По-перше, слід би запровадити нову систему набуття громадянства України. Адже дивно виходить: після референдуму за незалежність України 1-го грудня 1991 року, на якому «за» проголосували 90,32% з 84,18% мешканців УРСР, які мали право голосувати, українське громадянство отримали автоматично всі, хто проживав на той час на території нашої республіки. Тобто, українське громадянство отримали навіть близько 10% явних противників української незалежності. Хоча наприкінці 80–х - початку 90-х минулого століття вважалося, що всі ті, хто проживав в УРСР, але не бачив себе громадянином незалежної України, мав отримати довічне право на ПМЖ (постійне місце проживання) в Україні з обмеженнями щодо виборів, державної служби тощо. Так, на жаль, не сталося, а ПМЖ в 1991, і пізніше надано дуже незначній кількості наших співмешканців і то в більшості через недоліки у законодавстві.
Більше того, багато з тих, хто не хотів незалежної України в 1991 році, та їх послідовники активно проникли і утвердилися в українській владі, де разом з українськими колаборантами сформували «п’яту колону» – як тепер прийнято говорити. Рано чи пізно, цю абсурдну помилку необхідно виправляти з урахуванням українських національних інтересів і світового досвіду. І було би контрпродуктивно лише з’ясовувати хто і чому в 1991-му помилився. Тепер ситуація в Україні не така, як тоді - інша. Але без «перезавантаження» питання українського громадянства, тобто: з такою «п’ятою колоною» у владі та в суспільстві, наша держава нормально не розвиватиметься.
Очевидно, що це не просте запитання і його треба окремо опрацювати спеціальним органом (комісією) з урахуванням актуальних реалій. Можливо, найближче нам досвід країн Балтії, де з набуттям ними державності, громадянство одержали далеко не всі, хто мешкав у цих республіках СРСР - багато хто отримав ПМЖ. Але цей досвід не може бути прямо застосований, адже, зокрема, з часу розпаду СРСР минуло вже 25 років. З іншого боку, за цей час у згаданих країнах напрацювали немалий досвід (і позитивний, і негативний), який вартує нашої уваги.
За оцінками 1989 – 1992 рр, цю систему набуття українського громадянства треба запровадити за час до 1-го року. Очевидно, що тепер цей термін не може бути більшим.
По-друге, було б доцільно на основі детального аналізу, включаючи науковий, запровадити новий, оптимальний адміністративно-територіальний устрій нашої держави. Адже, ділячи УРСР на 25 областей і 490 районів, імперський СРСР успадкував і розвивав одну з ключових функцій імперій – закабалення і обмеження будь-яких прав українського етносу. Були навіть спроби збільшити кількість адміністративних одиниць. Але це вимагало значного збільшення затрат на утримання державного апарату при тій самій його ефективності. В незалежній Україні таке питання не актуальне. Тому у нашій державі було б доцільно суттєво скоротити і встановити оптимальну кількість областей (за спільними цінностями мешканців?) та укрупнити райони (можливо, за традиціями мешканців?), зосередивши там основу місцевої влади, а не як було в УРСР - в обласних центрах. Все це - у контексті децентралізації, з метою скорочення апарату, підвищення соціальних стандартів тощо. Зрозуміло, що питання оптимального для України адміністративно - територіального устрою має бути окремо вивчене і вирішене також спеціальним органом (комісією). Для прикладу: для чого Галичину ділити на Івано-Франківську, Тернопільську і Львівську області з 51-м районом, якщо в одній формальній структурній одиниці (Галичині?) ефективно можуть функціонувати лише 10 – 11 (?) потужних, самоврядних районів? І т.д.
За оцінками 1989 – 1991 років, цю реформу також треба втілити в терміни до 1 року.
