Нова невідома справа виявилася маловивченою старою
Близько місяця тому колеги з Української Гельсінської спілки з прав людини розповіли про справу, юридичним супроводом якої вони щойно почали займатися. Попри зовсім не політичну статтю, за якою було засуджено особу, на думку юристів УГСПЛ, справа, може містити ознаки політичного переслідування.
Коротка фабула така: учасника Майдану Миколу Шиптура у березні 2014 року захоплюють представники так званої «самооборони Криму», через півтора року його засуджує так званий «кримський суд».
З’ясовуючи подробиці справи Миколи, я згадала, що в кінці березня 2014 року ми в ЄвромайданSOS інтерв’ювали іншого майданівця – медика Владислава Поліщука, який перебував у полоні в Криму, але якому вдалося звідти звільнитися.
Після зіставлення фабули справи Шиптура та розповіді на відео, стало зрозуміло, що Шиптур – саме той Коля, про якого Владислав згадує на відео і пошуками котрого тоді ніхто так і не перейнявся.
У добу фейсбуку ми швидко відновили втрачений у 2014 році контакт із Владиславом та зустрілися з ним у Києві, аби доповнити картину подій 9 березня. На прохання про розмову легко відгукнулася і дружина Миколи Шиптура Юлія.
Для однозначного висновку щодо наявності політичного мотиву у цій справі, можливо, знадобиться більше деталей і трохи більше часу, але історії інших людей, захоплених у березневий період в Криму (дехто із них до сьогоднішнього дня не дожив або ж вважається зниклим безвісти), а також аналіз обставин весни 2014 року на півострові, не залишають сумнівів, що, щонайменше, долею Миколи Шиптура варто поцікавитися.
Акція 9 березня: атмосфера
Акція на честь 200-річчя Тараса Шевченка 9 березня 2014 року в Севастополі відбувалася вже, по суті, в умовах хоча й “гібридної”, але окупації. Учасники мітингу ще тримають в руках українські прапори, співають гімн та народні пісні, звучать вигуки «Слава Україні!», але майже всі вже розуміють, яким буде фінал і що він – незворотній. Вже два тижні як «зелені чоловічки» перебувають на півострові, вже викрадений кримськотатарський активіст Решат Аметов (який пізніше буде знайдений мертвим), здатне до громадянського опору активне середовище потрохи зачищають (виловлюють, тримають у полоні, жорстоко допитують і якщо щастить – відпускають), за тиждень відбудеться так званий «референдум».
У мережі є кілька відеофрагментів подій 9 березня. Зокрема, на сайті ВВС можна побачити короткий відеорепортаж , який розповідає про те, що самій британській знімальній групі ледь вдалося втекти з площі від учасників агресивно налаштованої проросійської контр-акції. Є також польова зйомка, де також є фрагменти бійки та синхрони учасників як проукраїнської акції, так і контр-мітингу із російськими триколорами та прапорами російського ВМФ ( 1 , 2 ).
Завдяки відео можна переконатися, що, як і безліч тодішніх мітингів, цей не обійшовся без сутичок і кровопролиття.
«Четвірка» з Майдану
Для участі саме в цій акції 6 березня 2014 року по обіді з Києва потягом на Севастополь виїхало четверо майданівців.
Серед них – Микола Шиптур ; таксист зі східних областей України (Дніпро або Харків – точно невідомо) Сергій Ткачук ; згаданий вище медик Майдану Владислав Поліщук , а також Ольга Чернятинська , про яку відомо, що вона киянка, жила разом із мамою та дитиною в Троєщинському районі. Усі четверо під час подій Майдану перебували переважно в КМДА, займалися медициною (як Поліщук), а також охороною (Шиптур та Чернятинська чергували на вході до адмінбудівлі).
Вони мали намір використати майданівський досвід та подбати про безпеку учасників мітингу на честь 200-річччя Шевченка на випадок дуже імовірного вчинення проти них провокацій, а також надати в разі потреби медичну допомогу.
Таємно від своїх супутників Микола Шиптур бере з собою вогнепальну зброю – пістолет Макарова, який, як він пояснюватиме потім на допитах та в «кримському суді», знайшов, розбираючи барикади на вулиці Інститутській в кінці лютого.
По приїзді до Севастополя всі четверо поселяються на квартиру, яку знімає для них місцевий активіст і до якої в підсумку і навідається «севастопольська самооборона». Протягом двох ночей до 9 березня вони розклеюють по Севастополю листівки із роз’ясненням про те, що таке так званий «референдум» та до яких наслідків він може призвести. У відео одного з місцевих каналів, який повідомлятиме про затримання майданівців, є кадр, на якому зафіксовано ці листівки.
