіву» в розмірі 3000 грн.

Нам завжди доводилось платити архіву Пшеничного, щоби вийняти з цього цвинтаря пам’яті ті перлини, яким не пощастило туди потрапити. Це були десятки тисяч гривень. За справді унікальні українські шедеври. Це і рання українська анімація 1927-1930 рр., зібрана нами в програму «Мультагітпроп» і показана багато разів в Україні та за кордоном, і програма епізодів українських втрачених фільмів 1920-х рр., і фільми Фелікса Соболєва тощо.

Берковський, однак, вирішив, що популяризація українського кіно – це справа, що йде врозріз з інтересами архіву Пшеничного, бо, мовляв, ми не вказуємо його як партнера. Спроби пояснити, що партнерство передбачає рівну участь сторін в створенні проекту, а викуп нами фільмів є не партнерством, а комерцією, не мали результату. Мені поставлено на карб, що я паплюжу честь державної установи, в усіх своїх матеріалах пишучи про архів Пшеничного як про архаїчного монстра, що культивує безпам’ятство (і стократ ще напишу!). Що фільми, які зберігаються в архіві Пшеничного – ніякі не фільми, а «кінодокументи». Що їх копіювання та демонстрування всупереч Закону про кінематографію регулюється архівом Пшеничного (окремої розповіді заслуговує історія про продаж Берковським авторських прав на фільм кіностудії «Укркінохроніка» Анджею Вайді, що після виходу фільми на екрани спричинить міжнародний скандал). Що єдино правильний кіноархів – архів Пшеничного, а не ми, бо, як він перевірив за базою ЄДРПОУ ми є «державним підприємством», а не архівом. І що архів Пшеничного, хоч би що я там думав, здійснює популяризацію українського кіно (хтось щось чув про це?) серед, зокрема, відвідувачів.

Щоб остаточно посприяти поширенню українського кіно закордоном Берковський включив такий облюбований нашими чиновниками механізм, як бюрократію. Так, на лист-запит про видачу фільму від 28.12.2015 ми отримали відповідь лише сьогодні, за тиждень до його запланованого показу в Англії. До неї додавався "договір", який уможливлює видачу фільму (раніше послуги архіву надавалися на підставі не договорів, а рахунків, адже попередня директорка була достатньо метекливою, аби розуміти, що в документах не варто вказувати номенклатуру фільмів, бо це буде прямим доказом незаконності їх продажу архівом Пшеничного, який на них не має прав: в рахунках незалежно від фільму містилась абстрактна фраза про "копіювання документів").

При всій юридичній нікчемності договору та відвертому порушенні його пунктами норм українського законодавства, часу на узгодження його тексту нам не залишили. Ну і верх знущання - його нам відправлено сьогодні поштою! Не емейлом, не наручно (при тому, що наші співробітники щодня бувають в архіві Пшеничного, і сьогодні були), не замовним листом, а регулярною поштою. Це значить, отримати й підписати його ми зможемо в кращому випадку в понеділок, за три дні до показу фільму. Додайте сюди ще один день надходження оплати на рахунок архіву Пшеничного, невідомо наскільки довгу процедуру "видавання кінодокументу", а потім низку наших технологічних процедур: ультразвукову чистку плівки, сканування, мастеринг, закатку DCP з вшитими англійськими субтитрами, відправку файлу в Англію (щонайменше 8 годин інтернетом).

Отже, замовивши фільм за три місяці до заходу, ми в кращому випадку отримаємо його за три дні до показу.

Світова репрем\'єра «Небувалого походу» майже зірвана. Тисячі фунтів, отриманих фестивалем для реалізації української ретроспективи підуть в трубу.

Потім ми довго будемо пояснювати, що Українська держава тут ні до чого, а вся проблема в дрібному шкідникові та кляузникові Берковському. На жаль, таке пояснення, думаю, не дуже задовольнить наших закордонних партнерів і кількість українських ретроспектив закордоном потроху зійде до тої, яку проводить архів Пшеничного – до нуля.

Я звертаюсь до Дмитра Кулеби та Ольги Жук з проханням допомогти в порятунку української програми в Британії. Якщо держава не в силах помогти, то хай бодай руками своїх анемічних відростків не заважає показувати українське кіно коштом іноземців, які більш ніж ми цікавляться його історією. Я звертаю увагу Ірини Подоляк на потребу перепрофіляції і декагебеїзації архіву Пшеничного, який повністю фінансується з державного бюджету України коштом платників податків і зобов’язаний надавати їм вільний доступ до своїх фондів, або згинути в тому вигляді, в якому є нині. Я сподіваюсь, що час Берковських закінчився якщо не в 20 ст., то принаймні в 2014 році, і всякий чиновник, який свою функцію бачить не в дерегуляції, а в бюрократизації процесів адміністрування, має бути позбавлений посади як некомпетентний менеджер.

Іван Козленко Іван Козленко , Директор Національного центру Олександра Довженка
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter