Закон, який буде вважатися основним, закріплює за Державою Ізраїль статус національної держави єврейського народу; за єврейським народом - право на самовизначення в своїй країні. Він також визначає Єрусалим як столицю держави єврейського народу, шабат і святкові дні - як особливі дні для єврейського народу.
Крім цього, закон зазначає прихильність Держави Ізраїль долі всього єврейського народу і заявляє про готовність прийти на допомогу представникам єврейського народу, що зазнали лиха в інших куточках світу. Особливо підкреслюється зв'язок Ізраїлю як національної держави єврейського народу з діаспорою.
Закон визначає особливе значення єврейських поселень, називаючи їх "національним надбанням". "Держава вважає поселенство національною цінністю і буде діяти з метою створення населених пунктів, їх розвитку і зміцнення", - йдеться в параграфі 7, що викликав запеклі дискусії. Спочатку цей параграф передбачав надання права на створення населених пунктів на основі національного критерію. Параграф був змінений на тлі критики з боку громадських діячів і юридичних структур.
Статус державної мови, відповідно до цього закону, має виключно іврит. Арабська мова втратила статус офіційної мови та отримала особливий статус. У той же час у законі йдеться про те, що даний пункт не відміняє статусу, який на практиці має арабська мова на момент вступу законопроекту в силу. Параграф, що стосується статусу арабської мови, викликав особливо гостру дискусію.
Єврейський і григоріанський календарі отримують відповідно до цього закону рівний статус офіційних.
У законі також підкреслюється, що всі громадяни Ізраїлю, незалежно від віросповідання та національної приналежності, отримають рівні права, а також можливість збереження своєї самобутності, культурної спадщини тощо.
У законі підкреслюється, що він має статус Основного закону, а значить може бути скасований тільки іншим рівним за значенням. Цей пункт викликав невдоволення ультраортодоксальних фракцій, які традиційно заперечують проти прийняття Конституції та конституційних законодавчих актів.
Історія питання
Ідея прийняття цього закону з'явилася ще в 2011 році. Перші пропозиції щодо законопроекту були розроблені в Інституті сіоністської стратегії. Пізніше экс-глава ШАБАКу (контррозвідка Ізраїлю), а нині депутат Аві Діхтер, який входив тоді до складу фракції "Кадіма", представив на розгляд Кнесету варіант законопроекту, під яким підписалися багато парламентаріїв від його партії. Однак під тиском глави "Кадіми" Ципі Лівні закон був відкликаний. В основі ідеї авторів законопроекту лежала необхідність збалансувати демократичний аспект характеру держави, закріплений в Основному законі про честь і свободу, прийнятому в 1992 році, з єврейською складовою.
Сам законопроект викликав серйозну дискусію, були розглянуті сотні поправок, поданих як коаліційними, так і опозиційними фракціями. Найбільш радикальну позицію по відношенню до законодавчої ініціативи зайняли арабські депутати, які назвали закон "дискримінаційним", а також "встановленням апартеїду".
В результаті саме голосування 18-19 липня не було однойстайним: на підтримку ініціативи проголосували 62 депутати Кнесету, 55 висловилися проти, двоє утрималися.
Чому ж саме зараз вирішили прийняти такий закон?
Місцеві експерти пояснюють це тим, що зараз відбувається ідейна битва за майбутнє Ізраїлю, оскільки значно активізувались «ліві» та арабські політики, які підривають основи принципів існування єврейської держави.
Разом з тим є і більш прагматичне пояснення прийняття закону про національний характер держави – закон є законодавчим флагманом правого ряду Нетаньягу та покликаний затвердити позиції партії «Лікуд» у протистоянні за голоси виборців з партією М.Бенета «Бейт Ха-Ієгуді» на виборах 2019 року.
Як пояснюють необхідність закону?
Підбиваючи підсумки дискусії прем’єр-міністр Беньямін Нетаньягу сказав, що утвердження закону - це "вирішальний момент в історії сіонізму і Держави Ізраїль". Він також повідомив, що Ізраїль як був, так і залишиться державою єврейського народу, яка поважає індивідуальні права всіх своїх громадян.
