Парадокс Трампа у тому, що він може говорити багато правильних речей і порушувати табу, які раніше політкоректно бажали замовчувати. Власне, ця властивість значною мірою допомогла йому здобути перемогу і вдруге потрапити до Білого дому. Зауваження членів трампівської команди щодо критичної демілітаризації Європи, як і щодо її залежності від російських енергоносіїв, провальної міграційної політики і надмірного захоплення екологічним порядком денним, мають міцний раціональний ґрунт. Так само заслуговують на увагу побоювання відносно розмивання західної ідентичності, деконструкції традиційних цінностей та надмірного проникнення радикально лівої ідеології у соціум.
Щоправда ще до початку другої президентської каденції Трампа було помітно: він завжди применшував зовнішні загрози (особливо з боку Росії) і акцентував увагу на внутрішніх проблемах Америки та Заходу. Але тоді це частково можна було списати на особливості ведення передвиборчої кампанії.
Після перемоги на виборах 2024 року і здобуття контролю над обома палатами Конгресу у Трампа відкрилася чудова нагода продемонструвати власну геніальність та силу. Взяти на себе почесну роль такого собі рятівника західної цивілізації від занепаду і захисника усього вільного світу від диктатур. Очолити консервативний ренесанс Заходу, щоб повернути йому колишню велич, впевненість і могутність.
Це виглядало, на перший погляд, доволі логічно. Сорок сьомий американський президент і його соратники не раз висловлювали занепокоєння долею західної цивілізації, котра потребує нового імпульсу та відновлення віри у себе. А зовнішня політика адміністрації Джо Байдена, про яку усі вже встигли трохи забути, була хоч і послідовнішою, але слабкою і надто прогнозованою. Вона точно не могла справити належне враження на глобальних суперників Америки – Китай, Росію, Іран та КНДР. Та й інші авторитарні режими планети почувалися доволі комфортно під час правління президента-демократа.
Рік назад Трамп отримав багато козирів для того, щоб продемонструвати свою велич і задовольнити честолюбство. Але не скористався ними. Коли справа дійшла до реальних дій, з’ясувалося, що американський президент зовсім не горить бажанням відроджувати велич Заходу. Навпаки, він прагне скористатися нинішньою слабкістю і вразливістю Європи для задоволення власних егоїстичних інтересів. Замість почесної ролі консервативного рятівника Заходу від самого себе і від зухвалих ворогів Трамп обрав шлях хаосу та конфронтації із союзниками.
Паралельно з цим лідер США продемонстрував вразливість у спілкуванні з Путіним та Сі Цзіньпіном. Особливо яскраво це проявилося під час переговорів з російською стороною, в яких Кремль так і не відчув примусу до миру через силу. Зате апробував арсенал відносно примітивних маніпуляцій, починаючи від психологічних трюків і закінчуючи щедрими бізнесовими обіцянками, помноженими на оманливі геополітичні дивіденди.
Можливо деякі претензії Трампа до Європи є обґрунтованими. Принаймні американський лідер має повне право вимагати від союзників більшого внеску у систему спільної оборони. Не виключено, що окремі нюанси тарифної політики ЄС не зовсім відповідають принципам вільного ринку або не співставні з американськими тарифами. Але все це не можна розглядати як привід для шантажу, тиску, сварок і навіть територіальних претензій.
Якщо б американський лідер мислив глобальнішими категоріями і щиро вболівав за відродження західної цивілізації, він навпаки працював би над посиленням свого авторитету у Старому світі. Авторитетне лідерство завжди відкриває широкі можливості для глибокого впливу на зовнішню та внутрішню політику. Президент США прислужився б справі консервативного західного ренесансу значно більше, акцентуючи увагу на спільній історичній місії, спільній долі і спільній відповідальності. Апелюючи до перемог минулого і об’єднання зусиль заради безпечного майбутнього. Але, схоже, Трампу все одно, що про нього думають лідери європейських країн і громадяни держав-союзників.
Опитування громадської думки у країнах Європи свідчать: сорок сьомий американський президент має вкрай низьку довіру серед жителів континенту. Мало того, значна частина європейців сприймає Трампа як ворога, а не захисника.
З часу обрання в листопаді 2024-го і протягом 2025 року ставлення до американського лідера у Європі погіршувалося або залишалося стабільно негативним. Навіть серед виборців ультраправих партій (AfD, National Rally, Lega, PiS тощо) Трамп часто непопулярний або має лише відносно кращі, але все одно невисокі показники. Наприклад, лише третина виборців «Альтернативи для Німеччини» та французького «Національного об’єднання» заявили, що позитивно сприймають американського президента.
Опитування YouGov, проведене в грудні у Великій Британії, Данії, Франції, Німеччині, Італії та Іспанії, зафіксувало вкрай низьку популярність Дональда Трампа серед населення. Найгіршої думки про господаря Білого дому у Данії – 89% жителів цієї країни негативно ставляться до Трампа і лише 7% – позитивно. Ситуація в інших державах з цього переліку не набагато краща. Популярність глави США не перевищує 15-20%.
У Польщі, Угорщині, Румунії та деяких східноєвропейських країнах ставлення до Трампа м’якше, але навіть там негатив переважає або балансує з нейтральним ставленням. Паралельно падає довіра до США загалом а Штати дедалі частіше сприймають як «необхідного партнера», а не «союзника».
Нещодавно французький журнал Le Grand Continent опублікував ще одне опитування думки європейців, яке збіглося у часі із загостренням риторики Трампа щодо необхідності встановлення американського контролю над Гренландією. 81% європейців переконані, що військова операція в Гренландії становитиме «акт війни проти Європи», а 63% підтримують відправку військ на острів для оборони. Також 44% європейців називає Трампа диктатором, а абсолютна більшість (51%) сприймає його як «ворога» Європи. Крім того, 21% опитаних допускають пряму війну зі Сполученими Штатами, що робить конфронтацію з Вашингтоном більшою загрозою, ніж з Китаєм (11%) та Іраном (18%).
Звісно Трамп може й надалі вважати себе лідером Заходу. Але його міжнародна політика і часто зверхнє ставлення до союзників не відповідає цьому образу. Є підстави припускати, що Трамп хоче не так врятувати Захід, як самоствердитись за рахунок Заходу, який занепадає. Хоча сильному лідеру пасувало б робити це за рахунок ворогів.
