Від будинку Аліни Коссе до Донецька рукою подати. Тихий, спокійний районний центр Мар’їнка був ідеальним місцем для життя. Сюди намагалися виїжджати з шумного, загазованого Донецька, аби відпочити та набратися сил. Широкі вулички, скверики, дитячі майданчики, парки, багато зелені. В балці біля річки побудували реабілітаційний центр для ветеранів.
Будиночок Аліни Коссе - як і сусідські - потопає у зелені. Виноград обплів все навколо та створює таку бажану літом прохолоду. Позаду будинку росте цибулька, трішки моркви, пару гарбузів. Перед входом - фонтан. На брамі, з боку вулиці, намальований великий прапор Греції.
– Ще мої прадіди переїхали на Донеччину з Греції, – розповідає Аліна Володимирівна, – Народилась та виросла я в Донецьку. Волею долі переїхали в місто Красногорівка, згодом купила невеличкий будинок в Мар’їнці. Обжились. Жили разом зі старенькою мамою та двома синами. Потім сини роз’їхались. Один – на роботу в Арабські Емірати, другий, після весілля, в інше місто України. Вже і внуки є. Розпочала працювати директором районного дому творчості для дітей та юнацтва. 15 років пропрацювала з дітьми, з усіма батьками знайома. Директора дому творчості в невеличкому населеному пункті усі знають...
2014 рік перекреслив усі плани на майбутнє. І розсварив із сусідами та з частиною городян. Аліна Володимирівна не могла зрозуміти, чому люди, з якими вона жила поруч, працювала, виховувала дітей, раптом вирішили закликати окупантів.
– Вони активно закликали ввести російські війська. Потім прийшли чеченці та росіяни в Мар’їнку, й після цього дехто радів, – дивується жінка.
Навіть в умовах окупації вона не приховувала своїх поглядів.
– Нелегко бути патріотом своєї держави, де інші хочуть знищити все українське навколо. Коли Мар’їнка перейшла під контроль тих терористів, – розказує Аліна Володимирівна. – Були козачки, чеченці, буряти, та все ж над моїм будинком продовжував висіти український прапор.
На роботі почалися конфлікти, адже всі знали її позицію та й прапор України в своєму кабінеті директор дому творчості не знімала.
– А в цей час в центрі біля моста де були позиції терористів, приїжджали батюшки та освячували «їжаки», які перекривали дорогу. Місцеві люди носили їм їжу, одяг. Дівчата бігали, – розказує Аліна Володимирівна. – Начальник відділу освіти Людмила Зайцева була завзятою проросійською активісткою. В час окупації видала припис про закриття дому творчості та активно допомагала організаторам місцевих, так званих, «референдумів». Заставляла зняти «ту шмату», вказуючи на прапор України.
Людмила Зайцева сьогодні продовжує працювати начальником відділу освіти у звільненій від окупантів Мар’їнці.
Окупацію підтримала і місцева адміністрація, тож Аліна Володимирівна залишилась в меншості.
Двічі місцеві вдирались в будинок Аліни Володимирівни та розграбовували його. Кілька разів у вікно стріляли – не виключено, щоб залякати людину із активною проукраїнською позицією.
«А мій сусід, наприклад, той, що одразу через паркан, воює в складі екіпажу танка з боку ДНР. Дзвонить, іноді, розказує як приїде в Мар’їнку - і тоді всім буде непереливки», – говорить вона.
– Мер Мар’їнки Валентина Пономаренко пробувала домовитись з бойовиками, аби не чіпали мирних мешканців, не грабували і не обстрілювали жилі квартали, – розказує Аліна Коссе. – Та, мабуть, не вийшло. За якийсь час, вона виїхала, можна сказати, втекла з Мар’їнки. Сепари призначили свого. Джамбек - прізвище. Саша Джамбек.
Не раз патріотка з Мар’їнки потрапляла під обстріли: «Скільки було днів, а скільки ночей, коли сидиш на кухні і молишся. Все навкруги свистить, шипить. Б’ються снаряди, літають осколки. Я сиджу і молюсь, аби не потрапила ніяка міна в будинок. І Бог мене наразі береже… Колись була історія: йду пішки від свого дому в сторону Максимільянівки, і раптово починається артобстріл. А дійти то треба. Йду і молюся, так і дійшла. На блокпості хлопці питають: "Я ви пройшли, там же все осколками всіяно?". Значить, береже мене Бог. А ще було коли з «Градів» по Мар’їнці лупили, оце страшно. Все горить, вікна вилітають, вся хата, здається, як паперовий будиночок».
Жінка давно могла б виїхати подалі від війни – до дітей. Проте спочатку в Мар’їнці тримала стара мати. Згодом – необхідність допомагати українським військовим.
«Сини мене кликали. Сиділа б собі, наприклад, в Арабських Еміратах, – розповідає вона. – Та спочатку я була з мамою, їй самій важко було. Коли почалася окупація, у мами стався інфаркт. Не змогла пережити окупацію рідної землі. Рускі забрали у мене матір. А вже як мами не стало, то я активно стала допомагати нашим військовим».
Почалось все з активної допомоги батальйону «Січ».
«Це затягує, бо знайомишся, здружуєшся. Вони стають як рідні, переживати починаєш за хлопців, – каже Аліна Володимирівна. – Та й потрібно, щоб дім творчості працював. Що б тут робили діти, якби мене не було? Діти - наша надія, їм потрібно розповідати, що відбувається, виховувати в патріотичному дусі».
Аліна Коссе і зараз активно допомагає українським військовим, які заступають на бойові позиції. Комусь потрібно плівку, щоб не затікало в бліндажі, комусь маскувальні сітки, глушники, тепловізори, біноклі, вареники, бойлери, пральні машинки – усе це йде через неї. А ще в Аліни Володимирівни зупиняються - заночувати чи пообідати, прийняти душ - майже усі журналісти, волонтери, медики-добровольці, «госпітальєри».
У Мар’їнці до війни проживало близько 10 тис. людей. Коли почались активні бойові дії багато виїхали. За словами Аліни Коссе залишилось близько 4-х тисяч.
«Загалом люди змінились, – переконана вона. – Проти України залишились лиш ті люди, у кого хтось з рідних досі воює на стороні терористів. Але активно мені допомагає всього 15 місцевих мешканців. Отак і живемо. Скільки ще так триватиме?»
