Закордон нам допоможе
Богдане, як ти прийшов до того, щоб возити речі для армії з-за кордону?
Все від потреб виникало. Спочатку хлопці не мали що їсти. Це була ще не війна, а конфлікт на сході - так його називали. Ми розуміли, що є сепаратисти, які блокують військові частини, а в них наші хлопці, військові, які хочуть їсти. Вони просили банально воду, їжу, серветки. І ми збирали на це кошти. Потім люди почали долучатися. Ми писали тільки, що потрібно - і люди приносили. Коли віськові частини захопили, коли стався вже Слов’янськ, і ми зрозуміли, що це збройний конфлікт - виникли зовсім інші потреби. Ми дізналися, що є шалені проблеми з одягом. Спочатку я навіть не вірив, що таке може бути - це ж армія, зрештою… Я розумію, коли Майдан, добровольці, громадські формування – там все абсолютно по-іншому. Хоча тоді ще і про добровольців навіть близько мова не йшла.
По ходу формування потреб від людей я шукав, де що придбати. І, назбиравши суму, кинувся вирішувати першу проблему - це були бронежилети. Я пам’ятаю, що я за два дні назбирав на 10 штук. До мене звернулися безпосередньо з військомату и сказали, мовляв, в нас є 12 чи 13 людей, які не мають бронежилетів, чи ти чимось їм допоможеш? Я купив три, а на 10 потрібні були гроші, близько 48 тисяч гривень. І я їх назбирав. Просто ходив по вулиці з протягнутою рукою і тупо просив гроші. Підключив голову адміністрації, депутатів, не-депутатів. До всіх йшов і казав: «Хлопці, збираю гроші». – «На що?» - «На бронежилети, - кажу. - хлопці просили».
А де купував?
Купував я їх на «Бронєдвері». Бо на той час в принципі були тільки вони, або «Темп-3000». Я на «Темп-3000» звернувся, там відмовили, сказали, що в них черга. Київські друзі порадили звернутися на «Бронєдвері». На жаль, знижки я не отримав, переплатив шалені гроші.
Бо вони тебе не знали?
Я думаю, що не стільки не знали, скільки просто це комерційний проект. Я переплатив близько 1,5 тис. грн на кожному, але я їх не звинувачую. Заплатив, скільки сказали, попросив знижку – отримав лише на 2-3% меншу ціну. Ми передали ті бронежилети, дальше почалися інші проблеми: спорядження, форма, наплічники, розгрузки. Все це десь треба придбати. У профільних магазинах націнка була величезна. Я подивився на етикетку - це імпорт. Значить, у виробника воно має іншу ціну. Наскільки іншу? Задача - з’ясувати.
Бронежилети і каски були найболючішою проблемою. Нам запропонували каски в Європі по 120 євро, нові. При тому, що у Львові певні люди продавали беушні, вбиті повністю, наглухо за 80 євро - які коштували в Європі (я це вже зараз знаю) 20-30 євро. При тому казали: за що взяли, за то віддали. Бог їм суддя. Тепер розумію, що і декому з них їх там тулили по таких цінах.
Ми зібрали грошей знову, попросили та позичили в різних людей. Обіцяли, що позбираємо і віддамо. І люди позичали. Ми назбирали 24 тисячі євро і з тими грошима поїхали, не знаючи продавців. В нас був один контакт, ми на нього вийшли. Нам гарантували за тих людей.
Я три тижня сидів в Європі, чекав вказівки. Нам дурили голову: завтра-післязавтра, і так постійно. Доходило до того, що треба їхати в ту чи іншу країну - і ми їхали. Кажуть: «А от якби в нас літак був, ми б це могли з заводу вивезти». Ми й літак організували. «А якби нам тут посла, а ми б з послом це зробили». І посла організували, і машину знайшли - і нічого нема далі. А ми вже перед людьми виглядали як? Взяли гроші, а касок нема. Факт в тому, що прийшлось ці кошти забрати і шукати каски в іншому місці.
Поки я там був, зверталися військові з потребою у формі. Я почав шукати за кордоном, де ж її беруть. Знайшли людей, які нам допомогли. Це було дуже важко. Ніхто не хотів з нами спілкуватися. В основному, водили до перекупщиків, які хотіли на нас заробити, і навіть серед них українці були, які отримували від того відкат.
