«Я розумів, що треба боронити свою державу, а не бігати навколо Верховної Ради зі щитом.
Як ви потрапили на Донбас?
Як і всі патріоти… Пішов добровольцем. У травні 2014 року призватися у Збройні сили було неможливо. У Дарницькому військоматі сказали: «Мобілізації немає, війни також…»
З 1998-го по 2001 рік я проходив службу за контрактом. Коли уже не міг прогодувати сім’ю, пішов працювати в приватні структури. А у 2004 році мій військовий підрозділ розформували. Тому у військоматі не могли знайти офіційної причини, щоб я повернувся в ЗСУ.
Я «пропарив мозок» всім 42 доби, все чекав, що знайдуть, куди мене відправити. Обдзвонив знайомих генералів, і вони допомогли мені потрапити в Нацгвардію, в добровольчий батальйон «Донбас», який формувався в її складі.
Хоча я критично сприймаю те, що Нацгвардія була створена на базі внутрішніх військ, котрі були присутні на Майдані, і своєю поведінкою, в певній мірі, сприяли тому, що трапилось в нашій країні…
Однак, вибору у мене не було. Я розумів, що часу обмаль, треба якомога швидше потрапити в зону бойових дій, боронити свою державу, а не бігати навколо Верховної Ради зі щитом.
На той час вже був сформований перший і другий батальйон Нацгвардії, до якого увійшли добровольці з Майдану. Відбувалось утворення третього…
Однак, оскільки Нацгвардією керували ті, що й в минулому внутрішніми військами, їх «боліло» за Майдан, і чимало хлопців, котрі прийшли туди одразу після революції, були не оформлені. Їх відправили у відрядження в Слов’янськ, але за документами вони були нібито в Павлограді. Почалися певні перипетії, частина хлопців пішла, тож на два батальйони людей не вистачало. Сформували один. А в другий спеціальний батальйон спецпризначення якраз увійшов «Донбас». До нього увійшли нові люди, добровольці…
Ви сказали, що свого часу були контрактником. В якому підрозділі служили?
Війська особливого призначення…
Коли ви вперше поїхали в зону АТО?
В кінці травня я підписав контракт з Нацгвардією, а через місяць нас відправили у відрядження в зону АТО. 1 липня ми прибули в Ізюм, а згодом – поряд зі Слов’янськом в населений пункт Миколаївка, де планувалося блокування виходу Стрілкова (Гіркіна).
Наш інструктор – колишній ВВшник (покійний, тому прізвище називати не буду) – давав тоді досить незрозумілі інструктажі… Це була спроба дискредитації батальйону…
Які саме інструктажі вам давали?
Досить дивні… Нічого спільного із захистом мирних мешканців вони не мали… Більш того, були спроби виставити батальйон вбивцями. На щастя, нам вистачило розуму не виконувати подібні інструктажі.
Досить дивними тоді були і вказівки щодо ведення бою. До прикладу, наш підрозділ мав іти в другу чи третю хвилю для зачистки села Миколаївка. Але сталося так, що ми пішли першими. Згідно з інструктажем, ми повинні були зайти з однієї сторони, а з іншої – десантники. Дві доби там перебували, але ніяких десантників не бачили. Були лише колишні «беркута» і «Омега» (спецпідрозділ МВС – ред.), які лягли під парканом на вході в село і встали, коли ми виходили з нього.
Ви багатьох «беркутівців» бачили в зоні АТО?
В нашому батальйоні, як правило, вони не афішували, що служили в «Беркуті». Батальйон «Донбас» мав свій норов, і якщо бачив їхні шеврони, то бив морду… Так, були такі, що витягували шеврони «Беркута» в АТО, ліпили їх на броніки, малювали на блокпостах і т.д.
Звісно, були й достойні «беркутівці», котрі загинули за Україну… Мої побратими навіть возили на їх похорон крапові берети десантників в знак поваги до них і як визнання їхнього героїзму в боях.
А зі сторони терористичних угрупувань були «беркутівці»?
Так, вони зі мною багато «спілкувалися», коли я перебував у полоні в Донецьку. Справжні садисти… Їхнє «спілкування» серйозно відбилось на моєму здоров’ї…
«Не було тактичних проблем, щоб «взяти» Іловайськ»
На початку серпня вас відправили в Іловайськ…
Ніхто нас не відправляв туди... Ми (батальйон «Донбас» - ред.) завжди йшли в найгарячіші точки Донбасу. А що потрібно було робити? Сидіти за сотні кілометрів позаду і виконувати дурні накази згори?!