Акція до 200-річчя Шевченка перетворилося на побиття мітингувальників
Отже, 9 березня. Усе відбувається мирно, доки не з’являється контр-мітинг та «севастопольська самооборона». На одному з відео можна побачити, як Микола Шиптур намагається вгамувати емоції інших учасників акції.
А от Ольга Чернятинська та Сергій Ткачук поводяться більш емоційно. На цьому відео видно, як після скандування «Россия!» Ткачук вигукує «Слава Україні!».
А тут він вступає в словесну перепалку з учасником проросійської акції.
На жодному з відео немає кадрів, де б емоційно чи агресивно поводився Шиптур. Його не пригадують кілька з учасників тієї акції, із якими мені вдалося поговорити (зокрема, людина, яка передала мені відео з останніх двох посилань), – на відміну від Чернятинської та Ткачука, які запам’яталися.
Внаслідок сутичок, які виникли, постраждало кілька людей, зокрема, і герої нашої історії: легкі тілесні ушкодження отримує Шиптур, а в Сергія Ткачука – все серйозніше: перелом ребра зі зміщенням, який діагностував Владислав Поліщук, а також численні садна і синці.
Після цього епізоду усі четверо погодилися на тому, що варто «залягти на дно» на зйомній квартирі, адже «севастопольська оборона» відзняла обличчя Ткачука й Чернятинської та перебувала в активному їх пошуку. Активісти, які допомагали з поселенням, спершу обіцяли забезпечити евакуацію з міста, але потім послалися на те, що самі мають проблеми, і зв’язок із ними зник.
Уже на квартирі Ольга раптово оголошує всім, що хоче «погуляти» і йде геть, а невдовзі передзвонює і повідомляє, що втрапила до рук «самооборони», просить прийти на поміч. Шиптур вирішує рятувати дівчину, бере з собою пістолет (у цей момент Владислав Поліщук вперше побачив у Миколи зброю) і йде до скверу Севастопольських курсантів, який знаходиться поруч.
На той момент дівчину супроводжувало близько 4 осіб із числа «севастопольської самооборони», але з появою Миколи до них приєднується ще близько 5-х. Вони вимагають провести їх до квартири майданівців. Вибору, як можна зрозуміти, останні не мали, але, прямуючи до будинку, Микола подає Ользі сигнал до втечі і сам робить спробу позбутися цього товариства.
Якраз у цей момент розпочинається історія, яка і стала головним приводом для притягнення Шиптура до відповідальності «кримським судом».
Тікаючи, чоловік робить кілька пострілів, як стверджує він сам, – попереджувальних, неприцільних, під ноги «самооборонівцям», з метою зупинити їх. Він відстрілює всю обойму, але, зрештою, його наздоганяють. Коли до жертви дістається решта учасників гонитви (близько 10-ти осіб), починаються жорстокі побої.
Ламаючи пальці та б’ючи електрошокером, Шиптура тут же, в парку, допитують про те, де знаходиться «їх штаб», хто з ним ще приїхав, «де захована зброя». Погрожують убивством та розчленуванням. Кажуть, що тут у них Росія, а він разом із іншими «бандеровцами» нехай забирається «в свою Україну».
Доки над Шиптуром знущаються в сквері, Чернятинська таки приводить «самооборону» на орендовану квартиру. Розуміючи небезпеку, Сергій, попри отримані на мітингу серйозні ушкодження, вистрибує з балкону третього поверху, але внизу на нього вже чекають, відразу кладуть обличчям у землю. У чоловіка вилучають ніж.
У квартирі захоплюють Владислава Поліщука, знаходять в нього ліки, які в сюжеті місцевого телебачення перетворяться на «наркотики» та «кислоту».
Взагалі, майданівці, та ще й із «кислотою», «наркотиками» та зброєю, очікувано стають справжнім подарунком для пропагандистської параної (таким доречним та доладним, що напрошуються різні конспірологічні теорії). Миттєво з’являються сюжети в дусі «Нежданные гости устроили стрельбу в Севастополе» , а місцеві мешканці дають на камеру коментарі: «они, оказывается, рядом с нами уже ходят, надо быть бдительным». В очах людей – непідробний страх, вони справді вірять у «наступ бандерівців». На той момент потрібна картинка в головах вже була створена, залишилося тільки підкидати дрова. При цьому, ніхто не турбувався через, наприклад, наявність вогнепальної зброї у «казаків», які були серед учасників контр-мітингу біля пам’ятника Шевченку і там же палили в повітря.