Та найбільш гостро стояло питання тепловізорів. От в самий перший раз я привіз 13 тепловізорів різних - «сам того нє вєдая», як кажуть. Я забрав ті гроші з касок, і просто купив на них тепловізори.
Тобто, касок ти не дочекався від тих людей, вони виявились нечесними?
Судячи з усього, так. Ми потім взяли каски, але інші, італійські каски, які в Києві продавали по 250 євро, а в Чехії вони коштували 130 євро. Я, перебуваючі в Празі, цю італійську каску вже тримав в руках. При мені приїхав чувак - спортивний костюм, загнуті пальці. Поки я думав, він забрав партію по 130 євро - при тому, що я вже домовився по 120. Я йому пропоную: «Давай об’еднаєм зусілля, купимо дешевше на 10 євро. Там 200 касок, це дві штуки євро - зайвими не будуть». Але він «впав на мороз» і поїхав, зрештою.
Проходить тиждень, я в інтернеті бачу, що радіо «Львівська хвиля» закупило італійські каски по 3,5 тисяч гривень - це було 250 євро. Дивлюсь – а це ті каски, що при мені брали. Мене рве просто, рве від того, що ця собака - інакше його не назвеш - просто взяла і тупо перевізши ті каски в два рази дорожче продає!
Я пишу гнівний пост: «Народ, це, блін, спекулянти. Ці каски коштують тут по 130 євро, не торгуючись. І ви купуєте по 250?». Просто не з позиції, що ви зробили, от які ви погані, а з позиції, що це спекулянт. Набийте йому морду, грубо кажучи. Тоді я отримав негатив від Тополі (лідер гурту «Антитіла» – LB.ua), ледь не посварився з ним, бо він почав мені: «Ти багато говориш, а нічого не привозиш». Бо три тижні я сидів з тими касками, які обіцяв привезти і не привіз. Це вони знали. Пізніше ми познайомилися з ним, порядний хлопець.
Натомість, привіз тепловізори. Але чому ти не взяв ті каски в Празі?
По-перше, це був другий клас, я знав, що вони не зовсім підходили. Але після того поїхав і купив одну за 150 євро, за роздрібною ціною. Ми їдемо в тир, де ту каску прострілюють мені наскрізь. Я показую відео, фотографію - ця каска прострілюється. Але мені кажуть: віськові їх прострілювали, вони добрі. Я в шоці. Кажу, народ, якщо така справа, і віськові гарантують, що вони їм підходять - каски є, по 130. Дешевше вже не віддають, бо пішов шалений попит. Ми берем 130 касок. Паралельно я ще заводжу якесь спорядження: спальники, форму і так далі, все це набагато дешевше. Ми завозим ці каски - і збиваємо ціну. Реально каски завезлись із метою збиття ціни. І ми успішно їх розпродали між волонтерами.
Ті італійські каски досі ходять по Україні. Їх в Україну завезли, по моїй інформації, близько 5000 штук. Я розумію, що це шалені гроші, і, відповідно, я став ворогом тих людей, які на цьому заробляють.
Скажімо, в Україну зараз я завожу тепловізори за найменшою ціною, по 2700-2800 євро, в залежності від певних умов. Це дешевше, ніж на ринку в Україні. Тому багато волонтерських організацій звертаються до мене за допомогою в придбанні «тепла». Серед них і «Повернись живим» і група Романа Доника. Між волонтерами є, слава Богу, таке застереження на сьогоднішній день, що один одного перевіряє - це правильно, зрештою.
Таким чином, я елементарно взяв ціну спорядження і ринок в Україні, і вирахував, скільки грошей можна зекономити. Я почав демпінгувати, збивати ціни в Європі. Мене вже знали і почали довіряти - якась частина людей. Я казав: «Я приїжджаю до тебе з грошима, мені цікаво в тебе купити, а тобі цікаво продати. Та мені не цікаво переплатити. Я в тебе раз куплю, але я відмовлюся завтра. Я все рівно буду шукати дешевше, і, повір, знайду. Так може, тобі простіше заробити менше, але заробити, а мені буде простіше не шукати - і ми полегшимо один одному життя». І в комусь зрозуміння знаходив. Відповідно, почали ціни падати. Втім, все рівно спекулювали.
В якийсь момент я перестав ділитися контактами продавців з будь-ким.
Чому це сталося?