Якби сьогодні довелося приймати подібне рішення, я би вчинив так само. Всі розуміли, що Іловайськ – це залізнична гілка, куди заїжджали боєприпаси з Росії. Однозначно її треба було перекрити.
Ваше озброєння на той момент дозволяло заходити в Іловайськ?
У нас була стрілкова автоматична зброя, протитанкова зброя. Решту ми брали в бою.
Не було ні танків, ні підмоги авіації… Ну то й що… Не всі військові підрозділи мають важке озброєння.
Ви керували окремою групою особливого призначення в батальйоні?
Так, а потім виконував обов’язки командира окремого спеціального взводу спецпризначення. Він виконував спеціальні таємні завдання, пов’язані з веденням бойових дій.
Коли ви зайшли в Іловайськ?
Перша спроба штурму міста була 10 серпня. Але оскільки суміжні підрозділи вийшли з бою, то нам нічого не залишалося, як призупинитись. Ми зазнали втрат: загинуло четверо осіб.
Наступна справа була 17 серпня. Але планували операцію вже самі, без генералів (штабу АТО – ред.). Вони пропонувало нам заходити по асфальтовій дорозі, хоча це було небезпечно. Після тривалих суперечок нам сказали: «Заходьте, як хочете».
Тож 18 серпня ми «взяли» половину міста. Однак, суміжним підрозділам, які заходили з інших сторін, не вдалося просунутися вглиб. І ми зупинились…
А вже 19 серпня ми спробували взяти штурмом основну частину Іловайська. Спроба була невдала. Бій тривав з 10 до 17 години. Потім ми відійшли, бо понесли втрати: загинуло четверо осіб, багато було важкопоранених…
Що було після 19-го?
Почало поступати підкріплення тій стороні. Є дані, що в Іловайськ тоді зайшли ще 400 осіб з важкою технікою… Вони зрозуміли, що нам вдалося їх обійти і закріпитися в місті. І вибити нас не так просто буде…
У нас була домовленість з командуючий сектором – Хомчаком, що ми берем під контроль дві вулиці, а до вечора він заводить туди Збройні Сили. Але впродовж десяти діб команду на введення військ він не отримав. Потім ми спілкувалися з військовими ЗСУ, запитували, чому не зайшли в місто… Вони підтвердили, що їм не дали команду.
Ситуацію в Іловайську ускладнив ще й той факт, що командуючий сектором «Д» Литвин розвернувся, і, м’яко кажучи, переїхав в інше місце дислокації… І деякі військові підрозділи оголили тили, і дали змогу закріпитись терористичним угрупуванням в районі Старобешево.
Очевидно, Литвин отримав інформацію, що на територію України вторглися збройні сили Російської Федерації, і вирішив змінити місце перебування…
Ви тоді знали про захід російський військ?
Ні, я лише помітив, що військові, котрі сиділи на висотках за Старобешево, десь зникли. Але я не міг тоді й уявити, що вони повтікали…Сильні бої тривали до 28 серпня. А потім нам дозволили відійти з міста… В рацію було чутно тишу. Ми побудували колони і наступного дня рушили.
На той момент йшлося про відхід в Многопілля, де був штаб сектору. Про вихід з сектору я тоді навіть не думав. Сподівався, що ми перегрупуємось і підготуємось до контрнаступу. Для мене не було тактичних проблем, щоб «взяти» Іловайськ… Залишалось тижні три, максимум місяць, щоб ми завершили війну…
Але виявилось, що поступив наказ про відхід з сектору цілком.
Вам повідомили про формування так званого «зеленого коридору», щоб бійці вийшли з оточення?
Так… Думаю, його організували спеціально, щоб знищити, як сьогодні часто висловлюються про добровольців, «неподконтрольные дикие батальйони». Чому «неподконтрольные»? Тому що дебільні накази ми не виконували. А чому «дикие»? Ми «зносили» позиції «сєпарів» повністю, без можливості їм повернутися…
Розстріляти таку кількість техніки і людей, які виходили з Многопілля, за добу можна було хіба в так званому «зеленому коридорі». Фактично створили тир для росіян…
Ви помічали російське озброєння?
