У 2015р. проект вказаного Закону був написаний в МВС і із наполегливістю, гідної іншого застосування, енергійно просувався у Верховній Раді Е. Згуладзе, колегою Х. Деканоїдзе, а також Міністром А. Аваков. При цьому Е. Згуладзе рішуче відкинула всі поправки до проекту з боку незалежних експертів з прав людини, а народні депутати, в свою чергу, не взяли до уваги альтернативний законопроект, розроблений фахівцями провідних громадських організацій.
Отже, давайте поглянемо, які рішення згідно з таким поспіхом ухваленим Законом «Про Національну поліцію» керівник Національної поліції НЕ МОЖЕ ухвалити без відповідного погодження з боку Міністра МВС:
- Затверджувати структуру центрального органу управління поліції;
- Затверджувати кошторис поліції;
- Утворювати, ліквідовувати та реорганізовувати територіальні органи поліції;
- Призначати на посади та звільняти з посад керівників територіальних органів поліції;
- Затверджувати структуру територіальних органів поліції.
На додачу слід відмітити, що вся підзаконна нормативна база, якою керуються поліцейські, затверджується не Нацполіцією, а Міністром МВС.
Та, власне, саму кандидатуру керівника Національної поліції призначає Кабмін саме за поданням Міністра МВС, при цьому Законом не передбачено жодних обов’язкових конкурсних процедур для цього.
Отже, як видно, згідно Закону керівник Нацполіції не може ухвалювати рішення з усіх основних кадрових та фінансових питань роботи цього органу без відповідної згоди Міністра МВС.
У підсумку можна сказати, що така модель взаємовідносин між Міністром МВС та главою Національної поліції є абсолютно незбалансованою і має ризики для перетворення керівника Нацполіції на маріонетку в руках Міністра.
Як бачимо, під гарними лозунгами про «перехід від репресивної міліції до демократичної поліції», та на фоні тривалого піару в ЗМІ з приводу патрульної поліції (створення якої і є по суті єдиним справжнім досягненням реформи за півтора роки), внаслідок «реформаторського» Закону, поліція в Україні залишається заручником політиків у вигляді Міністра МВС та Кабміну.
Тому у таких умовах досить складно казати про дотримання нашою державою міжнародних стандартів щодо встановлення гарантій захисту поліції від політичного впливу, а також про політичну нейтральність поліції.
Законом фактично знівельовано головну мету реформи – зробити Національну поліцію органом, що є автономним від виконавчої влади, і який надає суспільству послуги з охорони правопорядку, в тому числі захищає громадян від незаконних дій суб’єктів владних повноважень.
В Україні поліція, як і колишня міліція, залишається додатком до МВС. Відтак є всі ризики виконання поліцією політично вмотивованих наказів, які спрямовані проти інтересів суспільства та прав людини.
В результаті вказаних «реформаторських» положень Закону Нацполіція стає досить залежною від політика на чолі МВС як представника з пануючої політичної еліти. І це не має нічого спільного з ідеєю політично нейтральної поліції, яка неупереджено охороняє публічну безпеку і порядок, права і свободи людини, протидіє злочинності.
Тому сьогодні в інтересах суспільства є вимагати обрання нового керівника Нацполіції виключно на відкритому конкурсі, в тому числі за участю кандидатів, які відповідають кваліфікаційним вимогам, але ніколи не працювали у правоохоронних органах. Тільки тоді з’явиться шанс, що Національну поліцію очолить професіонал з великим рівнем суспільної довіри, що надасть йому змогу протистояти виконанню поліцією різноманітних замовлень та не перетворити поліцію на інструмент політичних переслідувань.
Разом з тим, чинна редакція Закону надто обмежує повноваження керівника Нацполіції, не дає йому можливості самостійно сформувати свою команду, визначити внутрішню структуру центрального апарату, розподіляти бюджетні кошти на потреби поліції. Відтак, хто би не був призначений на цю посаду, він буде надзвичайно залежним від МВС. Тому єдиним виходом з цієї ситуації є термінове внесення відповідних змін до Закону, спрямованих на істотне звуження компетенції Міністра МВС щодо діяльності Національної поліції.