Був випадок з тактичними окулярами Bolle - за це взагалі розстрілювати треба. Я їх замовив тисячу штук на 10 тисяч євро в Чехії. Ціна – 10 євро, а ринок в нас в Україні - 60. Нема сенсу ще кудась їхати, витрачати час, зусилля і гроші.
Але я приїжджаю за окулярами, і я спостерігаю, що 250 штук моїх з тисячі окулярів немає. І я: «Блін, Павєл, ти чого?» - з претензією. А він стоїть такий, знаєш, з усмішкою: «А окуляри вже не 10, окуляри я по 20 віддам». - «Ми ж домовлялися!». – «Нє, ви тут розказуєте - війна, ви тут патріоти. А люди з Києва приїхали, і в мене 250 штук по 30 євро купили. То я тобі ще дешевше віддаю, бо вони казали, що все заберуть. Я тобі добре роблю». І мене починає крити. Бо приїхали елементарні бариги, інакше їх не назвеш, які просто в Україні мінімум по 60 продадуть – їм вигідно, звичайно, 30 євро вони заробляють. Вони завжди ставлять в 3-5 разів вищу ціну.
Пізніше я поїхав в Німеччину, знайшов місце, де він купив, цю цепочку вирахував. Він їх по 4,5 євро купив! Річ в тому, що ті окуляри зняті з виробництва. І він заробив на мені на 1000 штук - от можеш собі уявити. Я тоді був змушений заплатити по 20 євро.
Але була основна задача - максимально збити ціну, щоб ринок врегулювати. Якщо ти починаєш завозити дешевше – ти автоматично опускаєш ринок, або його насичуєш тою кількістю спорядження, що воно вже стає незатребуване десь в магазинах.
Самі магазини мали б давати адекватно ціну. Давайте вже згуртуємося навколо проблеми і вирішимо її? Ви або патріоти своєї країни, або бариги. На кому заробляти, на тих пацанах? На твоїх друзях, колегах? Вони пішли ложити голови за нас з тобою, а ми на цьому маєм заробляти гроші? Тому в мене надзвичайно негативне ставлення, коли я розумію, що люди втричі дорожче кажуть, ніж воно б мало коштувати. Я ще розумію, коли є адекватна націнка за логістику та інші витрати, які ти маєш перекрити.
Волонтери зі всієї України зі мною спілкуються - я їм віддаю по тих цінах, що беру, за мінусом якихось витрат. А були товари і спорядження, які віддавав в мінус - бо там в мене вийшло, там перекрилося. Я старався тримати так, щоб воно було вигідно всім. Бувало таке, що віддавав волонтерам задарма, коли грошей не було, а треба категорично.
Правила волонтера
Це основний напрямок твоєї роботи - привезення з-за кордону спорядження?
Так, в мене життя стало на колесах, а тепер вже й на крилах час від часу. Я десь тиждень там - тиждень там. Тобто, схід-захід. Вдома буваю день-два. Особливо останнім часом, бо власне почали займатися більше тепловізорами. Формою більше-менш вже забезпечили, продуктами взагалі повністю. Лишилося власне питання оптики і тепловізорів. І це постійно нищиться, це постійно потрібно. І також, нажаль, багато на перепродаж хочуть взяти.
А як ти перевіряєш людей, які до тебе звертаються?
Я волонтерам запитання задаю: куди це береш? Кому даєш? Яка бригада? Командир? Батальон? Прізвище? По-перше, виявляються нечесні волонтери, які просто тупо на цьому хочуть заробити. В мене один випадок перепродажу десь виник, коли чоловік використав чужі працю і зусилля, продав волонтерам – але на цьому пару рублів собі заробив. Я тепер максимально стараюся перевіряти. По-друге, я 3-4 випадка дублювання виявив, коли в ті частини, куди я вже завіз техніку, люди на те ж саме збирали гроші, і не знали, воно що вже є.
Немає координації на сьогоднішній день. От ми говорили з Дейнегою (Віталій Дейнега, координатор групи «Повернись живим» - ред.) на виставці - ми стикаємося з цим постійно, що він, що я. І ми вирішили, що треба десь зустрічатися, говорити, робити якусь табличку спільну, хто забезпечений і в якій кількості тепловізорами, щоб це було доступно. Оскільки так виявилося, що я і він найбільше в Україну завозимо тепловізорів.
