ГлавнаяОбществоЖизнь

Горіховий дім

Шість років львівський “Горіховий дім” орендував будинок для жінок, які опинилися у кризовій ситуації. Орендував, допоки власник не продав його для потреб готельного комплексу. 31 жовтня мешканки віддали ключі від будинку і пішли влаштовувати своє життя самостійно. За виділення нового приміщення мали б проголосувати депутати Львівської міськради, але голосів не вистачило. Де і як наразі живуть ті, кому йти немає куди - у репортажі LB.ua.

Фото: telegraph.co.uk

 Насильство, квартирні афери, втрата роботи, в'язниця, інтернат, самотність, алкоголь. Вулиця. Ніхто не може точно назвати кількість тих, хто опиняється без даху над головою. У 2008 році у Львові намагалися порахувати кількість безпритульних — активісти стверджували про 3 тисячі людей, 30% з яких жінки, більшість віком 30-35 років, вихованки інтернатів.

 Оскільки ресурсів міста недостатньо для того, аби гарантувати усім бодай нічліг, шість років тому Юрій Лопатинський взяв в оренду у Монастиря святого священномученика Йосафата будинок на Старознесенській. Двоповерховий, цегляний, з маленьким подвір'ям і видом на шпилястий храм, по сусідству з елітним готелем. На грантові кошти він зробив у ньому ремонт: облаштував кімнати для проживання 12 жінок, які опинилися в небезпеці. Все для того, аби упродовж 14 місяців клієнтки кризового центру соціалізувалися, впоралися з психологічними травмами і змогли почати нове життя. Працівникам будинку заборонялося робити щось за своїх клієнтів: лише дати напрямок, допомогти розібратися з життям.

Фото: надано центром інтегральної опіки для жінок Горіховий Дім

Потрапити у “Горіховий дім” можна було після анкетування, медогляду і розмови з соцпедагогом. Важлива умова — усвідомлення проблем і готовність працювати над собою. Міська рада таку ініціативу вподобала, обіцяла допомогти з проектом, але потім вибачилася - “криза”.

- У нас з владою співпраця побудована так: коли в міських службах є людина, яка потребує житла, вони відправляють її до нас. Так і виходить, що 85% усіх клієнток прийшли саме від структур міської ради. Єдине, з чим нам допомогли — оплатили працю соціального педагога. Місто користувалося нами досить вправно і досить довгий час, а фінансова складова лежала на нас. Ми постійно мусили шукати кошти, а тоді вирішили заробляти їх самостійно, - розповідає Юрій.

Юрій Лопатинський та соціальний педагог Христина Багрій
Фото: Маркіян Лисейко
Юрій Лопатинський та соціальний педагог Христина Багрій

У 2012 році він заснував пекарню “Горіховий дім”, тепер вона ще й доповнена їдальнею і кейтерінгом. До роботи залучив жінок центру і професійних кухарів. Грошей, які заробляло виробництво, вистачало, аби утримувати будинок на Старознесенській.

Фото: Маркіян Лисейко

А за два роки “Горіховий дім” дізнався про те, що орендне приміщення готується до продажу. З весни адміністрація не брала до себе нових мешканок. Лише у вересні, перед самим продажем старого будинку, центр отримав від міста кілька пропозицій нової оренди і врешті погодився переїхати в окрему будівлю на вулиці Личаківській: 148 квадратних метрів, 100 з яких (якщо знайдуться гроші на ремонт) перетворилися у кімнати, а підвальне приміщення - у відкритий простір.

9 листопада соцслужба попросила у Юрія забрати до себе чергову жінку, а 10-го рішення про пільгову нову оренду було поставлене на голосування у звичайному порядку. Але для його ухвалення забракло 6 голосів.

Оля

Фото: Маркіян Лисейко

Оля нагадує вчительку: спокійна, розсудлива, глибокомисляча, з літературною вимовою. Оля схожа на балерину: руками не махає — водить, коли з кимось говорить, м'яко опускає їх одна на одну. Акуратно прибране волосся, сережки-квіти. Оля забігана, бо вона бухгалтер в їдальні “Горіхового дому” і касир одночасно: стежить за паперами, встигає побажати смачного відвідувачам. Але так було не завжди. Два роки в колонії, “і багато в СІЗО”, з перервою у три роки на лікування. Про часи у місцях позбавлення волі не розповідає: “Найкраще, чим можна допомогти жінці там - вселити надію на щасливе майбутнє, якщо вона цього захоче”.

Оля говорить зважено, довго обдумує кожне слово.