«Четвірка» розпалася
Майданівці запросто могли зникнути назавжди разом із екскадроном «севастопольської самооборони», але хтось із очевидців стрілянини викликає міліцію. Після затримання їх доставлять до Гагаринського райвідділу, допитують.
А от далі їх дороги розійдуться .
Над Поліщуком, Чернятинською та Ткачуком вже 10 березня ввечері відбудеться суд. За порадою якогось, як згадує тепер Поліщук, доброзичливого майора, активісти зізнаються в тому, що начебто вчиняли хуліганські дії, а суддя (україномовний, наголошує Владислав) звільнить їх з-під варти. Після цього, вже на виході з райвідділку Поліщука та Ткачука забере «севастопольська самооборона» та протягом 15 днів утримуватиме на території військової частини (де побуває в полоні також, приміром, Олексій Гриценко, Олена Максименко, українські офіцери). Подробиці перебування там та звільнення Владислав розповідає у згаданому вище відео.
До Шиптура у зв’язку з наявністю зброї застосують квазі-легальні механізми. Гагаринський райсуд обере йому запобіжний захід та відправить до СІЗО. Мабуть, міліції значно простіше було б передати Шиптура «самообороні» і не зовсім зрозуміло, чому, враховуючи обставини, їхні тогочасні дії та бездіяльність, вони посоромилися це зробити. Хоча відомо, що люди з георгіївськими стрічками всіляко намагалися вмовити міліцію «дати їм договорити» із майданівцем, але міліція посилалася на офіційно зафіксований виклик та наявність свідків появи на місці правоохоронців. У райвідділку, під час м’якого порівняно з берцями «самооборони», допиту, до Шиптура завітають прокурор та начальник УМВС Севастополя, які, погрожуючи передати назад до рук проросійського активу, вимагатимуть від нього підписати зізнання в тому, що він є «учасником диверсійної групи», «терористом» та членом «Правого Сектору». Шиптур відмовився, але це була не остання пропозиція такого штибу.
Що стосується Ольги Чернятинської , то на епізоді із судом 10 березня її слід тимчасово зникає, але вже дуже скоро, а саме 13 березня, вона знову опиниться в Києві, в КМДА. Цю інформацію підтверджує зокрема Юлія Шиптур. Отримавши новину про арешт чоловіка, вона їде до Києва, де їй вдалося поговорити з Чернятинською. Ольга стверджувала, що її після затримання вивозили в ліс і били, а потім звільнили і вона пішки прийшла з Криму до Києва. У цю версію складно було повірити хоча б в силу браку часу: як стільки пригод могло статися за два дні? Так чи інакше, а Юлія довірою до Ольги не пройнялася і досі звинувачує Чернятинську в тому, що вона була «підсадною качкою». З березня 14-го Юлія Чернятинську не бачила і з нею не контактувала. Серед майданівців ходять навіть чутки, що Ольги вже немає серед живих, але ні підтверджень, ні спростувань цієї інформації нам наразі здобути не вдалося.
«Задушевні розмови» зі спецслужбами та оперативниками
Доки Шиптур чекатиме на суд, за місяць після потрапляння до СІЗО, до нього прийдуть представники російських спецслужб. Представляться співробітниками «ФСБ-антитерор». Близько 1,5 години його допитуватимуть про те, «де зброя та решта учасників диверсійної групи», погрожуватимуть підсадити в камеру до «ополченців», яких на той момент по кримським місцям несвободи також сиділо немало. Невдовзі була ще одна подібна спроба поговорити із Шиптуром про «справи його диверсійні», але вже з боку оперативного працівника в СІЗО. Втретє до нього прийдуть на задушевні розмови вже в травні, після затримання Олега Сенцова. Оперативники заявили Шиптуру: «ми там твоїх прийняли, давай свідчення, бо буде гірше, і все одно ми ці свідчення виб’ємо – не з тебе, то з нових затриманих». Свідчити проти Сенцова, прізвище котрого Шиптур тоді почув вперше, він відмовився.
Ще одна деталь із періоду перебування в СІЗО. В кінці серпня 2014 року Шиптура вивозили до Російської Федерації, а саме до Краснодару, де він перебував протягом кількох місяців, але звідти його знову повернули до Криму.
А тепер давайте заради інтересу вдамо, що ми сприймаємо всерйоз «кримський суд» і подивимося, що являє собою права Шиптура.