По-третє, було б доцільно зробити «інвентаризацію» всіх наших потреб і можливостей. На основі результатів такої «інвентаризації» об’єктивно змоделювати функціонування та розвиток держави, зокрема, нашої економіки, передбачивши: розвиток; скорочення і навіть ліквідацію існуючих галузей; створення та розвиток нових галузей, яких нема тощо. Адже в УРСР вироблялося окремих видів продукції більше, ніж споживалося, а іншу продукцію, якої республіка потребувала, завозили з інших радянських республік – тепер вона імпортується, часто контрабандою. Згадана модель мала обов’язково передбачати, щоб українська економіка, зважаючи на агресивність сусідства, при потребі, могла ставати замкнутою – тобто: могла би обходитися без імпорту, який запроваджується лише за нормальних відносин з країною-експортером і лише на конкурсній основі з урахуванням національних інтересів, зокрема, - при збереженні робочих місць. Крім цього, на основі результатів такої «інвентаризації» можна об’єктивно планувати і оцінювати реальний розвиток держави – що дуже важливо. Тобто, - створювати нові галузі, модернізувати існуючі, скорочувати непотрібні або шкідливі напрямки державотворення, оцінювати зроблене тощо. Наприклад: в Україні треба створити і розвивати такі-то нові галузі; це потребує інвестицій на таку-то суму; зараз виконано на стільки-то відсотків і т.д. Без результатів такої «інвентаризації» не зрозуміло від чого відштовхуватися при відповідних розрахунках зробленого. Адже тепер ми констатуємо досягнення відносно невідомої точки відліку.
За оцінками 1989 – 1992 рр, таку «інвентаризацію» можна і треба би зробити за 1 – 2 роки.
По-четверте, забезпечити ефективність української влади, очистку її від антидержавних елементів та оптимальну кількість держслужбоців.
У цьому контексті варто наголосити, що неефективність, і навіть слабкість владної системи, в Україні обумовлена насамперед особливостями авторитарної (успадкованої від СРСР) системи влади - коли у будь-якому міністерстві чи відомстві всі рішення (і стратегічні, і тактичні) приймаються, як і колись, керівництвом, фактично не враховуючи думки (інколи навіть всупереч) р’ядових держслужбовців, які безпосередньо відповідають за даний напрямок. Отже, діяльність таких р’ядових чиновників в деякій мірі позбавлена сенсу і т.д., а відтак - відомство, яке вони представляють, в цілому є неефективним у порівнянні з подібними відомствами в країнах з усталеною демократією. Таким нашим відомством відносно просто маніпулювати з-зовні (впливати, володіти інформацією щодо його розробок тощо) – з цією метою часто запроваджували агентів впливу і використовували колаборантів (часто - несвідомо) у вертикалі керівництва цього державного відомства (органу, організації тощо). При цьому охоплювати безпосередньо всіх р’ядових співробітників не потрібно і нема в цьому необхідності, адже це вимагало б значних сил і засобів.
Для прикладу: можна проаналізувати різницю в залежності будь-якого співробітника західного університету від ректора і декана з співробітником університету нашої системи, яка по суті успадкована від радянської. Подібну різницю між роллю і впливовістю адміністративних посад на суть роботи співробітників можна спостерігати також, аналізуючи будь-яке наше міністерство чи відомство державної служби (Наприклад: міністр; заступник міністра; керівники департаменту, управління, відділу, р’ядовий співробітник; чи - керівник РДА; заступник керівника; керівник управління; керівник відділу; р’ядовий співробітник і т.д.) – керівництво визначає зміст роботи всіх співробітників, включаючи р’ядових.
Крім цього, варто наголосити на тому, що тепер в в українській владі є завищена кількість держслужбовців (наприклад, порівнюючи з середньоєвропейьким). Правдоподібно, у ній запроваджено антидержавні елементи (або, як тепер прийнято називати, «п’яту колону»), через яких відбувається маніпулювання відомством, а відтак - нашою державою.