«Заради цього і створювався сіонизм 120 років назад – щоб ми повернулись до себе до дому і побудували цей дім. Тільки зараз це викладено ще й в законі», - додав в розмові LB.ua журналіст з Ізраїлю Шимон Бріман.
Прем'єр-міністр нагадав також, що Ізраїль - єдина демократія на Близькому Сході: "На Близькому Сході тільки Ізраїль поважає демократичні права своїх громадян. Коли я зустрічаюся зі світовими лідерами, я постійно наголошую, що у єврейського народу немає іншої держави, крім Ізраїлю. На жаль, є чимало таких, хто намагається оскаржити приналежність Ізраїлю єврейському народові, підірвати основи нашого існування. Ось чому нам потрібен цей закон. Хай живе Держава Ізраїль!".
Один з ініціаторів закону депутат Аві Діхтер (партія «Лікуд»), виступаючи після голосування, сказав: "Цей закон - відповідь на спроби тих, кому дуже хочеться позбавити Ізраїль його національного характеру. Уважно слухаючи колег з Об'єднаного арабського списку, я зрозумів головне, що вони хотіли донести до нас: ми, араби, були тут до вас і будемо після. Закон їм відповідає: ви тут не були до нас і не будете після. Все, що ви можете - жити разом з нами як національна меншина. З усіма цивільними правами, але як меншість".
Голоси проти
Євреї є основною нацією держави Ізраїль, араби і палестинці становлять близько 20% населення країни - і вони тут же назвали цей закон апартеїдом.
Євреї звинувачення заперечують і призводять статтю закону, в якому також підкреслюється, що всі громадяни Ізраїлю, незалежно від віросповідання та національної приналежності, отримають рівні права, а також можливість збереження своєї самобутності, культурної спадщини та ін.
Шимон Бріман підкреслює, що у арабів не тільки залишаються все рівні громадянські права, а більш того - у них прав навіть більше. Так, вони не зобов'язані призиватися до армії, а євреї - зобов'язані. «Так що крики про "апартеїд" - порожні балачки», - вважає він.
При цьому глава партії «МЕРЕЦ» Тамар Зандберг, коментуючи затвердження закону, сказала, що "це не свято, а ганьба", а сам закон - "прояв агресивного націоналізму, який встановлює перевагу за національною ознакою и принижує меншість".
А депутат від опозиції Ціпі Лівні («Сіоністській табір») вважає, що закон нічого не дасть єврейському народу, але стане приводом для посилення арабо-єврейського конфлікту всередині країни.
Приклад для наслідування?
Ухвалення цього закону в Ізраїлі буде мати значення не тільки для євреїв. Він може показати приклад для наслідування іншим країнам і націям, які також знаходяться в процесі боротьби за своє виживання.
Наприклад, таким як Україна, яка знаходиться в дуже схожому з ізраїльтянами положенні: як Іран хоче стерти з лиця землі Державу Ізраїль, так і Росія продовжує свою агресію, щоб повернути Україну під свій ментальний та державний протекторат.
По-перше, ізраїльський закон досить наочно показує українцям як реагувати на звинувачення в свою адресу в націоналізмі. І не стільки з боку Росії, яка поширюючи «русский мир» заперечує право на існування української мови і держави (пропонуючи замінити все «малоросіями» або «новоросіями») - відповідати Москві українське суспільство вже навчилося і на фронті, і в медіа, і в побуті.
А й з боку Заходу: коли, наприклад, президент Німеччини Штайнмаєр раптом дорікає Україні в «агресивному націоналізмі». Або коли деякі європейські держави (такі як Угорщина) продовжують перешкоджати Києву в обов'язковому вивченні української мови в школах на території… України. Або коли окремі польські політики демонізують Степана Бандеру і називають всіх українців «бандерівцями». Або навіть коли деякі американські ЗМІ сурмлять про «небезпеку націоналістичного» підйому в Україні.
По-друге, послідовна ідейна битва за майбутнє Ізраїлю може по-новому запустити дискусію, до якої міри в боротьбі за національне самозбереження допустима толерантність.
І ця дискусія виникне якщо не зараз - перед виборами, так в майбутньому.
Якщо, звісно, в майбутньому держава збережеться.