В Іловайську були ознаки російської присутності. Безпілотники цілодобово «висіли» в небі. І нам постійно блокували зв'язок. Повністю «покласти» зв'язок – досить непросто. Звичайним шахтарям, які за повідомленнями російських ЗМІ, воюють на Донбасі, - це не під силу…
Згодом присутність регулярних військ Росії підтвердилась в боях. Зокрема, 19 чи 20 серпня відбувся бій в селі Грабське біля залізничного переїзду, під час якого розстріляли мікроавтобус з українськими бійцями. Вони їхали на похорон свого командира розвідки «Скіфа»…
Фактично автобус натрапив на засідку… Одному бійцю вдалось вижити. І наступного дня ми підібрали його. Він і розповів, як все сталось…
За його словами, росіяни розстріляли автобус з танка, а потім підбили БМД. Він бачив, як один з російських офіцерів добивав пораненого з відстані 30 метрів…
Слова цього бійця я потім співставив на місці події. Все зійшлося. А згодом побачив відео, викладене тією стороною, на якому вже після бою горіла підбита БМД. Росіян вже не було…
Розкажіть, будь ласка, як виходили через «зелений коридор».
Наш батальйон прорвав кільце оточення під час виходу так званим «зеленим коридором» і потрапив в тил ворога. Ми взяли восьмеро полонених військовослужбовців збройних сил Російської Федерації, ще 20 – сиділи в кукурудзі… Тоді до нас прийшов російський офіцер і сказав, що здається нашому офіцеру, а з ним здаються ще ці 20. Але ми не хотіли більше брати полонених, бо їх розстрілювали разом з нами. І снаряди потрапляли спочатку туди, де були росіяни… Тому ми послали його… в кукурудзу (посміхається – ред.).
Багато полонених взяв «Донбас» в Іловайську?
19 серпня ми захопили в полон вісім осіб. Серед них – громадянин Словаччини і Франції. Останній – славнозвісний «француз» Юрій Юрченко. Як з’ясувалось пізніше, в Слов’янську він був «правою рукою» Стрілкова (Гіркіна).
Усі ці полонені живі-здорові були звільнені під час обмінів. Останній – 7 вересня. Натомість полонений боєць батальйону «Донбас» «Сем» був на волі аж через рік...
Ви долучились до його звільнення…
Були поставлені на вуха усі: СБУ, Адміністрація Президента…
Коли я повернувся з полону, почав вивчати схеми звільнення полонених, дізнався про Рубана, інших «освободітєлєй»… І зрозумів, що дії більшості із них – це блеф…
Конкретизуйте, будь ласка.
У серпні 2015 року Рубан зірвав обмін 13 «наших» полонених на 12 з тієї сторони. Був у нас ще козир – помічник Захарченка. Ми возили його в окремій машині, не показували їм. За нього пропонували п’ятьох наших військовослужбовців. Але Рубан подзвонив Морозовій (Дарія Морозова – «омбудсмен «ДНР» – ред.) і сказав, що з місця обміну треба втікати, дослівно: «Вас почнуть «валити», Семьорка виставив своїх снайперів». На що Морозова сказала, мовляв, цього не може бути, а як же обмін… Рубан їй відповів: «Я тобі все рівно цих 12 людей доставлю…»
Обмін не відбувся. А згодом Рубан в односторонньому порядку відвіз цих 12 і «козиря» на непідконтрольну територію. Пізніше мені розповіли, що серед них було дев’ять осіб, яких в Україні обвинувачували за 15-а «бандитськими» статтями. Нібито вони заплатили $150 тис, щоб їх вивезли на ту сторону.
Хлопці, що були в полоні, потім розповідали, що якось Рубан добре п’яний долари давав охоронцям. Бійців, які йшли на обмін, вишикували перед ним під стінкою. І він їм сказав (передаю дослівно): «Якими би ви не були, і які би ваші руки не були в крові, а я вас везу додому».
Серед цих хлопців були і так звані «смертники» Фураєв, Комісарчук і Скачко («Сем» - ред.). Фураєв навіть посварився тоді з Рубаном, він не міг погодитися з казаними словами як офіцер…
Рубан пробухав там ще добу, хоча мав уже відвезти бійців на українську територію. «Начальник контрозвідки» терористів подарував йому пістолет АПС з глушителем, а потім Рубан вивіз бійців. «Сема» віз в своєму броньованому автомобілі аж до Києва…
У вас є підозри, що Рубан «грає» на два фронти?
