Останні роки підтверджують відому аксіому: право між державами є в значно меншій мірі «дієвим», аніж у відносинах між усіма іншими суб’єктами. Quod licet Iovi, non licet bovi. Все ж, у міжнародному праві існують норми, відступ від яких кожна держава робить вкрай неохоче, вбачаючи у зловживанні загрозу дестабілізації міжнародної системи загалом. Мова про фундаментальні принципи суверенності і непорушності кордонів.
Інколи, однак, перспективи визнання можуть стати результатом геть неочікуваного збігу обставин. До певної міри анекдотичною історією є те, що першим актом фактичного визнання військової хунти у М’янмі з боку Заходу став «тарифний» лист Дональда Трампа, у якому президент США повідомляв про намір запровадити 40 % тарифи.
Проте не всі акти визнання з боку другої адміністрації Трампа є незапланованими казусами.
Обрання Дональда Трампа зокрема призвело до очікуваного потепління стосунків між Тель-Авівом та Вашингтоном та нових ініціатив США щодо завершення конфлікту між Ізраїлем та ХАМАСом. З грудня 2024 неодноразово озвучували різні варіанти остаточного вирішення конфлікту. Один з них, вкрай контраверсійний за суттю, проте підтриманий урядом Нетаньяху, — організувати переселення мешканців сектору Гази у держави Африки: Судан, Сомалі та, окремо виділяли Сомаліленд, самопроголошену невизнану державу на території Сомалі, що займає територію колишньої одноіменної британської колонії. Ще достеменно невідомо, чи затвердила, Ізраїльска держава намір релокувати палестинців до Сомаліленду, і чи були вже досягнуті з приводу домовленості, але те що співпраця з Харгейсою (столиця Сомаліленду) має своє місце в стратегічних розрахунках чинної адміністрації сумнівів мало: 26 грудня 2025 року Ізраїль став першою державою, що визнав Сомаліленд офіційно, від проголошення ним незалежності 34 роки тому.
І хоча у США політична дискусія довкола Сомаліленду відбувається повільно, плани визнання досі «на столі», оскільки зі збільшенням китайського впливу на Африканському Розі, увага Білого Дому все частіше звертається до малої невизнаної, проте стабільної частини регіону.
Повернення на карту
Сомаліленд існував як незалежна держава в період п’яти днів від 26 червня по 1 липня 1960 року, за той час встигнувши отримати офіційне визнання кількох десятків інших країн, включаючи всіх п’яти постійних членів Радбезу ООН. Тоді незалежність розумілась лише як черговий крок у національному відродженні — завершенням було б об’єднання в одній державі всіх етнічних сомалійців. Коли дійшов кінця термін опіки Італії над її частиною Сомалі і та також отримала незалежність, обидві держави увійшли в раніше узгоджену унію.
Згодом, у 1969 році, шляхом військового перевороту влада перейшла до генерала Сіада Барре. Він взяв курс на побудову соціалізму у внутрішній політиці, що у зовнішній означало кооперацію з радянським табором. СРСР таким чином отримав стратегічно розташованого союзника в регіоні Африканського Рогу, на противагу прозахідному уряду імператора Хайле Селассіє в Ефіопії. В 1970 в Бербері з'явилася радянська військово-морська база, втім проіснувала вона недовго.
Ефіопська революція 1974 року не лише привела до влади ще один прорадянський режим, але й створила вікно можливостей для іредентистських візій в Сомалі. Користуючись хаосом і слабкістю уряду, Барре став надавати підтримку сомалійським формуванням у південно-східних районах Ефіопії і, зрештою, спробував анексувати їх в Огаденській війні в 1977-78 років. СРСР політично і матеріально підтримав Ефіопію, тож Могадішо геополітично зсунулось у прозахідний блок Холодній війні. Режим Барре відмовився від ідеології комунізму, в той час як сомалійський націоналізм зазнав нищівної поразки на полі бою в Огадені. Не маючи більше ідейного обґрунтування своєї диктатури, Барре звернувся за політичною підтримкою до традиційних кланових структур, притаманних сомалійському суспільству.
Клан Ісаак, переважно представлений в колишньому Британського Сомаліленду, в новій реальності потрапив у немилість. Маргіналізовані Ісааки становили основу Сомалійського національного руху, що швидко став основною організованою збройною силою спротиву диктатурі Барре.