«Судова» справа
Окупаційний Гагарінський райсуд, який винесе вирок Миколі Шиптуру, вдається до оціночних суджень та відвертої неправди.
Так, опис акції на честь 200-річчя Шевченка та участь у ній майданівця нагадує швидше агітку, аніж документ.
«…являясь радикально настроенным гражданином Украины и возражая против проведения Референдума о статусе Крыма и города Севастополя, преследуя цель осуществления провокационной деятельности, направленной на срыв проведения указанного Референдума, принял участие в несанкционированном митинге против проведения данного Референдума».
Незрозуміло, звідки виникла оцінка Шиптура як «радикала»? І, цікаво, ким мав бути санкціонований цей мітинг? «Зеленими чоловічками»? В Україні діє не дозвільний, а повідомчий характер проведення мирних зібрань, і, як стверджує захист, повідомлення про проведення мирного зібрання було учасниками подане згідно із вимогами українського законодавства.
Далі на авансцені з’являється «кримська самооборона».
Хто стикався з нею тієї весни – може підтвердити, що та публіка не надто відрізнялася від учасників проросійських мітингів, яких ми пізніше побачимо на Донбасі. Ось, наприклад, один із учасників контр-мітингу 9 березня.
Але для окупаційного суду це – охоронці громадського порядку, які мають право затримувати та бити «радикально настроенных граждан Украины». Ось як описується у вироку їх роль: «...несанкционированный митинг был пресечен участниками добровольного народного формирования - Единого штаба народной обороны города Севастополя в составе батальона «Русский Блок», исполнявшим свой общественный долг по патрулированию… с целью предупреждения и пресечения правонарушений и охраны общественного порядка».
Удавана легітимність «севастопольської самооборони» всіляко підкреслюється у рішенні суду. Коли Шиптур починає тікати від них, це називається «предпринял попытку скрыться» , і саме тікаючи, він, як сказано у документі, «принял преступное решение на совершение убийства Кулиша» .
Куліш – це особа, яка в цій справі була визнана потерпілою. Начебто законність його дій обґрунтовується у вироку «випискою зі списку добровольців у загони самооборони міста Севастополь», а також довідкою від партії «Русский блок», згідно з якою, Куліш був «добровольцем загону самооборони». При цьому, адвокат Шиптура стверджує, що станом на березень 2014 року Куліш не належав до лав «Русского блока» і що цей факт із його біографії сфальсифікований слідчим у процесі досудового розслідування, аби підкреслити, хто є хто в цій історії, додати їй потрібних пропагандистських фарб: мовляв, бандерівець намагався вбити представника «Русского блока».
Окрім того, у показах свідків по справі – а це переважно члени тієї-таки «севастопольської самооборони» – містяться суттєві суперечності: під час перших допитів вони розповідають одну історію, а в суді вже якусь зовсім інакшу; одні кажуть, що Шиптур стріляв у Куліша прицільно, інші стверджують, що навідмаш, і ця суперечність навіть констатується у вироку, але ігнорується судом, хоча вона є дуже важливою для кваліфікації.
Свідком по справі проходить і Сергій Ткаченко. Коли саме він дав ці свідчення та за яких обставин – залишається тільки здогадуватися. Вочевидь, були використані протоколи його допиту відразу після затримання, але дивує в такому разі, чому в справі немає показів Поліщука та Чернятинської. Як припускає Поліщук, це могло статися через те, що міліції вдалося вибити з Ткачука потрібні їм свідчення. Хоча у наведених у вироку фрагментах немає нічого особливого, він тільки підтверджує, що Шиптур побіг на вулицю, дізнавшись про затримання Чернятинської і з вікна квартири бачив, як Шиптура скрутили в парку «самооборонівці».
Кумедно, але «суд» вважає, що в «севастопольської самооборони» були відсутні мотиви до обмови Шиптура, оскільки раніше вони не були знайомі та не перебували у неприязних відносинах. Хоча за кілька годин до того ті самі люди били Шиптура спершу під час мітингу, а потім затовкли ногами до напівпритомного стану в сквері.
Між іншим, після затримання Шиптура, як не дивно, була проведена експертиза, яка зафіксувала наслідки побиття – зламаний палець, колото-ріжучі рани та півтора десятки гематом на голові, але «суд» вважає ці травми несуттєвими, незначним непорозумінням, яке виникло під час затримання особливо небезпечного злочинця.
«Замах на вбивство» чи необхідна оборона?
Можна вдавати, що ми сприймаємо «кримський суд» всерйоз і продовжувати розбиратися в процесуальних нюансах, а можна подивитися на ситуацію з точки зору здорового глузду та права.