Отже, у контексті реформування існуючої української системи влади, насамперед, було би доцільно, принаймні на перехідний період (2 - 3 роки) забезпечити, аби адміністратори (керівники) враховували, але не визначали суті діяльності підлеглих співробітників. У цьому контексті: «змістити згори до низу» точку прийняття рішення в системі державного управління і таким чином, зокрема, підвищити відповідальність і ефективність р’ядових співробітників, а відтак – ефективність всієї владної системи. Крім цього, у такий спосіб також вдалося б ефективно нейтралізувати антиукраїнські елементи (п’яту колону).
Можна і навіть треба, звичайно, доручити боротися з антидержавними елементами українським правоохоронним органам. Однак, тут, серед багатьох інших, виникає один базовий висновок: їх зусиль не вистачить, аби знешкодити «п’яту колону» у всій нашій державі в найближчі роки. А нам треба це зробити невідкладно. Крім цього, силами правоохоронних органів практично не можливо гарантовано упередити імплементацію антидержавних елементів при збереженні існуючої системи влади.
За оцінками 1989 – 1992 рр, згадану реформу державної служби у нас можна втілити за 2 – 3 роки.
П’яте, запровадити нову, ефективну кадрову політику на державній службі. У цьому контексті варто наголосити, що на сьогоднішній день в Україні є державна кадрова політика, яка по суті також успадкована від минулого: тепер, як і колись, безпосередньо чи опосередковано кадрову політику повністю визначає перша особа відомства чи організації безпосередньо чи через уповноважену ним особу, враховуючи насамперед особисту відданість, тобто – через призму особистого фактору.
Нова державна кадрова політика мала б передбачати насамперед виключення особистого фактору як визначального чинника при призначенні чи переводі співробітника на іншу посаду. З цією метою пропонується сформувати атестаційно-кадрову комісію, яка б незалежала від керівництва і формувала кадрову політику цього відомства чи організації.
Тут варто наголосити, що кінцеві кадрові рішення аргументовано приймає керівник відомства, якщо на це нема заперечень кадрової комісії.
Атестаційно-кадрову комісію проходять всі, хто бажає працювати на конкретній посаді у конкретному відомстві, в т.ч. - і ті, хто працював в даній структурі. Причому через цю комісію працівник державного органу (чи організації) має проходити при кожному підвищенні по посаді, але не рідше одного разу на 2 роки. А всі ті, хто не «проходить» кадрової комісії – на жаль, скорочуються.
Звичайно, всім скороченим, перш, ніж їх звільняти, обов’язково мають бути запропоновані привабливі робочі місця, зокрема – з метою унеможливлення формування кваліфікованої антидержавної колони (вулиці) колишніх.
Нову кадрову політику в Україні, за переконаннями 1989 - 1992 рр, треба запровадити за 1 – 2 роки.
На жаль, згадані реформи протягом останніх 25 років не були зроблені. В результаті, ми фактично живемо в ослабленій радянській системі із зміненими назвами органів, структур і установ. Але здійснення згаданих реформ забезпечило б незворотність розвитку нашої держави, а тому навіть із запізненням їх треба робити. Без перебільшення, їх можна вважати засадничими чи основними для нашої держави. Запроваджуючи їх, слід мати на увазі, що ніхто з-за кордону, маючи добрі наміри до нас, ніколи їх не вимагатиме, оскільки майже ніяка країна в цьому безпосередньо не зацікавлена - це стосується тільки нас. А всі інші перетворення (з ними також не варто зволікати), наприклад такі, як податкова реформа чи е-декларування, чи інші, можуть бути предметом широких дискусій і аналізу, в тому числі – й з закордонними фахівцями.
