Звісно наступного дня керівницво МВС показово звільнило місцевих поліцейських і призначило нових. Огидно виглядає в цій ситуації як сама поведінка дніпровських правоохоронців, так і поспішна реакція міністра. Швидка росправа є свідченням слабкої влади. Якби підозрюваних у непрофесійних діях відсторонили і провели повне і неупереджене розслідування з метою встановити усіх винних і ступінь та характер їх дій, тоді це було б відповідальне управлінське рішення. Натомість замість звільнених поліціянтів в Дніпрі аваковське міністерство призначило нових керівників, які навряд чи ліпше попередніх. Більш того, таке швидке призначення нам ніхто не пояснював, громадяни не розуміють мотивів призначеня саме цих людей на керівні посади в поліції та їх переваги перед іншими претендентами. Ми навіть не знаємо чи з когось обирали і чи обирали взагалі. Процес призначення очільників обласної поліції – це таємниця, яку влада нам не збирається розкривати.
У владних політичних сил завжди була спокуса використати правоохоронні органи у власних ціліх. Цим грішили і Кучма, і Ющенко, і Янукович. Не став виключенням і Порошенко.
Як же бути українцям? Де знайти розумний вихід, щоб місцеві правоохоронці, що мають захищати громаду не перетворювались у інструмент в руках влади? Українська поліція побудована за військовим принципом. Структура є централізованою, керівників поліції призначає і звільняє Київ. Але наскільки це є виправданним? Чи можуть місцеві громади самі обирати керівників поліції?
У 2014 році Уряд проголосив, що владу буде децентралізовано. Це був цілком логічний крок, враховуючи події Революції гідності і подолання режиму Януковича великими люськими жертвами. Ідеї децентралізації були позитивно сприйняті українським суспільством.
Проте, мені здається, що Українські уряд та парламент займаються децентралізацією дещо лукаво. Поряд із проголошенням гучних гасел влада не збирається позбуватись більшості зі своїх повноважень, залишаючи за собою контроль над великою кількістю управлінських функцій.
Варто відмітити надзвичайно позитивні зрушення у фінансовій децентралізації та збільшення самостійності місцевих бюджетів. Але, це лише краплина в морі. Здебільшого під децентралізацією в Україні розуміється передача частини повноважень від органів виконавчої влади органам місцевого самоврядування.
Мене завжди цікавило питання: чи стануть щасливішими мешканці міста, коли довідаються, що повноваження, наприклад, по здійсненню архітектурно-будівельного контролю відтепер належать не органу державної адміністрації, а виконавчому органу місцевої ради? Чому децентралізація має стосуватись гілок влади і не мати відношення до реальних громад?
Тому маємо ситуацію, за якої керівник місцевої поліції, якого призначили у Києві, більшою мірою служить своєму міністру, ніж громаді. Більш того, коли постане питання кого захищати громадян чи владу керівник поліції в переважній більшості випадків обере владу. Про це свідчать недавні події Українського майдану.
На мою думку справжня децентралізація мала б полягати у наданні місцевим громадам права на обрання керівників прокуратури і поліції, директорів шкіл, садочків, лікарень. Я переконаний, що громадяни цілком компетентні у цьому. Це дозволило б збільшити самостійність і спроможність громади, активність громадян, їх зацікавленсть у формуванні і здійсненні місцевої влади.
Значна кількість політиків стверджують, що громадяни не готові обирати таких керівників. Мовляв будуть мати місце помилки, популізм, зловживання. Я не розділяю таких думок і вважаю, що така позиція є проявом ставлення до громад як до розумово відсталих, які не здатні ухвалити відповідальні рішення. Варто нагадати, що чомусь ці ж громадяни, яких влада вважає нездатними до обрання місцевих керівників, наділені правом обирати Президента, Парламент, місцевих мерів і депутатів. Однак їм не довіряють в обранні місцевих чиновників і правоохоронців. Невже міністр при призначенні керівника поліції має менше шансів помилитись, ніж ціла громада? Невже громада дурніша, ніж один міністр? Погодьтеся, що це доволі брехлива позиція “шановних” політиків і урядовців.
Тому я переконаний, що керівника місцевої поліції не тільки можуть, а й повинні обирати не в київських кабінетах, а виключно в місцевих громадах. Саме тоді, вони будуть служити громаді і захищати її. Безумовно підпорядкованість і підзвітність центральній владі має бути, мають існувати певні стандарти і вимоги. Однак при цьому очільник місцевої поліції повинен керуватись нормами права та інтересами громади. Державний примус має використовуватись виключно на підставі закону, а не з урахуванням політичної кон’юктури.
Я не випадково згадав за опричнину часів царя Івана IV. Його органи правопорядку були зорганізовані за принципом відданості владі та проти власних підданих, їх дії були жорстокими і спрямовувались на підтримання влади монарха за будь-яку ціну. Однак опричники виявились абсолютно безпорадними у захисті громадян і самого монарха від зовнішньої загрози.
Основою демократії є розділення влади, запобігання концентрації та узурпації повноважень, створення механізму стримування і противаг, підконтрольності та підзвітності. Іншими словами, влада має бути настільки сильною, щоб реалізовувати свої функції і на стільки слабкою, щоб не загрожувати правам і свободам громадян та інтересам суспільства. Побудова правоохоронної системи в Україні викликає великі занепокоєння. Для мене не принципове прізвище і політична приналежність президента, міністра чи голови місцевої адмінстрації, який зможе використовувати поліцію проти власного народу.
Відтак перадача прав на обрання очільника місцевої поліції є важливою задачею справжньої децентраліції та забезпечення демократичних прав і свобод громадян.
Завершити свою статтю хочу такими словами Мілтона Фрідмена: “Сконцентрована влада не стає нешкідливою через добрі наміри тих, хто її зосередив в одних руках”.