На кінець 80-х режим протистояння сягнуло апогею: режим вдався до бомбардувань сомалілендських міст, вщент зруйнувавши Харгейсу. Точна кількість загиблих досі лишається невідомою, але сучасний уряд Сомаліленду оцінює їх кількість в 200 тисяч.
Зрештою в 1991 році рух досягнув своєї мети, силою взявши Могадішо, після чого відступив на північ, де місцеві лідери оголосили про відновлення незалежного Сомаліленду.
Від того моменту решту території Сомалі охопив хаос кланового протистояння. В 2006 році контроль над Могадішо здобув Союз ісламських судів – строкатий ісламістський рух — у відповідь на що ефіопські війська окупували місто для поновлення влади Перехідного федерального уряду, після чого зовнішня допомога з державотворення, в тому числі силовими методами, лягла на плечі місії Африканського союзу.
Але і офіційний уряд, і радикальні ісламісти Аль-Шабааб та Ісламської держави в Сомалі (спадкоємці Союзу ісламських судів), послідовно заперечують акт відокремлення Сомаліленду. Зі свого боку Сомаліленд тримається осторонь конфлікту, будучи відносно стабільної політією.
Єдине чого Харгейсі не вистачає, так це формального міжнародного визнання, хоча та давно має регулярні зносини з рядом країн, відкривши серед іншого представництва в США, Канаді, Великобританії, Франції, Туреччині, ОАЕ і Кенії. Тому встановлення офіційних відносин з Ізраїлем стало дипломатичним проривом. І для уряду стратегічне розташування порту Бербери — один з ключових активів, який той використовує, аби набути визнання.
Інтереси сторін
Визнання самопроголошеної держави — це значний акт політичної волі, який впливає на всю світову систему міжнародних відносин. Ізраїль Нетаньяху мав безпосередній інтерес на те, щоб на нього піти. Офіційно відомо, що сторони запланували розширити ґалузеве співробітництво, а Сомаліленд зі свого боку висловив намір доєднатись до Авраамових угод. Але, крім згаданої перспективи переселення палестинців, вірогідним мотивом може служити потреба в підвищенні присутності в протоці Баб-ель-Мандеб і плацдармі для проведенні операцій проти єменських хуситів, які кілька десятків разів протягом 2025 року обмінювались авіаударами з ізраїльськими силами оборони. Доцільно припустити, що держави, які потенційно можуть долучитися до Ізраїлю у визнанні Сомаліленду, також мають прямі інтереси в регіоні.
У випадку Сполучених Штатів Америки, інтерес в регіоні Африканського Рогу теж стосується Баб-ель-Мандебської протоки. Протока є комунікаційною лінією найвищої важливості для світової торгівлі, оскільки через неї проходить близько 30 % усього її обороту, у тому числі 8 % зрідженого газу та 12 % морської нафти.
Підтримка безпеки у протоці є важливою для найпотужніших акторів світової економіки — США і КНР, — а також для інших держав, відтак уже тривалий час в регіоні розташовані іноземні військові бази. Місцем розміщення стала Джибуті, і зараз на території цієї невеликої держави зберігається військова присутність США, КНР, Японії, Франції, Саудівської Аравії, Франції і Південної Кореї.
Фактором ризику для Вашингтону є авторитарний політичний режим правління в Джибуті та зближення африканської держави й Пекіна в останні роки, що, з подальшим збільшенням ступеня конфронтаційності у двосторонніх відносинах, може призвести до часткової чи повної втрати здатності Вашингтона проєктувати силу через базу там, тому Америка розглядає проєкт створення ще однієї бази ВМФ у Бербері в Сомаліленді.
Питання розширення військової присутності стало гострішим після фактичної поразки США у протистоянні з єменськими хуситами, які в листопаді 2023 почали обстрілювати судна, що проходять крізь протоку, спричинивши ріст цін на страхування та фрахт та збільшення часових витрат на логістику, оскільки частина суден обирала альтернативний шлях через мис Доброї Надії на південному кінці Африки.
Реакцією адміністрації Дональда Трампа стала військова операція з бомбардувань хуситів, розпочата у березні 2025. Витрати на неї перевищили 1 мільярд доларів, водночас суттєвого успіху американці не було досягли, і у травні США за посередництва Оману домовилися з хуситами щодо припинення вогню та гарантію свободи навігації у Червоному морі. Хоча обидві сторони оголосили угоду своєю перемогою, а Президент Трамп пішов далі і назвав її «капітуляцією» хуситів, фактична перемога залишилася радше за єменськими повстанцями, оскільки у новій угоді немає заборони хуситам завдавати ракетних ударів по Ізраїлю.