Як ти спілкуєшся за кордоном з людьми, домовляєшся? Ти володієш декількома мовами або тільки англійською?
Банально володію перфектно українською мовою і все. Знаю ще трохи польську (сміється – LB.ua).
Почекай. А як же ти зараз ведеш переговори з Францією, з Голандією?
Не знаючи англійської мови досконало - десь так, поверхневі знання - я умудряюся знаходити людей, які її знають. І вони мені допомагають.
Прямо на місці?
Так. Люди, які хочуть допомогти, завжди знаходяться, за що їм низький уклін, бо, насправді, без них для мене це була б катастрофа - щось зробити. Дехто вважає за честь допомогти. Самі дзвонять і пишуть: «Ви приїдьте, ми тим і тим допоможемо». Бо вони не мають змоги приїхати сюди, чи воювати, чи займатися волонтерством. Там вони як відрізані від світу, і коли взнають, що я їду туди, чи я вже там - дуже багато людей пропонує свої послуги. І насправді, це корисно і позитивно.
А найважливіше, я тобі скажу, я дякую Путіну - це красавєц. Йому треба поставити пам’ятник на місці Леніна. Я поясню, за що. За те, що він об’єднав всіх українців в світі в одне ціле. Якщо вчора кожен собі тримався окремо, то тепер маса українців об’єднується навколо однієї проблеми, навколо України. І вони готові максимально видати, зробити те, що вони можуть у своїх межах - лиш би допомогти, бути корисним в тому чи іншому.
В мене сьогодні знайдуться навіть в Канаді друзі, які мене не знають фізично, але готові мені допомогти. Остання поїздка була Бельгія-Голландія. Я людину в перший раз побачив - а вона знає вже мене з певних рекомендацій. Поїхав, переклав, поговорив, запропонував свої послуги. І я тепер знаю, що в мене є людина, на яку я можу покластися, і яка може допомогти навіть в закупівлі, якщо виникне потреба. І в Німеччині люди самі на мене вийшли і запропонували свої послуги. Тепер я знаю, що в будь-який час дня і ночі я можу приїхати в Німеччину, і мене приймуть. І люди, які зі мною будуть - вони будуть нагодовані і положуть їх спати. А в Польщу я зараз навіть можу не їздити. Я кажу: мені треба те і те, і де воно знаходиться. І є люди, які привозять це.
Що цікавого ти завозиш, окрім тепловізорів? Були якісь незвичайні речі?
Тактичне спорядження, в основному. Є багато цікавого, таких речей, які в нас в 3-4 рази дорожче продаються. Скажімо, я завіз компаси по 9 євро – а їхня ціна в нас ледь не 20. Артилерія занила прямо, і розвідка плаче - бо вони надзвичайно хороші. Я в компасах, відверто, мало що розбираюся. Обіцяли хлопці: «Приїдеш до нас - ми тебе навчимо, як ними користуватися».
Були такі речі, які ти привіз, а не розпродав?
Так. Розумієш, дуже багато людей мені пише. Я не встигаю відповідати. В мене був рекорд, здається, 150 дзвінків за день - десь так до 4-ї години по обіді. Це був вибух мозку. Я в результаті телефон ввечері кинув об стінку, бо я не витримав просто фізичного й морального навантаження. Мозок не справився з тою кількістю інформації, яку отримував.
До того був запит - я привіз щось 10 чи 20 кікіморок. Більше я не вважав за потрібне: моїм треба було 5 штук, а решта - волонтерам показати-роздати. Їх розібрали в один день. Побачили, розхапали. Я запостив, що є кікімори - і тут пішло, що от «нам треба, давайте везіть». І я порахував, що близько 100 кікімор треба завезти. Кажу: спробую, знайду. Я їх привіз, а люди тим часом вирішили, що шити теж добре. А їх готові тим часом в Україні по 60 євро продавали.
Раптом я не зміг згадати, хто в мене просив кікімори. Я просто забув. А знайти у FB нереально в тій кількості повідомлень. Я пробував, шукав. Якби ще знав, де шукати, хоча б по прізвищам… Тепер вони просто лежать, і такого спорядження іноді багато пропадає. Я кажу: стоп. На свій розсуд буду брати або не брати. Є таке, нікуди від того не дінешся. А мені просто прикро, бо гроші заморожені. Це близько 3 тисяч євро - я б краще тепловізор закупив.