Рубан виконує волю Медведчука. Його роль на самому початку бойових дій на Донбасі зводилась до того, щоб вивозити полонених росіян. Після Іловайського котла він розповідав, що російських військових на Донбасі немає, а в російську форму переодягнулися терористи, щоб батальйон «Донбас» здався їм в полон…
Коли Медведчук втратить свої позиції, то Рубан, якщо встигне виїхати з України, – його щастя. Маю надію, що ні…
«Такі, як я, з полону не повертаються»
Повернемось до подій Іловайської трагедії… У Червоносільському вам довелось оборонятися 36 годин…
Так, близько 40 осіб з нашої сторони і 500 – сили противника. Ми підбили тоді сім одиниць бронетехніки, в тому числі три танки. Чекали підмогу… У нас закінчувались боєприпаси, та й фізичні сили виснажувались…
Російська сторона тричі виходила на переговори. Ми тягнули час. У нас був зв’язок із тодішнім комбатом (Семенченком – ред.), який казав, що підмога вже йде. Думаю, таку саму інформацію він отримував зі штабу…
Під час переговорів з росіянами ми вимагали, щоб нас вивезли на підконтрольну територію – в сторону колишнього Комсомольска, а нині – Горішніх Плавень (Полтавської області – ред.), але вони на це не погоджувались. Згодом я зрозумів, чому… Туди завезли різні військові підрозділи РФ, кожен з яких контролював певний сектор. У випадку появи на «їхній території» когось чужого, у них був наказ – стріляти. Тому ми не могли тим шляхом пройти. Росіяни не будуть вступати в бій зі своїми, а для нас домовлятися з кожним підрозділом – нереально.
В чергових перемовинах вдалось дійти згоди, що ми повертаємо їхніх полонених, а вони, зі свого боку, спочатку наших поранених пускають на підконтрольну територію через Червоний Хрест, а потім і нас.
31 серпня на визначеному пункті збору всі вишикувались в колону. І один із російських військових сказав до нас, бійців «Донбасу», мовляв, «пацани замотуйтесь бинтами, 15-20 осіб, і ставайте поряд з військовими ЗСУ, тому що вас поки не віддають…» Було, на жаль, кілька «донбасівців», які тоді встали і пішли, але їх було мало. Ми побачили, хто є хто насправді… Потім підійшов інший російський військовий і сказав: «Все, кто с «Донбасса» остаються, остальные – уходять».
Ви були поранені?
У всіх, хто залишився, були поранення чи контузія...
У мене було три кульових поранення в голову, осколкові поранення, дві важкі контузії, пошкоджена права ступня, яку потім (в полоні – ред.) докрутили… Цього вистачало, щоб поїхати в автомобілі з важкопораненими, але я не міг залишити своїх підлеглих… «Моїх» 22-є хлопців зайшло в Іловайськ і 20 – повернулось.
І ви потрапили в полон…
Фактично нас завели росіянам в руки. Розстріляли, спалили все, що рухалось…
З усіх полонених батальйону «Донбас» найбільше дісталось мені. Але жодного разу не жалів, що залишився з хлопцями, були збережені людські життя. А це – основне.
Обурює лише те, що попри таку кількість жертв в Іловайську, на загальнодержавному рівні не вшановують їхню пам'ять, навіть пенсію за інвалідність не всім видали…
Більше того, ця пенсія становить трохи більше тисячі гривень. А доводиться кожного дня йти в аптеку і купувати досить недешеві ліки…
Інвалідність Ви отримали після Іловайська?
І після Іловайська, і після «курорту» в місті Донецьк, де я майже рік був. Я – інвалід ІІ групи…
Чотири місяці я перебував в будівлі СБУ, а півроку – в тюрмі Донецька.
Найскладніше було в СБУ… Мене «перевиховували» перші три доби, після чого я був нетранспортабельний. Потім місяць не міг встати. «Доламали» мене в тюрмі штатні офіцери пенітенціарної служби…
Вас годували?
Те, що давали, - це не їжа. Її їсти неможливо… Але ми їли…
Нормальною їжею почали годувати через 2,5 місяці перебування там.
Скільки людей сиділо в одному приміщенні?
Нас сиділо 112 людей в приміщенні, площею приблизно в 120 квадратних метри. Це було бомбосховище СБУ в Донецькій області. Там не працювала вентиляція, і через півтора тижні ми почали втрачати свідомість через нестачу кисню. Нас виводили на вулицю, але й там хлопці втрачали свідомість. Згодом вентиляцію таки полагодили.