Відтак останні продовжились з мовчазної згоди Вашингтону.
Бербера — сомалійське/сомалілендське місто на узбережжі Аденської затоки, східніше від Джибуті. У 2024 влада Сомаліленду підписала домовленість з ОАЕ, дозволивши спорудити військову базу. Для невизнаної держави це не лише питання інвестицій і спільної підготовки військових, але й де-факто жест політичного визнання з боку однієї з ключових держав Близького Сходу, у той час як Абу-Дабі зможе розширити свій вплив у регіоні. Саму база буде використовувати також Ізраїль, який позитивно налаштований відносно можливого використання плацдарму в Сомаліленді для боротьби з хуситами.
США розглядають Берберу також зі стратегічної перспективи. Додатковою перевагою є також наявність довгої, спорудженої ще СРСР злітно-посадкової смуги біля порту, яка відтак спрощує питання логістики чи розміщення ВПС суттєво.
Важливою для Америки відмінністю Сомаліленду від Джибуті є принципове небажання КНР розвивати співпрацю з невизнаними державами з огляду на позицію комуністичного Китаю щодо Тайваню. Пекін послідовно дотримується політики «єдиного Сомалі», що викликає роздратування місцевої влади та створює сприятливі для США умови для вибудови надійного стратегічного партнерства. Також антипатію материкового Китаю провокує розширення співпраці між самопроголошеною африканською республікою та Тайванем. Такі дії негативно впливають на стосунки Тайбею із Могадішо, зокрема у квітні 2025 Сомалі припинила давати право на в’їзд за паспортами Китайської Республіки.
Федеральний уряд у Могадішо, очевидно, докладає зусиль для недопущення визнання Сомаліленду з боку США, вбачаючи реальну загрозу подібного рішення з боку Трампа.
Так, одразу після результатів президентських виборів США, Сомалі найняла лобістів для протидії визнанню Сомаліленду, а також адвокації інтересів самої федеративної республіки. А у питанні порту Бербери, враховуючи явний інтерес США до нього, вирішила діяти на випередження і сама запропонувала укласти угоду щодо порту та авіабази. Подібний крок викликав протест з боку Сомаліленду, який не можна ігнорувати — уряд невизнаної держави де-факто контролює Берберу, без його згоди будь-яка угода не зможе реалізуватися.
Гордіїв вузол Сомалі(ленду)
Теоретично, визнання Сомаліленду могло би здатися довгоочікуваним прийняттям політичних реалій. Сомаліленд є державою усупереч відсутності міжнародного визнання, тоді як Сомалі — лише тому, що визнається такою світовою спільнотою; Сомаліленд є повноцінною і відносно стабільною демократією, де вибори прямим голосуванням проводяться два десятиліття, поки Могадішо лише планує відійти від непрямого голосування за участі делегатів від традиційних лідерів (старійшин) в 2026 році.
Проте відповідно до згаданих «реалій», Харгейса теж має емпіричний суверенітет не над всією територією: південно-східні райони від лютого 2023 року контролюються угрупуваннями клану Дхулбаганте (до якого належить більшість місцевого населення), які проголосили створення Хатумо як ще однієї федеральної держави у складі Сомалі — на що сомалійський уряд пізніше дав згоду. А отже, якщо сомалілендському президенту «Ірро» Абдулагі вдасться отримати офіційне визнання з боку США, або переважної більшості держав-членів ООН, то не вийде уникнути питання, в яких кордонах має бути визнаним колишній протекторат. В яких саме кордонах Ізраїль визнає Сомаліленд, теж поки невідомо.
Могадішо може покладатися не тільки на хатумійських бунтарів, як на силу, що утримує Сомаліленд від набуття міжнародного визнання.
По-перше, одним із стовпів постколоніального порядку в Африці є незмінність і непорушність кордонів, встановлених європейськими імперіями. За 60 років африканські кордони зазнали лише незначних змін, а з усіх чисельних сепаратистських рухів незалежність вибороли тільки два — Еритрея та Південний Судан — і тільки за результатом виснажливих визвольних війн. Тому хоча знайти симпатії до сомалілендського сепаратизму на континенті не складно, Африканський Союз і держави-учасниці свідомо не ризикують діяти односторонньо.