З тих пір працюєш з передоплатою?
Лише по окремих речах. В основному, це тепловізори. Коли беру передплату, я знаю чітко, що товар є, він на мене чекає, тоді можу взяти гроші. В іншому разі не беру категорично грошей наперед.
Я стикнувся з проблемою спальників - їхня ціна в Голландії 6,5 євро. Нам з дорогою, зі всім вийшло десь до 8 євро - коли їх по 15 продавали в Україні. Ми їх завезли 1200 штук. Їх розібрали буквально за 2 дня - хто мав гроші, ті дали, а хто не мав, я просто позичив. Десь знайшов кошти, завезли, бо я знав чітко, що ті спальники вже є. Ми роздали їх. Наступна партія була пізніше. Ми хотіли їх брати, і я був на сході - дав підтвердження, кажу: «Замовляйте, ми їх берем». Бо спочатку я був не впевнений в якості, а після отримав кучу позитивних відгуків: супер, клас, дешево, сердито і виконує свою роль. І тут раз, приходить повідомлення: «Ваших спальників немає». Приїхали бариги і викупили всі спальники, які успішно тепер продаються в Україні по 15 євро - для армії. В Києві та на Закарпатті.
А як ти узнав, що це ті самі спальники?
Мені київські волонтери фото скидали. Але ми все ж таки знайшли знов ті спальники, іншу партію вже. І я сподіваюсь, що вони по 7-8 євро в Україну попадуть. Як тільки їх отримаю, тоді я зможу взяти кошти наперед, як гарантію, що люди це заберуть. А другий момент – все-таки, це оборотні кошти, я не завжди їх маю достатньо.
Але зараз основний напрямок - технологічні речі. Оптика, прилади нічного бачення, тепловізори, тактичне спорядження, яке просто необхідне, воно полегшує військовим бій. До речі, також взуття. Попали ми на хороші берці. Умовно 1000 з чимось штук я завіз американських берців, які тут же в Києві продаються вдвічі, втричі дорожче.
Ти казав про велику партію рацій, які зараз замовив - але волонтери доповіли, що рації (а також каски, бронежилети) є на складах Міноборони, або вже замовлені і ось-ось надійдуть.
В МО бронежилети є, каски є. Але каски, виявляється, не всі кевларові чомусь. А за рації взагалі ще ніхто не чув. Навіть військові ще не знали, що рації є. От я це почув ось буквально сьогодні від тебе (31 січня – ред.), що хтось це сказав. А чому це не доноситься до всіх волонтерів? Бо ми, наприклад, цього тижня замовили 300 рацій. І наступне, дуже важливе питання, коли і кому воно попаде, і в якій кількості. Якщо це буде рація на підрозділ, на роту, чи на батальйон - це одне. А коли буде кожному в руки, це буде зовсім інше. Зв’язок повинен мати кожен солдат, а не один на всю роту.
Якби тобі запропонували попрацювати в Міноборони, ти б пішов?
Мені треба зрозуміти, перше, які задачі я там маю виконувати, і друге, наскільки готова ця ж сама влада – міністерство - міняти правила, по яким вони все життя звикли робити. Наскільки я матиму вплив на зміну цих правил? Бо я впевнений, що запрошення волонтерів в Міністерство - це просто жирна «галочка» поставлена: от дивіться - ми тут відкриті, щось робим.
От хтось відчув ефективність від волонтерів в Міноборони? Напевно, вони щось роблять, метаються з кабінету в кабінет, і, можливо, щось відбувається - просто не видно цього. Втім, якщо мені хтось пояснить, що цього не видно, але воно виллється потім в результат, то я готовий пахати. А гра на публіку мені не цікава абсолютно.
А як можна досягти найбільшого результату у забезпеченні армії?
Давай розберемось. В МОУ напрацьований механізм все життя, що солдат має отримувати одну форму, згідно їхніх ГОСТів - і ми не можем від нього відійти, бо це кримінальна справа. Народ, а що важко оцей от папір змінити? Потрібна лише політична воля керівництва. Нам потрібно, щоб солдат мав певні речі. Ті речі повинні десь закуплятися. Значить, той ГОСТ треба міняти, і правила міняти. І вони міняються - тільки треба мати бажання.
