Білі терикони
- Бабушка, можно я что-то расскажу? О белых терриконах. Вот дорожка, а на той стороне белые терриконы, потому что там добывают мел. Они, наверное, очень далеко, - задумливо розповідає у вчительській кімнаті маленький Андрій. Сьогодні його перший день у школі-інтернаті. Його привела бабуся, батьків у хлопчика немає. На Андрієві темно-синій светр в білу смужку. Хлопчик переляканими очима роззирається навколо. Коли завуч розповідає про його майбутніх однокласників, Андрій починає плакати. Бабуся Люба обіцяє часто забирати його додому, але не щотижня – їй треба підлікуватися.
Найбільше Андрія лякають не інші діти, а вентиляція в туалетах:
- А вообще, Любушка, вентиляциия это хорошо, воздух поступает, - сам себе заспокоює хлопчик. Відзавтра він навчатиметься у шостому класі, хоча раніше до школи не ходив - навчався за індивідуальним графіком.
До обласної школи-інтернату у Гірському потрапляють діти після медичного підтвердження розумового порушення. Тут спрощена навчальна програма, індивідуальні логопедичні заняття і такі необхідні заняття з розвитку моторики.
Два великі приміщення школи-інтернату з’єднані між собою невеликим коридором. На нижніх поверхах діти навчаються та харчуються, на останніх, у власних кімнатах, сплять. Вихованці живуть в інтернаті весь робочий тиждень, а на вихідні їх забирають додому. Тих, кого є кому забирати.
До початку бойових дій у закладі навчалося майже 200 дітей, однак тепер учнів з окупованих територій батьки не привозять. Це дорого і небезпечно. В інтернаті навчається лише семеро дітей, які переїхали з непідконтрольних територій.
Майже всі повернулися
Двері Любові Маркової, директора Гірської школи-інтернату, постійно відчинені. Час від часу до її робочого кабінету заходять діти, працівники школи чи відвідувачі. На столі ще з Дня вчителя стоять жовті хризантеми і білі троянди. У гірській школі вона працює 28 років, останні три з яких директором.
- У нас навчається 120 дітей, із них 55 мають інвалідність. Це - дітки, які потребують спеціальної корекційної системи навчання. У нас є психолог, соціальний педагог, вчителі-дефектологи. Тут є діти з аутизмом, синдромом Дауна, - розповідає Любов Антонівна.
В інтернаті є підготовчий “нульовий” клас для шестирічок. Усього ж тут безкоштовно вчаться і харчуються 9 років. Але трапляється, що на останньому році навчання деякі діти ще й досі вивчають букви. Вчителі та вихователі постійно перебувають з дітьми. Кажуть, їх не можна залишати ні на хвилину.
Любов Маркова проводить екскурсію школою: відчиняє кабінети, згадує, як змінилося життя вчителів і учнів, коли у місто прийшла війна. У коридорах з нею вітаються діти, у кожного вона встигає запитати, як справи і чи добре він поводився. Директорка тішиться: цього року відремонтували клас ритміки - постелили нову підлогу і повісили дзеркала. Тут діти вчаться відчувати музику і своє тіло: рухаються, плескають у долоні, у різному темпі проговорюють кожен своє ім’я.
- Сьогодні у нас перше заняття з гімнастичною палкою, - починає урок вчителька.
Час від часу вона вмикає на ноутбуці дитячі пісні, однак першокласники не звикли до таких занять - рухаються вони повільно, приглядаючись до вчительки і постійно відволікаються. Сергій не може відвести погляду від дзеркала. Дивитися на своє відображення йому набагато цікавіше, ніж слухати вчительку. Здавалося б, найпростіші для декого рухи стають непереборною перешкодою для інших - першачку Жені важко розігнути руки, а Сашко постійно плутає праву й ліву. Заняття закінчується біля гімнастичної стінки – для декого це перша вдала спроба стати навшпиньки.
Взимку 2015 хвилею вибуху у школі вибило усі вікна. Любов Антонівна пригадує: хоча й була субота, вчителі разом із місцевими прийшли рятували систему опалення від переохолодження - спускали воду із труб, аби не замерзла. З початком війни школа втратила частину колективу: люди, шукаючи миру, виїхали з міста. Зараз майже усі повернулися на роботу. І засклили школу.
- Найстрашніше було влітку 2014 і в січні 2015. Дітей не було, а я сиділа у школі, у підвалі. Тут і місцеві ночували, кому не було де сховатися. До нас приходили чужі люди, ми просили їх нічого не нищити. Наше місто звільнили одразу після Лисичанська. Першим увійшов батальйон "Донбас". Ми їх зустрічали, давали цигарки, тортики. У холі інтернату незмінно висів національний прапор, – емоційно згадує директорка.
«Маме бусы сделаем»
Кирило став першокласником цієї осені. Непосидько постійно щось розповідає, жестикулюючи і артистично змінюючи емоції. Однак, важко зрозуміти, про що він говорить. Вчителі сподіваються, що з часом зможуть порозумітися з Кирилом, а поки просять інших дітей “перекласти” його слова. Знайомлюся з Кирилом на задньому дворі школи, і він одразу мене обіймає.