Якщо право на (зовнішнє) самовизначення буде дано Сомаліленду, то які підстави відмовляти в ньому Катанзі, Біафрі, Кабінді та Західній Сахарі? Тут є контраргументи.
Виснажлива визвольна війна була у 80-ті, і кампанія Барре проти клану Ісаак дозволяє уряду говорити про неможливість колективного самовизначення в рамках федерального Сомалі. З іншого боку, короткочасне існування незалежного і визнаного Сомаліленду в 1960 році дає підстави стверджувати, що в 1991 відбулося не заснування нової держави, а вихід із союзного утворення, а тому це не йде врозріз із принципами АС. Сучасна історія знає аналогічні прецеденти Сенегамбії та Федерації Малі.
Реакція АС на визнання Ізраїлем виявилась вкрай негативною. Союз сприйняв жест як «умисну атаку на суверенітет Сомалі», що може мати довгострокові наслідки для миру та стабільності на континенті, і з тим заперечив можливість розглядати Сомаліленд як щось інше, ніж частину Федеративної республіки. Принаймні допоки ініціатором визнання є один Ізраїль.
По-друге, деякі інші держави з тих чи інших причин зацікавлені у збереженні «одного Сомалі» — не так давно через це уже одна спроба набути міжнародне визнання зазнала невдачі. Для Харгейси головним союзником ще з 80-х є Ефіопія. Після 26 грудня це одна із зацікавлених держав, яка не зайняла чітку позицію щодо визнання Ізраїлем. Наразі її інтереси є дещо більш економічними: Аддис-Абеба спочатку втратила вихід до світового океану після 1993 року, а пізніше ще й доступ до еритрейських портів; проблеми у відносинах з Могадішо, а також безпекові ризики поклали край можливостям виходу на глобальний ринок через коридор на сході. А отже, в Ефіопії лишилась одна опція — порти Джибуті, якими наразі проходить близько 95 % ефіопської торгівлі товарами, що коштує їй приблизно 1,5 млрд доларів США на рік. 1 січня 2024 року, уряди Ефіопії та Сомаліленду підписали меморандум, згідно зі змістом якого перша оголосила намір офіційно визнати міжнародно останню в обмін на контроль над 20 км сомалілендського узбережжя терміном на 50 років.
Цілком очікувано, такий хід призвів до кризи у відносинах з Сомалі. Проти меморандуму тоді виступила і Джибуті, запропонувавши пізніше спільне управління портом Таджура для деескалації конфлікту, а також Єгипет – маючи інтерес в контексті протистояння з Ефіопією через зведення Греблі Великого Ефіопського Ренесансу на Блакитному Нілі. Протягом 2024 року Каїр пішов на зближення з Могадішо взагалі, відправивши озброєння та військових в рамках місії Африканського Союзу для боротьби з Аль-Шабааб.
Держави подолали кризу у відносинах за посередництва Туреччини, підписавши 11 грудня в Анкарі декларацію, якою підтвердили взаємне визнання територіальної цілісності Сомалі, а також погодились працювати далі над можливостями забезпечення Ефіопії стабільного доступу до світового океану «під суверенним авторитетом Федеральної Республіки Сомалі».
Для Анкари Сомалі виступає одним з пріоритетних партнерів на континенті з 2010-х років: в 2013 році турецька компанія отримала концесію на управління Портом Могадішо, а з 2017 в столиці країни розміщується найбільша закордонна військова база Туреччини. На тлі кризи в лютому 2024 сторони підписали меморандум, за яким Туреччина мала значно розширити підтримку морської безпеки, отримуючи за це 30 % доходів від виключної економічної зони країни, а в березні – ще одну угоду, що дала турецькій TPAO (Turkish Petroleum Corporation) ексклюзивне право на видобуток нафти і газу на вкрай преференційних умовах. До того ж, угода передбачає можливість застосування «додаткових безпекових заходів», які Туреччина вже почала реалізовувати розгортанням 2,5 тисяч військових для боротьби з Аль-Шабааб.
Після визнання Ізраїлем Сомаліленду Туреччина, як і інші згадані актори — Египет, Джибуті, Еритрея, — встала на сторону Могадішо, засудивши акт як неприйнятний та нелегітимний.
