Парадокс Трампа в тому, що він може говорити багато правильних речей і порушувати табу. Що значною мірою допомогло йому здобути перемогу і вдруге потрапити до Білого дому. Зауваження членів трампівської команди про критичну демілітаризацію Європи, як і її залежність від російських енергоносіїв, провальну міграційну політику й надмірне захоплення екологічним порядком денним, мають міцний раціональний ґрунт. Так само варті уваги побоювання через розмивання західної ідентичності, деконструкцію традиційних цінностей і надмірне проникнення радикально лівої ідеології в соціум.
Щоправда, ще до початку другої президентської каденції Трампа було помітно: він завжди применшував зовнішні загрози (особливо від Росії) і акцентував на внутрішніх проблемах Америки та Заходу. Але тоді це частково можна було списати на особливості ведення передвиборчої кампанії.
Після перемоги на виборах 2024 року і здобуття контролю над обома палатами Конгресу у Трампа відкрилася чудова нагода продемонструвати власну геніальність і силу. Узяти на себе почесну роль такого собі рятівника західної цивілізації від занепаду і захисника всього вільного світу від диктатур. Очолити консервативний ренесанс Заходу, щоб повернути йому колишню велич, упевненість і могутність.
Це виглядало доволі логічно. Сорок сьомий американський президент і його соратники не раз висловлювали занепокоєння долею західної цивілізації, котра потребує нового імпульсу й відновлення віри в себе. А зовнішня політика адміністрації Джо Байдена, про яку всі вже встигли трохи забути, була хоч і послідовнішою, але слабкою і надто прогнозованою. Вона точно не могла справити належне враження на глобальних суперників Америки — Китай, Росію, Іран і КНДР. Та й інші авторитарні режими планети почувалися доволі комфортно під час правління президента-демократа.
Рік тому Трамп отримав багато козирів, щоб продемонструвати свою велич і задовольнити честолюбство. Але не скористався ними. Коли дійшло до реальних дій, з’ясувалося, що американський президент зовсім не бажає відроджувати велич Заходу. Навпаки, він прагне скористатися нинішньою слабкістю і вразливістю Європи, щоб задовольнити власні егоїстичні інтереси. Замість почесної ролі консервативного рятівника Заходу від самого себе і від зухвалих ворогів Трамп обрав шлях хаосу й конфронтації із союзниками.
Паралельно з цим лідер США продемонстрував вразливість у спілкуванні з Путіним і Сі Цзіньпіном. Особливо яскраво це проявилося під час переговорів з російською стороною, в яких Кремль так і не відчув примусу до миру через силу. Зате апробував арсенал відносно примітивних маніпуляцій, починаючи від психологічних трюків і закінчуючи щедрими бізнесовими обіцянками, помноженими на оманливі геополітичні дивіденди.
Можливо, деякі претензії Трампа до Європи обґрунтовані. Принаймні американський лідер має повне право вимагати від союзників більшого внеску в систему спільної оборони. Не виключено, що окремі нюанси тарифної політики ЄС не зовсім відповідають принципам вільного ринку або не зіставні з американськими тарифами. Але все це не можна розглядати як привід для шантажу, тиску, сварок і навіть територіальних претензій.
Якби американський лідер мислив глобальнішими категоріями і щиро вболівав за відродження західної цивілізації, він, навпаки, працював би над посиленням свого авторитету у Старому світі. Авторитетне лідерство завжди відкриває широкі можливості для глибокого впливу на зовнішню та внутрішню політику. Президент США прислужився б справі консервативного західного ренесансу значно більше, акцентуючи на спільній історичній місії, спільній долі і спільній відповідальності. Апелюючи до перемог минулого й об’єднання зусиль заради безпечного майбутнього. Але, схоже, Трампу все одно, що про нього думають лідери європейських країн і громадяни держав-союзників.
Опитування громадської думки у країнах Європи свідчать: довіра до сорок сьомого американського президента вкрай низька. Ба більше, значна частина європейців сприймає Трампа як ворога, а не захисника.
З часу обрання в листопаді 2024-го і протягом 2025 року ставлення до американського лідера у Європі погіршувалося або залишалося стабільно негативним. Навіть серед виборців ультраправих партій (AfD, National Rally, Lega, PiS тощо) Трамп часто непопулярний або має лише відносно кращі, але все одно невисокі показники. Наприклад, лише третина виборців «Альтернативи для Німеччини» і французького Національного об’єднання заявили, що позитивно сприймають американського президента.
Опитування YouGov, проведене в грудні у Великій Британії, Данії, Франції, Німеччині, Італії та Іспанії, зафіксувало вкрай низьку популярність Дональда Трампа серед населення. Найгіршої думки про господаря Білого дому в Данії — 89 % жителів цієї країни негативно ставляться до Трампа і лише 7 % позитивно. Ситуація в інших державах з цього переліку не набагато краща. Популярність глави США не перевищує 15–20 %.
У Польщі, Угорщині, Румунії та деяких східноєвропейських країнах ставлення до Трампа м’якше, але навіть там негативне переважає або балансує з нейтральним. Паралельно падає довіра до США загалом, а Штати дедалі частіше сприймають як необхідного партнера, а не союзника.
Нещодавно французький журнал Le Grand Continent опублікував ще одне опитування думки європейців, яке збіглося із загостренням риторики Трампа про необхідність установити американський контроль над Гренландією. 81 % європейців переконаний, що військова операція в Гренландії становитиме «акт війни проти Європи», а 63 % підтримують відправку військ на острів для оборони. Також 44 % європейців називають Трампа диктатором, а абсолютна більшість (51 %) сприймає його як ворога Європи. Крім того, 21 % опитаних допускає пряму війну зі Сполученими Штатами, що робить конфронтацію з Вашингтоном більшою загрозою, ніж з Китаєм (11 %) та Іраном (18 %).
Звісно, Трамп може й надалі вважати себе лідером Заходу. Але його міжнародна політика і часто зверхнє ставлення до союзників не відповідає цьому образу. Є підстави припускати, що Трамп хоче не так врятувати Захід, як самоствердитися коштом Заходу, який занепадає. Хоча сильному лідерові пасувало б робити це коштом ворогів.