І тоді – широкими мазками – ситуація виглядатиме наступним чином: громадянина України на де-факто окупованій частині території його власної держави захоплює парамілітарне угрупування колаборантів при спробі цього громадянина врятувати власне життя. Так, він має при собі вогнепальну зброю та здійснює попереджувальні вистріли, але жоден із тих, хто вчиняє напад на нього – не постраждав, натомість захопленого б’ють протягом тривалого часу одночасно до 10-ти осіб – руками, ногами та електрошокером, ламають пальці. Питання в задачі: кого з них треба затримувати, чиї дії розслідувати, кого судити?
Максимум, що можна інкримінувати Шиптуру – це перевищення меж необхідної оборони та незаконне володіння зброєю, але це має робити український легітимний суд. Це по-перше. А по-друге, сумнівно, що ця історія в Україні має судові перспективи, оскільки перевищенням меж необхідної самооборони (ст. 36 Кримінального кодексу України) визнається « умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту». Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 («умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони») та 124 («умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень») ККУ. Склад ні одного, ні другого правопорушення в даному випадку не присутній, зате «вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільне небезпечного посягання» – очевидно є, а це, згідно з Кримінальним кодексом, є «необхідною обороною».
Захист Шиптура наполягав саме на мотивах необхідної оборони, однак у рішенні «суду» «учасники добровольного народного формирования... совершали правомерные действия при задержании лиц, совершивших правонарушение» . Спроби адвоката домогтися перекваліфікації справи на ч. 1 ст. 119 КК РФ «погроза вбивством або нанесенням тяжкої шкоди здоров’ю, якщо був привід остерігатися здійснення цієї погрози » в жодній із інстанцій вдалими не виявилися.
Україна не хотіла знати про справу Шиптура
Дружина Миколи Шиптура Юлія, яка вже протягом 2 років та 8 місяців самостійно виховує їх спільного 11-річного сина Сергія, згадує, що дізналася, що чоловік поїхав до Криму тільки 9 березня, коли близько 23.30 їй зателефонував адвокат за призначенням і повідомив, що Микола затриманий за замах на вбивство і перебуває в Севастополі. Із того часу Юлія чоловіка не бачила.
В Україні про справу Шиптура – досі ні сном ні духом. Щоправда, Юлія розповідає, що до неї приїздив одного разу канал «1+1», але сюжет про чоловіка так і не побачив світ. А ще вона демонструє стос відповідей від різних державних органів на її наполегливі звертання з проханням про допомогу, суть котрих орієнтовно така: «вибачте, нічого вдіяти не можемо». Наприклад, Офіс омбудсмена визнає, що винесений Миколі вирок «не має жодних правових наслідків на території України, а отже є незаконним», однак і рішень жодних не пропонує. Запланована передача ув’язнених громадян України до материкової України, яка обговорюється з російським омбудсменом Москальковою, поки що реалізована не була.
На сьогоднішній день інформації про можливе перевезення Шиптура до Росії – немає. І незрозуміло – це добра новина чи погана, бо в Росії до громадянина України принаймні міг би навідатися консул.
Під час поїздки до Франківська я вирішила записати хвилинне відео з Юлією. Вона довго вирішувала, що саме хоче вам сказати. А потім дуже нервувалася. Ми записали кілька дублів і от що зрештою вийшло. Послухайте її.
І все ж таки якось дивно, що за ці майже три роки ніхто не згадав про Миколу Шиптура. Особливо з числа тих, хто знав про його місце перебування. Облишмо тих, хто сам ледь вибрався живими з кримського полону, але ж знало про його скруту більше активістів та майданівців. І тут питання визначень («політичний в’язень», «ув’язнений із політичних мотивів», «жертва обставин») – другорядне, важливо інше.
Нам із колегами, активістами ЄвромайданSOS також доводилося бувати весною 2014 року в Криму. Нас туди ніхто не посилав, ми їхали, бо вважали (і досі вважаємо) Крим частиною своєї країни. Також намагалися підтримати мирний громадській спротив окупації на території півострову. І тоді, і тепер мені видається це абсолютно природнім.
Ми добре уявляємо собі березневу атмосферу в Криму. Це були не жарти. Почали зникати люди, траплялися випадки нападів і побиття журналістів, ми отримували свідчення про катування та жорстокі, в стилі воєнної розвідки, допити звичайних цивільних активістів. Поїздка до Криму однозначно була ризиком для життя.
Микола Шиптур ризикнув.