Для прикладу, можна навести нинішню позицію Нідерландів після референдуму щодо асоціації Україна – ЄС: якби в нашій державі, в т.ч. - у системі української дипломатії, були запроваджені згадані в цьому матеріалі засадничі реформи, а відтак, в Посольстві України в Нідерландах була би оптимальна кількість співробітників і було би нормальне фінансування діяльності української дипломатії, то можна було б від вимагати відповідної роботи всього посольства та його кожного співробітника і з владою, і серед населення, а відтак – обгрунтовано очікувати позитивного налаштування і населення, і влади згаданої країни до нас. Заради справедливості, забігаючи наперед, варто наголосити: нема ні першого, ні другого, ані третього, а відтак – ми намагаємося дивуватися чому населення Нідерландів на референдумі висловилося проти асоціації України з ЄС, але практично не задумуємося над тим, що з нашого боку не так. І, за теперішніх обставин, не факт, що подібна ситуація не повторилася б і в інших країнах ЄС.
Важливо наголосити, що зазначені п’ять засадничих реформ в Україні сприяли б також: підвищенню ефективності всієї влади; скороченню майже вдвічі кількості держслужбовців; забезпеченню українського народу зайнятістю; ментальному зближенню влади з народом, яке визначає довір’я народу до влади; тощо. Останнє особливо важливе, оскільки в часи імперій в Україні встановилася і зберігається дотепер дивна закономірність: відразу після обрання нової влади, їй починають недовіряти. І це відбувається насамперед тому, що влада і суспільство жили і живуть в різних системах цінностей, фактично мають різні ментальності.
Скоріш за все, згадані засадничі реформи втратять свою актуальність після того, як вони повністю будуть реалізовані і наша держава таким чином пройде перехідний період становлення. Це може тривати кілька років, або й довше. А після цього мабуть настануть нові напрацювання, які варто буде впроваджувати, враховуючи світовий і наш досвід.
Отже, для вивчення і врахування наших національних інтересів та світового досвіду, для детальної розробки і впровадження згаданих реформ мають бути сформовані (шляхом таємного голосування?) відповідні органи (комісії) з участю громадськості, яким би довіряли люди на місцях, а відтак - і весь український народ. Очевидно, що формування таких комісії має робитися в рамках українського законодавства – в разі необхідності його треба доповнити шляхом прийняття нових законів. Наприклад, до комісій мають входити три рівні частини з правом вето кожна на кінцеве рішення: фахівці (1/3 загальної кількості), представники громадськості (1/3 загальної кількості) і представники аналітичних і наукових кіл (1/3). Представники громадськості та аналітичних і наукових кіл обираються (призначаються) на рік і після роботи в таких комісіях, можуть обиратися (призначатися) не більше, як 2 рази, не мають права якийсь час (мабуть 5 чи 10 років?) обиратися і бути призначеним у владу. Усі мають щонайменше останні 10 (?) років проживати в Україні і мати українське громадянство. До складу кадрових (атестаційних) комісій органів державної влади мають входити у повному складі співробітники департаментів (управлінь, відділів) кадрів відповідних органів. І що дуже важливо – через кадрові комісії мають «пройти» всі кандидати на працю в тому чи іншому органі. Кінцеве рішення така комісія приймає шляхом таємного голосування.
Напевно, більшість комісій (крім кадрових, які мають бути постійними) мали б існувати лише протягом перехідного періоду, а кадрові – на постійній основі.
За будь-яких умов, формування таких комісій є окремим серйозним питанням, яке має бути окремо вивчене і вирішене.
Фактично мова йде про започаткування держави заново. Тут насамперед треба виходити з того, що запровадження таких змін в Україні – основа творення нашої держави. Інакше наша держава приречена бути колонією - якою б не була назва: Україна, УРСР, Малоросія тощо.
Здійснення згаданих засадничих реформ в Україні стало би надійною основою подальших перетворень та, зокрема, забезпечило б радикальне незворотнє зростання українського ВВП і успішну боротьбу з корупцією, що вельми актуально як для нас, так і для світу. Крім цього, наша держава була би набагато сильнішою, в тому числі - здатною захищатися від зовнішньої агресії.