По-третє, ані Місія Африканського Союзу, ані зовнішні актори не спішать давати офіційне визнання Харгейсі, адже такий крок може вдарити по і без того крихкій сомалійській державності. Такою була позиція ЄС щодо згаданого меморандуму в січні 2024 — тоді Союз закликав поважати територіальну цілісність Сомалі. На визнання Ізраїлем ЄС відреагував аналогічно. Але при тому Брюссель виражено ставиться до Сомаліленду як до суб’єкта та співпрацює з ним в рамках загальносомалійських місій у питаннях морської безпеки.
Тільки в липні Спецпредставниця ЄС з питань регіону Африканського Рогу та Червоного моря відвідала Харгейсу для обговорення ситуації в Хатумо.
Однак в руках Вашингтону також можуть бути важелі тиску на Могадішо, адже наразі найбільшим викликом, що стоїть перед AUSSOM – останньою поки ітерацією місії АС в Сомалі, — є брак фінансування. Після 2022 ЄС, який з 2007 року був основним фінансовим контрибутором місій в Сомалі, був вимушений переглянути свої пріоритети, а отже і скоротити видатки. Рада Безпеки ООН в кінці 2023 прийняла Резолюцію 2719, яка дозволила місіям АС отримувати до 75 % річного бюджету з фондів ООН, потім в кінці 2024 Рада Безпеки затвердила можливість її застосування конкретно для AUSSOM, однак Сполучені Штати висловили скептицизм щодо механізму, утримавшись під час голосування. Рішення мало бути підтвердженим окремою резолюцією, однак Радбез так і не наважився винести питання на порядок денний — з боку США продовжували надходити критичні позиції. На додачу до того, сенатори-республіканці представили законопроєкт, який мав зобовʼязати уряд протидіяти застосуванню американських внесків в ООН для утримання AUSSOM взагалі. Тож Могадішо навряд ризикне серйозною конфронтацією із Вашингтоном у випадку визнання Сомаліленду.
***
Що стосується реакції Сполучених Штатів на дії Ізраїлю, то вона не була нейтральною. Достатньо очікувано США висловились на захист «права Ізраїлю визнати Сомаліленд» — позиція, принята, скоріш за все, не з огляду на власні плани співпраці з республікою, а виходячи зі стійкого двопартійного проізраїльського консенсусу. Поки зміни в американській політиці щодо сомалілендського питання не передбачаються. Проте це зовсім не значить, що таку опцію було відкинуто.
Що за першої каденції, що за рік другої, адміністрація Дональда Трампа виявляла схильність до неконвенційних рішень складних міжнародних проблем — одночасно в позитивному і негативному сенсі. Визнання Сомалілендської державності урядом Нетаньяху поляризувало Африку та Арабський світ не на користь включення Харгейси до міжнародної спільноти. Зрештою, для цих держав Ізраїль є в першу чергу державою-парієм, колоніальним сіоністським утворенням, що вчинило геноцид палестинців в Газі. Але враховуючи зовнішньополітичний підхід чинної адміністрації, Вашингтон може просто перерубити гордііїв вузол, поставити весь світ перед fait accompli і визнати Сомаліленд, зважаючи виключно на свій геополітичний інтерес. Чимало країн таку дію сприйняли б як акт імперіалістичного втручання, але, вірогідно, що мало хто знайде політичну волю висловити змістовний протест. Для регіону США мають набагато більше значення, аніж Ізраїль. Навіть Могадішо не знаходиться у тому становищі, аби відмовитись від американської військової підтримки у війні з ісламістами.
У такому разі США отримають не просто базу в стратегічно важливий локації, але й політично стабільного прозахідного союзника на Африканському Розі та в Аденській затоці. Це чи не найважливіший фактор в розрахунках: у разі загострення боротьби Вашингтону та Пекіну за контроль над шляхами експорту енергоносіїв з Близького Сходу, шанси Сомаліленду отримати визнання суттєво зростуть.
Для України ситуація, в залежності від її подальшого розвитку, також може бути вікном можливостей, адже всяка прозахідна держава потенційно є і проукраїнською. Але лише у випадку ширшого міжнародного визнання. Більшість країн Глобального Півдня вкрай негативно сприймуть акт визнання Сомаліленду, навіть якщо він слідуватиме за Сполученими Штатами, що завдасть непоправної шкоди українським дипломатичним зусиллям. До того ж, будь-які передчасні дії дискредитуватимуть українську позицію щодо самопроголошених політичних утворень.