Насамперед нагадаю, що каталонці - історично стигматизована спільнота. І стигматизувала її саме Іспанія, яка від часів Філіпа V, який штурмом взяв Барселону 1714 року та скасував автономію та привілеї регіону, намагалась змусити каталонців забути про свою ідентичність та "вогнем і мечем" переконати їх, що вони з рештою іспанців "один народ" (нічого не нагадує?).
Каталонія чотири рази впродовж своєї багатовікової історії проголошувала себе незалежною державою: 1641, 1873, 1931 та 1934. Перший - під протекторатом Франції, три останніх - у складі Іспанської/Іберійської федерації. Голова Уряду Каталонії у 1933-34 та 1936-39 роках Люїс Кумпаньш і Ховер, який проголосив "Каталонську державу у складі Іспанської федеративної республіки" 1934 року, у серпні 1940 року був заарештований агентами Гестапо, вивезений до Іспанії та убитий за наказом Франко. В часи Франко достатньо було спілкуватися в громадських місцях каталонською мовою, аби потрапити за грати.
Після смерті Франко та встановлення демократії в Іспанії, каталонці почали активно відроджувати свою ідентичність. Зокрема обов’язковою для використання в публічній сфері (від публічних адміністрацій до кав’ярень) стала каталонська мова. Якщо, приміром, ресторан не мав меню каталонською чи офіціанти відмовлялись обслуговувати відвідувача цією мовою, заклад отримував від регіонального уряду попередження і впродовж місяця мав або запровадити обслуговування каталонською (що не виключало обслуговування іспанською та іншими мовами) або його примусово закривали.
Свій бій за відродження рідної мови каталонці виграли. І напевно б і далі крок за кроком мирно збільшували обсяг самоврядування в регіоні, перебираючи на себе за взаємною згодою повноваження центрального уряду, якщо б 2010 року у справу не втрутився Конституційний суд Іспанії. Своїм рішенням Суд скасував низку ключових положень Автономного статуту Каталонії в редакції 20006 року, який був запропонований каталонським та схвалений іспанським парламентом, а потім затверджений на каталонському референдумі.
Фактично це втручання судової влади у політичний процес, який ґрунтувався на взаємних домовленостях, поступках та компромісах Мадрида й Барселони, перетворив каталонський сепаратистській рух з маргінесу на мейнстрим політичного життя краю. Відтоді каталонці традиційно обирають до місцевого парламенту більшість депутатів, які є прихильниками каталонської незалежності. Своєю чергою, каталонський політичний істеблішмент раз-у-раз ставить питання відокремлення від Іспанії.
Так було 2013 року, коли каталонський парламент ухвалив Декларацію про суверенітет Каталонії та право народу Каталонії на самовизначення. Так було 2014 року на референдумі, який той самий Конституційний суд в Мадриді оголосив неконституційним, і який каталонська влада перекваліфікувала на "консультативне опитування населення". Так було 2015 року, коли каталонський парламент схвалив Декларацію про початок процесу унезалежнення Каталонії. Так сталося 2017, коли каталонський уряд пішов ва-банк і призначив на 1 жовтня референдум про незалежність, пообіцявши у разі виграшу впродовж 48 годин проголосити незалежну державу Каталонська Республіка. Всі ці кроки Мадрид раз-у-раз визнавав неконституційними та протизаконними. Іноді символічно (штрафами) карав лідерів каталонських сепаратистів за незаконні дії. Цього разу під приводом відновлення законності та запобігання порушення Конституції фактично ввів в регіоні пряме правління центрального уряду.
Сьогодні вже очевидно, що вільне волевиявлення каталонців неможливе. Виборчі дільниці блоковані, бюлетені конфісковані, система електронного підрахунку голосів під контролем жандармерії. Чи розв’яже це проблему? Чи викличе у мешканців Каталонії відчуття справедливого рішення найактуальнішого питання для регіону? Чи зніме гостроту питання, як це сталося в Шотландії 2014 та в Квебеку у 1080 році? Аж ніяк!
І тут постає питання, чому Мадрид, маючи невелику, але очевидну перевагу в Каталонії тих, хто прагнув єдності з Іспанією (49% проти 41% в липні цього року) та беручи до уваги абсолютну більшість (70%) за визначення питання незалежності на референдумі (70%), обрав шлях, прямо протилежний тому, який обрав Лондон у "шотландському питанні" 2010 року і яке мирно зняло всю напругу у 2014 році на шотландському референдумі про незалежність? Чому легалістський підхід переміг демократичний? Чому замість діалогу і складних компромісів сторони обрали жандармерію на вулицях каталонських міст, конфіскацію засобів голосування та арешти каталонських лідерів, з одного боку, та акції громадянської непокори (поки мирні), з іншого боку?
Одна з відповідей - після рішення Конституційного суду 2010 року, сторони все більше живуть в паралельних дискурсах і воліють говорити різними мовами. В прямому сенсі цього слова. На відміну, від Гордона Брауна, який 2014 року об’їхав всю Шотландію, агітуючи шотландців залишатися у складі Об’єднаного Королівства, МаріаноРахой вирішив, що судові накази та поліція переконливіші за слова. І вирішив не в останню чергу через те, що мав шанс відчути себе в Каталонії справжнім іноземцем. Прихильники незалежності говорили б з ним (як наразі говорять з поліцєю, залученою з інших регіонів) каталонською мовою, якою він просто не володіє.
Думаю, сьогодні повноцінний референдум не відбудеться і Мадрид тактично виграє. Стратегічно він однозначно програє, оскільки після того, як Мадрид жорстко продемонстрував, що рішення Конституційного суду Іспанії для нього важливіше за волю мешканців Каталонії, кількість прихильників незалежності цього регіону однозначно зросте і вірогідно суттєво радикалізується (нагадаю, що за розв’язання питання незалежності на референдумі виступає 70% каталонських мешканців). Отже, стратегічно лідер каталонців КарлесПудемон безумовно виграв. В результаті забороненого референдуму Каталонська Республіка не постане завтра, але шанси на її появу в озорому майбутньому сьогодні значно зросли.
Мадрид стратегічно вже програв, бо складні політичні проблеми не вирішуються юридичними засобами. Майбутнє мають визначати політики - суд, який за означенням є охоронцем Конституції, може лише охороняти статус-кво. А історія не стоїть на місці.
І останнє. В контексті каталонської кризи не можна не згадати про ще одного "лузера" - владу ЄС. Попри прямий заклик лідера Каталонії та мера Барселони втрутитись в процес і виступити модератором між іспанським та каталонським урядами, Брюссель відповів, що це внутрішня справа Іспанії (а не його, Брюсселя), додавши, що з юридичної точки зору, Мадрид правий, але наступного дня після голосування потрібно сідати за стіл перемовин і домовлятися. І все б вірно в цій позиції, тільки шанси домовитись у Барселони та Мадриду були б значно більшими, якщо б стіл перемовин був у Брюсселі, перемовини відбулись до, а не після 1 жовтня, і модерував би їх хтось авторитетніший та харизматичніший за Жана Клода Юнкера...
Поки ж каталонський конфлікт довів, що Брюсселю вже традиційно бракує справжнього політичного лідерства, спроможного вести Європу у непередбачуване майбутнє. Тому європейська бюрократія може 100 разів вдосконалити Фольцваген, але ніколи не зробить Теслу. Втім майбутнє не питає дозволу ані в конституційного суду Іспанії, ані в брюссельських бюрократів - воно мільйонами рук стукає у барселонські двері.