- Все було зроблено так, щоб безапеляційно заволодіти належною мені квартирою. Люди зробили ряд дій, щоби виглядало так, ніби я брала участь у кримінальних оборудках. При тому, що вони покарання не відбували. Винен і той мужчина, що зі мною був тоді. То була його робота, а мені довелося відгавкуватися. Але я дуже сильно за нього переживала. Думала: “Добре, я жінка, але що з ним там могли зробити?”. До мене щось застосовували. Все, я не можу про це говорити, - жінка замовкає.

Після відбування покарання Оля потрапила в жіночий центр, а потім в “Горіховий дім”. Вона шукала свою справу і чесно розповідала роботодавцям про минуле. “Дякували за правду, перепрошували, не брали”. А потім жінці пощастило: звільнилося місце бухгалтера у їдальні, і Юрій Лопатинський відправив її на курси.

Фото: Маркіян Лисейко

- Мене не відкинули, мною не знехтували. Мені довірили, зі мною спілкуються. Я відчуваю себе тут повноцінною людиною. Я тут, бо я цього дуже захотіла своїм ставленням до людей, до законів, до правил, до праці. Я все зробила, щоб бути тут. І тут тримаюся. Абсолютно в усіх ситуаціях тепер перебуваю на законних підставах, задля того, щоби зайвий раз не дозволяти комусь, щось, десь і колись проти мене чинити. Інколи я чую себе такою щасливою, що боюся померти від щастя.

Напроти будинку на Старознесенській працює бібліотека — одноповерхова хата з пічним опаленням і рушниками на стінах. Якось польський театр поставив у цій бібліотеці виставу, залучивши до неї жінок. Соціальний педагог “горіха” Христина попросила принести кожну з них свою найціннішу річ. Для Олі це мамин подарунок — Біблія. Щоби не нести її з собою, Оля написала листа до Бога, який починався вибаченням і продовжувався словами:

Любов"ю зі мною ти переніс страждання. Любов"ю зруйнував, а потім взяв, і на руїнах нову людину збудував

Відтоді Олі здається, що лише на папері можна чесно висловити те, що на серці: є час подумати.

Оля вдячна Юрію Лопатинському і Христині за те, що вони зробили для жінок, і прийняла факт продажу будинку як поштовх до початку самостійного життя:

- Жінки хоч і пішли в стресі, але жодна не поскаржилася, що їй зараз зле. Ніхто з нас не пішов на вулицю, не ходить по смітниках, не побирається. Ні одна не впала в це життя. Принаймні кожен із нас є там, де вдалося домовитися. Але водночас ми одні. До того ми були сім'єю.

За тиждень Оля переїде у гуртожиток до колишньої співмешканки. І там у неї не буде навіть ліжка.

Люба

Фото: Facebook/ Горіховий дім/Walnut House

Ввечері Люба миє підлогу в бібліотеці. Зранку прибирає в училищі в іншій частині міста. Їй 52. Тиха, скромна, з сумними очима. Боїться виструнчитися, боїться говорити. Чотири роки назад вона покинула чоловіка і поїхала з села у Львів “на прибиральницю”:

- Мені тепер кожен дивується, як я змогла чоловіка покинути. Я 20 років в насиллі з ним прожила, все по його було. Бив мене, випивав, надоїдав. Не мала права до котла підійти. З дітьми малими іти було страшно. Отак і чекала, поки вони повиростають. А потім пішла в нікуди. Не в нове життя. Почала все спочатку у 50 років.

Бібліотекарка пані Галя, кутаючись у хустку, приносить Любі чай. На центр стола ставить тарілку: бутерброд з паштетом і ще один - з ковбасою.

- Галю, не треба, що це ви таке вигадали?! - відсуває тарілку Люба.

- Поїжте, Любо, з роботи ж ви, не мали коли.

Люба поїхала у Львів і спершу намагалася орендувати житло. Але її не поспішали брати, думали, що зловживає, все питали: “А чого це жінка в 50 років без житла?” Врешті Люба втомилася і за порадою сусідки пішла в центр соціальної адаптації. Звідти її направили у “Горіховий дім”. У Люби є старенька мати, але поки жінка шукала кращої долі, та прийняла до себе невістку з дітьми, і тепер вона живе у домі, який будували батьки Люби.

- Але де я маю? Вигнати людину на вулицю? З нею буду билася, сварилася, як вернуся до мами! (Битимуся з нею, сваритимуся, якщо повернуся до мами, - авт.). То й не вертаюся туди. А мамі вже майже 90, мусить собі сидіти тихенько. Досить лишитися на вулиці, то ще й маєш проблеми, - зітхає жінка.

Люба повертається у село раз на три тижні — побачити маму. Якось вона приїхала у батьківський будинок останньою електричкою і постукала у вікно. Наступного дня писала пояснювальну дільничому, чому так пізно приїхала і настрашила дітей невістки. “Не дай Боже, мама помре, я певно, не поїду”, - вирішила вона. 