Хто відповідає за затвердження даної форми, в якій ходять солдати? Він затвердив, поставив печатку під формою, яка непридатна для військового. Значить, є два варіанта. Вдягаєш, пензлюєш на фронт в ній. Як солдат, рядовий, а не генерал, який ходить там пузатий в кепці, і його обслуговують. Або сідаєш в тюрму з конфіскацією майна, всього повністю. В любому випадку, це є зрада. Не можна назвати це помилкою. Раз помилилися, два, а якщо систематично?
Частина промисловості має бути направлена на потреби військових. Треба розробляти концепт виробництва в Україні. Нафіга вивозити стільки грошей за кордон?
Я розумію, що є речі, які списані, і їх дешевше собівартості навіть можна закупити. Якщо вони якісно підходять, значить їх можна купити, завезти. Це ж робиться елементарно. Я не вірю, щоб завезти з-за кордону той же БТР - це для держави якась надзвичайна проблема.
До речі, важлива тема. А як саме ти провозиш всі ці великі партії речей через кордон?
Є багато історій. Одного разу мене трохи не арештували. Ми тільки приїхали з-за кордону, розвантажилися. Сидів вдома, була субота, і раптом дзвінок: нам привезли каски. 100 штук по 130 євро, британські, нові. Ми терміново знайшли гроші: 10 тисяч позичили, три я своїх вбухав. Приїхали за ними до Польщі через кордон. Але можна було перевозити лише одну каску в руках. Мені кажуть: «Занесіть десь на склад, заховайте». А я взагалі там складів не знаю. Тоді товариш, Ярослав пропонує: «А може, спробуєм пронести?»
Ми купили 6 клітчастих сумок. Перший пішов з двома сумками. Динь-динь, пройшов. Давай другий. А там була черга людей, і другий між людей також пройшов нормально. А слідом я - а там жодної людини у черзі. Я починаю йти, а воно важке, само собою, починаю зачіпатись за кожну цю рейку.
І тут прикордонник, поляк, каже: «Відкрийте сумку». Я на 3 см відкриваю. Він так на мене дивиться і каже: «Більше відкрий». Він раз - туди, а там каски. І він на мене такий, знаєш, типу, «нафіга я взагалі дивився в ту сумку», - весь його погляд виражає. Він каже: «Цо то єст?» - «Те, що ти бачиш». Він голову опустив, думає, що робити. А паспорт мій лежить. І я вже думав лягати на ті каски, робити скандал - розстрілюйте мене, я їх не віддам. Бо 40 касок - це забагато. Там 4 з чимось тисячі євро, мені не цікаво їх втратити. А він каже: «Одна каска - одна людина». - «Окей, я повертаюсь назад». Віддає мені паспорт мовчки. Я мовчки з тими сумками назад. Коротше, злетілися митники, прикордонники туди, і я зрозумів, що мені - труба. В мене шанс: або втікати звідти, або пробувати по одній. Щастя, що вони ще не пішли за мною – бо я кордон не перетнув. Як мені пояснили, це місяць тюрьми як мінімум. Це балістичне спорядження, і він ще зі мною лояльно поступив.
То як ти переніс їх?
Я кожного чоловіка, який йшов, просив взяти по касці. Нашим подзвонив: зустрічайте. І уяви: поляки помагали мені проносити, наші відмовлялись.
Іде молодий чоловік. Кажу: “Ти українець?” – він: «Ну, вродє українець». - Кажу, поможи каску взяти, будь-ласка. Там за 100 метрів наші стоять на вході. - “Я не маю часу.” - “Я кажу, ти, блін, точно вродє українець. Якби ти був українцем, то взяв би”. А слідом іде поляк. Питається, що то в мене. Я кажу, каска. «О, то для армії?», - каже. – «Так, для армії». – «Давай, я поможу». Знаєш, в чому вся суть? Цю каску вони мають віддати. Але якщо він візьме в сумку, запхає і пройде повз – мої ж друзі не знають, кому я даю каски. Спочатку я вагався, а раптом пропаде? Віддасть - не віддасть. Так він ще кількох поляків зупинив. Пояснив: «То для хлопака, який з тим Путіним, курва, воює». Раптом вже всі з касками стоять в черзі, знаєш - ті вже поляки там хай підняли. Пронесли всі мої каски. Я в результаті з однією йду. Відкриваю сумку. «Що там?», - каже. «Каска. Одна». – «Іди». Ми день втратили. Це був неоправданний, як на мене, ризик. 120 касок - ми не мали права ризикувати. Але знову ж таки, хто не ризикує, той не п’є шампанського.