Однак, не всі діти такі говіркі: тому, хто довго вчився вдома, складно навчитися довіряти іншим, важко навіть просто почати спілкування. Вони всього бояться. Декому потрібно показати, як брати письмову ручку, а дехто у сім років уперше користується ножицями.
У школі немає однакових кабінетів - кожен клас оформлює його по-своєму. Спільне у дитячих кімнатах одне - всюди є куточки для розвитку дрібної моторики (кінетичний пісок, м’ячики, намистинки). На стінах класів - вишиті картини, малюнки, аплікації з серветок і тканини, круп. На полицях - дерева з бісеру. Дитячі поробки тут усюди: у навчальних класах, коридорах, дитячих спальнях.
Одна із вчительок розповідає про те, як вчить дітей працювати з бісером:
- Андрей, например, вообще не мог взять бисеринку в руку, - розповідає вчителька, - А потом я говорю ему: «Маме бусы сделаем». И у него аж бегом все получилось.
В інтернаті намагаються навчити дітей працювати. Трудове навчання починається з четвертого класу і проходить тричі на тиждень. Хлопці працюють у майстернях, дівчат навчають шити. Найменші учні бавляться зі спеціальними ігровими наборами - пристосовуються тримати дрібні предмети і готуються до серйозних вчительських завдань. З третього класу вихованці починають самостійно прати білизну. Старші діти чергують у спальнях, на коридорі та в їдальні.
Доросле життя
Психолог інтернату Вікторія Макотерська раніше працювала у загальноосвітній школі. Зізнається, що робота в інтернаті набагато складніша: важкі діагнози потребують спеціального підходу. Попри важку роботу, Вікторія радіє - діти поважають і підтримують один одного. Психолог впевнена: у звичайній школі дітям з розумовими порушеннями було б набагато важче, та й вони навряд чи б змогли вчитися в загальноосвітніх закладах:
- До такого у нас не підготовлені навіть не діти, а дорослі. Діти з інтернату можуть проявляти агресію, з якою не всі здатні впоратися, а дорослі часто налаштовують своїх дітей проти їх ровесників з розумовими порушеннями.
Психолог каже, що більшість дітей, які приходять у молодші класи, мають проблеми з мовленням. Це трапляється або через недогляд батьків, або ж через вроджені хвороби. Тому, окрім загальних занять, тут намагаються працювати з дітьми індивідуально, враховуючи особливості розвитку кожного учня. Після уроків до дітей приходять вихователі, які роблять із ними домашнє завдання та виходять на прогулянку.
У Гірському вже два тижні немає води. Однак, у приміщенні школи всюди чисто. Воду до інтернату привозить міський водоканал і пожежники. Старшокласники після уроків прибирають територію від листя, забирають у підсобні приміщення на зиму дерев’яні фігурки, які самі ж вирізали на уроках праці. Педагоги школи переконані: дітей потрібно навчити доглядати за собою, бо це те, без чого точно неможливо прожити у дорослому житті.
Зоя Кунченко, завідувачка інтернату, розповідає про кожного учня з особливим зворушенням, а потім додає, що любить школярів, як своїх. Вчителі переконані, що діти хочуть вчитися в українській школі:
- У нас є хлопчик Олексій із аутизмом. Його з окупованої території забирали від блокпосту Станиці Луганської батьки нашої вчительки. Коли Льоша побачив школу, то почав обіймати водія. От заради цього й варто було їхати за ним.
Якщо темно, дати ліхтарик
За столом сидить темноволоса Женя з Попасної. Вона вчиться у сьомому класі і чекає, що на осінні канікули її заберуть батьки. Принаймні, вони так пообіцяли. Жені дванадцять і вона дивиться на світ розумними очима.
Заброшены игрушки и в школе очень тихо,
Все потому, что в городе беда
Все потому, что в городе давно идет война…, - Женя співає пісню, яку вона вивчила на уроці музики.
Дівчина, як і всі старшокласники добре розуміє, що таке війна. Для менших вихователі складають оповідки, які часом справджуються: околиці Попасної, яка після окупації Первомайська стала районним центром, постійно обстрілюють. Хоча місцеві вважають, що розташовані далеко від лінії вогню, відлуння війни все ще поруч. Колектив інтернату намагається працювати так, аби кожна дитина відчувала себе в безпеці:
- У нас кредо таке: якщо комусь темно, ми намагаємося дати йому ліхтарик. І не просто освітлювати дитячу дорогу, а навчити цим вогником користуватися. Тому що після інтернату дітям складно жити самостійно, - каже Любов Маркова.
Після навчання діти вступають у професійні училища Лисичанська або Северодонецька. Хоча, не всім вдається знайти роботу, деякі випускники відкрили власну справу: швейні майстерні або ремонт взуття. З педагогами інтернату діти не розлучаються: приїжджають до школи в гості, як додому.
Надвечір діти граються у дворі. Випускник інтернату підходить до завуча Зої Вікторівни, аби похвалитися новою кофтою і кросівками. Хлопець аж світиться від щастя.
- Ну що ж, коли є одяг і взуття, то й не гріх одружитися, - жартує вихователька.
- Еще нужен дом, Зоя Викторовна!, - зауважує хлопчина.