У Львові у Люби живуть син і донька: "Я тільки за діти й думаю. Щодня і щогодини".

Люба прожила в “горіховому” будинку чотири роки. Коли мешканки дізналися, що мають звільнити приміщення, зібралися на природі з бібліотекарками: “Вони приходили до нас, подзвонити, порадитися, пошукати роботу. Вони йшли з будинку зі сльозами на очах...зі сльозами”, - згадує бібліотекарка Галя. 30 жовтня Люба віддала ключі соціальному працівнику Центру і пішла жити до доньки в гуртожиток.

- Сьогодні ночую, а завтра попросять. То так завжди, як немає свого кутика.

Жінка досі не зустрічалася з мешканками центру і не телефонувала їм:

- На рахунку немає, треба поповняти. Знаєте, як зараз та копійка...

Люба допиває чай, з бібліотеки виходить останній відвідувач. Жінка починає мити підлогу холодною водою. Надворі мороз. Домиває, зливає воду. Одягається, забирає великий пакет зі складеними картонними коробками.

- Люба наша, як завжди, з клунками, - вимикає світло і зачиняє бібліотеку Галя.

Люба поволі мовчки йде до зупинки. Ожеледь.

Читайте: Уйти в никуда

Леся

Фото: Маркіян Лисейко

Зранку в їдальню “Горіхового дому” приходить Леся. Уся в чорному: светр і штани, зручні черевики. На голові синя поліетиленова шапочка. У Лесі спухле обличчя і порепані руки.

Вона протирає столи, миє довгий коридор пекарні і підлогу їдальні, розставляє квіти у пляшки з коричневого скла, домиває посуд, сортує тарілки. Леся потрапила у Горіховий дім 4 роки назад. Спершу померла мама, потім тато почав пити, продав квартиру. Леся вийшла заміж, народила двох дітей, але чоловік загинув в аварії.

- Інколи так бувало, що жити не хотілося. Для мене важко було призвичаїтися до “Горіхового дому”, бо перший час не могла ні з ким поділитися. В мене пропадала довіра до людей. Я плакала і старалася, аби дівчата того не бачили. Але якось усі жінки мене направили, то я тепер маю і роботу, і житло, більш-менш заспокоїлася. Найшлася людина, з якою по душам поговорити можна. Вона мені тепер, як мама. Їй майже 60. Ми один за одного тримаємося. Найшлася і кохана людина, підтримує мене. Того-то я десь рік в центрі пожила. Зустрічалася з сусідом, який приходив до нас по господарству допомагати, а потім він запропонував у нього жити.

Фото: Маркіян Лисейко

- Він вас не ображає?

- Нє, поки шо. А там буде видно. Якось дружно ми живем, - відмахується Леся і відводить очі.

Донькам Лесі 6 і 4 роки. Каже, що поки вони живуть з тіткою, бо в хаті ремонт. “Але чоловік дуже гарно до них ставиться, та й діти його люблять”, - запевняє вона.

За кілька днів колишня співмешканка “Горіха” здивується:

- А вона не розповіла, що в хаті немає ні газу, ні води? Що співмешканець її відсидів? Що її материнства позбавили, бо бухала й вона, й уся рідня? Не казала, як вона не виходить тиждень на роботу, як він її поб'є? Як уся в синяках ходить, не казала?

- Якщо так, то чому вона від нього не піде?

- Але то де піде? Куди піде? Піде бомжувати?

Віра

Фото: Наталія Ревко

- Гідну жінку хлоп ніколи не буде бити, шо мені не кажи. Я тоже жила 5 років, але шоб мене били, шоб колотили, то такого ніколи не було. Вона сама себе дає під ноги кидати. Значить то вони самі такі: яке їхало, таке й здибало. То би дівчатам треба знати: нема, шоб всі були ідеальні, але одне одному тре йти на уступки, бо ся позабиваєте, - на сходах останнього поверху гуртожитку в одному зі спальних районів Львова курить Віра.

Кожна затяжка — сильний кашель. Віру інколи плутають з чоловіком: короткострижена, сивувата, у спортивному костюмі. Віра має інвалідність — у неї порушена координація рухів, і говорить вона нечітко, а тому часом може здатися нетверезою.

- Як то можна: взяти і виселити людей? Серед зими! Навіть такого закону нема! Де такі закони є? - обурюється вона.

Віра в “Горіховому домі” жила найдовше. Прийшла у будинок “як ще ремонт починався”. З нею тоді були ще три жінки: одна “ласти склеїла”, дві невідомо зараз де (“Юрій Лопатинский вигнав їх за водку”). Віра стежила за порядком і тим, аби всі вчасно сплачували за комунальні послуги по 350 гривень щомісяця. У Віри є одна велика любов — коти й собаки. Поки жила в будинку, то мала їх семеро.