Під час допитів вас заставляли щось підписувати?
Багато що заставляли підписувати, але по мірі можливості старалися не підписувати нічого або клеїти дурня.
Щоправда, якщо ти навіть не скажеш правди, витримаєш знущання, то хтось інший може тебе «здати». Один хлопчина якось прийшов після допиту і каже: «Вибач, але я тебе «здав». Так били, що я не витримав…» Я навіть потис йому руку, бо зізнатися в цьому, мабуть, важче, ніж втриматися, коли б’ють.
В СІЗО було трохи простіше, все таки там притримуються певних правил або боялися, що українські військові таки дійдуть до Донецька. Тоді ще снаряди літали над тюрмою…
Я був там єдиним військовослужбовцем на 1200 «зеків»… Сидів в карцерній камері. Решту камер на тому ж поверсі заповнили ті, хто воював зі сторони терористів.
Через два місяці перебування в тюрмі мене вивели на прогулянку. Я йшов цим 50-метровим коридором з високо піднятою головою. І лише відповідав на деякі репліки з цих камер…
Я знаю, за що воював на Донбасі. А вони за що воювали? Проти «бендерівців», фашистів, візиток Яроша і за рускій язик?! Повна дурня…
В одному інтерв’ю ваша дружина розповідала, що передала $50 тис одному депутату, щоб вас звільнили. Кому саме?
Колишньому народному депутату, прихильнику Партії регіонів Олександру Ржавському (ІІІ скликання парламенту – ред.)...
З Червоносільського я зробив останній дзвінок дружині, розуміючи, що з полону ніколи не повернусь (такі, як я не повертаються). Сказав, щоб вона нікуди не зверталась і не платила нікому, щоб мене звільнили… Але вона таки почала просити допомоги у всіх знайомих. Знайшли Ржавського, який пообіцяв, що зможе це зробити… Спочатку він просив $300 тисяч. Коли йому сказали, що це ж не Януковича назад повернути, сума була зменшена до $150 тис. Щоб ви розуміли, приїжджали «генерали» «ЛНР»-«ДНР», з якими зустрічалися в Конча-Заспі, щоб посприяти моєму звільненню. А потім вони спокійно поверталися на окуповану територію…
Згодом Ржавський погодився на $75 тис, а на решту суми дружині треба було домовитися з Іриною Білик, щоб навчила його доцю співати…
Ви серйозно?
Серйозніше не буває… Дружина передала йому $50 тис, ще $25 тис – мала заплатити після мого повернення. Ржавський потратив ці кошти на виборчу кампанію в Артемівську і нікого звільняти не збирався…
Коли мої побратими зрозуміли, що він водить всіх за ніс, то прийшли до нього, поговорили, і він терміново приїхав в СБУ в Донецьку для зустрічі зі мною. Дивно все було: приїхав дядько і назвався головою «комітету з примирення». Я вже тоді ходив, навіть поправився до 80 кілограм… А було 63…
При вашому зрості у два метри у вас була вага 63 кілограми?!
Так. Взагалі я важив 126 кілограмів, коли йшов на війну. А в полоні схуд до 63…
Тож приїхав Ржавський, подзвонив дружині і дав мені телефон, щоб створити видимість, що він займається моїм звільненням. Все виглядало не зовсім зрозуміло для мене, бо Ржавський нібито хотів мене забирати, але дружина з сином були проти цього. Я не міг втямити, що відбувається.
Але Ржавський поїхав…
Після повернення в Київ я забрав в нього гроші впродовж місяця. Моя дружина написала заяву в поліцію ще в січні минулого року. Як пояснив мені слідчий, наразі справа повернулась в ГПУ «без вказівок». Що означає ця приставка, я не знаю…
Хто, на вашу думку, винен в Іловайській трагедії?
Це – провал усіх командирів сектору. На місцях люди билися до останнього… Бачили, що їх не зламати, от і вирішили оголити певні позиції, створили котел і знищити всю техніку.
Чому ніхто досі за це не покараний? Навпаки: Муженку, до прикладу, «доліпили» зірочок на пагонах… А за що? За те, що довели ситуацію до котла?..
«Семенченко не приховував свої політичні амбіції»
Ви гордитеся, що носите шеврон батальйону «Донбас»?