Віра в кімнаті будинку на Старознесенській
Фото: Наталія Ревко
Віра в кімнаті будинку на Старознесенській

- Пес і кіт ніколи не здасть, не продасть, ти тільки їм їсти дай, - пояснює Віра.

Перш ніж переїхати у гуртожиток, мала відвезти тварин у село. Віра орендує кімнату у знайомого: усього тисяча за місяць, але такі ж самі знімають і за дві. Тому Віра тішиться. У її кімнаті скромно: старий диван, холодильник, телевізор і невелика шафа з радянського гарнітура. Над диваном на скотчі — весільна фотографія: молода дівчина в пишній сукні обіймає хлопця.

- То ваші діти?

- Та ні, я не маю діти. То дівчина у нас в пекарні працювала. Заміж вийшла і нам фото подарила. Тішуся.

Віра не має постійної роботи. Їй пропонували двірником, прибиральницею — не погодилася. Час від часу допомагає пекарні з великими замовленнями на печиво, інколи миє підлогу в сусідньому гуртожитку: “помию хвилин сорок і маю пійсятку”. Живе вона на пенсію з інвалідності.

Вірі у гуртожитку подобається більше, ніж у “Горіховому домі”: “Нема правил, а значить, ніхто не командує. Раніше в нас було так: один приходить, один йде. Як рукавичка, блін”.

Віра нічого не розповідає про себе, натомість багато переймається життям інших. Переживає, що жінки, які пішли з будинку ще раніше, залишили борг у 4 тисячі. Віра на словах нікого не жаліє:

- У дівок життя іде отак, бо самі винуваті. Люблять бухнути.

Після паузи додає:

- Я й сама не без гріха, але хоч знаю коли, з ким і як.

Таміла

Фото: Facebook/ Горіховий дім/Walnut House

У коробках з печивом “Горіхового дому” постер з чорно-білою фотографією Таміли. Їй 79, у неї деменція - втрата пам'яті. У Таміли є двоє дорослих дітей, які не хочуть дбати про неї. Син взяв гроші у борг для виїзду за кордон. Таміла виплачувала їх і не вимагала підтвердження у позичальника. Врешті шахрай забрав гроші, відсоток і її житло. 8 років судової тяганини і програна справа примушують Тамілу жити минулим. Коли син виїхав в Чехію, Таміла почала жити з донькою, допоки не вигнали за несплату, ночувала у гуртожитках, потім потрапила у “Горіховий дім”, де й прожила 4 роки.

Коли Юрій Лопатинський дізнався, що будинок на Старознесенській продадуть, Тамілу намагалися поселити в геріатричний пансіонат. Але оскільки в жінки є діти, її проживання там коштувало б 4 тисячі гривень на місяць. Діти сказали, що таку суму вони не можуть витрачати на матір. Відмову від Таміли, яка б дозволила їй проживати у пансіонаті за державний кошт, вони також не погодилися написати. Тамілу вдалося на місяць поселити в хоспіс. Нещодавно у розмові зі своєю сусідкою Таміла сказала: "Мене, здається, списали". Де вона житиме за тиждень, не знає ніхто.

Софія

З Софією домовляємося зустрітися в центрі Львова. За кілька годин до призначеного часу жінка телефоном скасовує зустріч:

- Він мені таке робив, таке робив. Страшно згадати. От я переховуюся тепер. І боюся, аби не знайшов, - починає розмову жінка.

Вона хоче вперше розповісти, комусь поза "горіхом", як тікала від чоловіка, але не ризикує.

- Всі дівчата зараз уже по квартирах. З кінця місяця ми з ними не спілкуємося. Важко. Коли були разом, то якось купи трималися, допомагали, хоч і сварилися. Як навіть приміщення нове і буде, не знаю, чи візьмуть мене знову, чи інших дівчат. Як Господь покерує, так і буде. Тепер кожен сам по собі, і сподіватися немає на кого. А можна...., - Софія замовкає і сором'язливо продовжує: - можна я вам просто буду дзвонити, коли мені важко? Не маю до кого...

Жінка ще раз вибачається, що передумала зустрічатися:

- Я подумаю, чи зможу про все розповісти. Якщо нічого в моєму житті не зміниться, то я не задзвоню.

Софія не передзвонила.

Фото: Маркіян Лисейко

1 грудня питання про виділення житла по вулиці Личаківська, 90 для Центру інтегральної опіки для жінок у кризових ситуаціях знову може опинитися на порядку денному Львівської міськради. Цього разу для прийняття рішення потрібно вже 2/3 голосів.