Звичайно. Шеврон «Донбасу» для мене – це честь і повага, тому що я, в тому числі, долучився до формування батальйону, основною ціллю якого була територіальна цілісність і недоторканність держави, а не певні «шкурні» інтереси.
Як оцінюєте Семена Семенченка як керівника батальйоном? Він же не має військової підготовки…
Скільки і чого Семенченко зробив для батальйону він знає… І ми знаємо, що зробив батальйон для нього. Головне, щоб він про це пам’ятав…
Час від часу його доводилось «дожимати». До прикладу, Семенченко хотів відходити 18 серпня з Іловайська. Він зробив пост в Фейсбуці, що ми – в місті, і сказав повертатись. Але частина бійців (в тому числі і я) були проти такого рішення, наполягли, щоб ми закріпились в Іловайську…
Очевидно, вже тоді Семенченко готував собі платформу для свого політичного майбутнього.
Так, у нього були політичні амбіції, він того не приховував. Більше того, він мені пропонував йти разом з ним в парламент. Але тоді він не мав жодного відношення до політики, тому ці заяви були скоріше голослівними.
Якби ви не потрапили в полон, то погодились би на пропозицію Семенченка щодо депутатства?
Так. Я не є великим політиком, але мене неможливо підкупити. Після того, що я побачив на Донбасі, немає суми, в яку можна оцінити смерті наших побратимів, сльози їхніх матерів і дружин…
Думаю, був би кориснішим депутатом для учасників бойових дій, ніж Савченко…
Ви критично ставитесь до Савченко?
Я дуже критично ставлюсь до Савченко. Вона собі дозволяє деякі висловлювання від учасників бойових дій. Але це її особисті думки, а не тих, хто справді воював на Донбасі…
Кілька разів я пробував з нею зустрітися, щоб донести свою позицію в тих чи інших питаннях. Допомагали мені в цьому навіть окремі народні депутати, але на зустріч вона не погоджувалась.
До прикладу, Савченко говорить про необхідність відмінити пільги АТОшникам… Якби вона подала законопроект про розподіл учасників бойових дій, які реально воювали, і АТОшників, які просто отримали цей статус, бо були в зоні АТО, - я це підтримав би.
Савченко була політичним заручником. Сиділа в комфортній камері з ремонтом, мала що їсти/пити, у неї були одні з найкращих адвокатів і т.д. Вона не піддавалась тортурам, як чимало бійців, котрі були в Іловайську.
Вона для мене – «говорящая голова», що транслює месиджі Медведчука…
Думаєте, справу Савченко штучно розкрутили, щоб потім через неї ж просувати певні месиджі в Україні?
У ФСБ є багато засобів впливу. І з висловлювань Савченко видно, що ці засоби на неї таки подіяли…
«Населення окупованого Донбасу для України втрачене назавжди»
Як би ви назвали бойові дії на Донбасі? АТО, війна чи конфлікт?
Війна олігархів привела до війни в Україні, яку Росія хоче видати за громадянський конфлікт… Там воюють російською зброєю, російськими грошима, російським телевізором і російськими солдатами. Тому ніяке це не АТО. Це – війна.
Наші можновладці не називають це війною тільки через те, що вони перестануть отримувати фінансування від іноземних країн. Втім, ніхто не зможе нам (Україні – ред.) допомогти, якщо ми самі не почнемо щось робити.
Жодного позитиву від Мінських домовленостей я не бачу. Лише посилились бойові укріплення і позиції тієї сторони. Плюс – там активно транслюється російська пропаганда.
На жаль, населення окупованого Донбасу для України втрачене назавжди. Дітям там втовкмачують основний лозунг, що вони виростуть і будуть «валіть хохлов».
То чи є сенс відвойовувати ту територію?
Сенс є, оскільки це – територія України. А от можливості наразі немає. Росія не виведе звідти свої сили, їй потрібен заморожений конфлікт.
Скільки, на вашу думку, ще триватиме війна на Донбасі?
На сьогодні часу її закінчити треба більше, ніж в 2014 році. Дуже складне військове вирішення цієї ситуації... За два роки Мінських домовленостей на тій території накопичено близько 50 тис добре озброєних «терористів». Більш того, Росія продовжує «обкатувати» там свої збройні сили.
Звільнення окупованих територій затягнеться доти, поки на керівних посадах залишаються ті, хто були при штабі АТО в 2014 році. Якщо не змінить командування, шансів на перемогу у нас немає.