А зараз легше перевозити, переносити певні речі?
Загалом, так само. Кожного разу якісь проблеми виникали. Випадків трапляється багато, і хабарі беруть, а наші дають. То ми вже зрозуміли, що треба робити трошки правильніше, не просто «на ура» їхати. Тепер ми попереджуємо, що ми їдем. Ми маємо контакти, які нам помагають. І наша сторона сприяє.
Були якісь проблеми з військовими при передачі спорядження?
Дуже багато спекуляцій серед солдатів. Є ті, що взагалі навіть не збираються їхати в АТО, але за честь мають взяти в нас форму. Багато різних генералів-підполковників за цим приходять. Частина з них чесно готова заплатити за це гроші. А є такі, що хочуть просто: «Одєньтє мєня по-модному». З тим прийшов один військовий комісар. Він навіть не знав, чого саме хоче - просто щоб не виглядати як бомж. Я кажу: «Так ти довів армію до бомжатніка, а тепер хочеш на халяву одягнуться? Пішов геть звідси».
Буває різка розмова. А буває, я, навпаки, бачу, що бойовий офіцер, який адекватно розуміє, що йому потрібно. Він відправляється в зону АТО: «Я задарма не хочу, я готовий купити». В результаті отримує все абсолютно задарма, тому що людина адекватно оцінює ситуацію.
Зрештою, ми прийняли рішення, що видавати форму будемо точково, тільки тим, за яких хтось рекомендує. А в іншому випадку ми безпосередньо спілкуватимемося і з солдатами, і з командирами. Ми приїхали - командир зобов’язаний розписати кількість потрібного спорядження, що їм потрібно. А ми маємо це розглянути і подивиться, що ми з цього можем, які кошти в нас на це є.
Дехто з командирів не дає цих списків. От ми прийшли до командира, а він нас послав під три чорти і сказав, що він полетить з посади.
За що?
За те, що він поставить печатку і напише, що їм треба. Питаю хлопців: «То у вас все є, виявляється?» - «Тіпа, так. А що нам робити?» Моя відповідь: розстріляйте командира. Нафіг вам той командир, який не дбає за своїх хлопців? Тупо поставте і розстріляйте. «А він звертався в Міноборони?» - «Ні». – «Так чекайте, він ні туди не хоче звертатись, ані сюди».
А на початку взагалі класика була. Комбат - я матюкнуся, бо це оригінал - сказав солдатам: "Пи**уйте до волонтерів". Прямі слова, які передали. Ти можеш собі уявити стан воїна, бійця? Я боєць, я прийшов служити, а мене посилають. Умовно, тобі тут нічого не дадуть - на тобі автомат, іди вмирай в окоп. Може, кажу, простіше тоді хлопців зразу тут розстрілювати? Чого їх туди посилати?
І мене дуже це крило. Я сварився з людьми, з чиновниками на цю тему.
Східний екстрім
Що найбільше запам’яталося з поїздок на схід?
Зеленопілля. Коли почався «зеленопільський котел», ми мали там бути. Нас Бог вберіг три рази. У нас був цілий бус особистих передач - оскільки там воювали львівяни, а туди ніхто не доїжджав. І ми чомусь вирішили, що прорвемось. Спочатку затрималися, очікуючи посилки, і не прибули вчасно - у той день якраз почалися обстріли «Градами». Потім залишилися на ніч на блокпосту поблизу Амвросіївки, коли її «накрило» артилерієй. Потім ледь не попали під обстріл під Сонцево. Ми й в Слов’янську були в той період.
Там теж не без пригод?
Так, ночували в санаторії, де раніше жили сепаратисти. Нас приймали тоді чи то 93, чи 95 бригада, і «Правий сектор». По 19 років пацани - і ти розумієш, що це може бути останній день в їх житті. Блін, це треба перебороти в собі, щоб зрозуміти.
Нас поселили. Друга година ночі, я виходжу на балкон, вмикаю тепловізор: «А подивлюся я, як воно там наблюдається». І після двох хвилин споглядання я починаю розуміти, що на мене хтось може дивитися. А потім згадав, що нам сказали: «Ви на балконі, там де вікна, не стійте - в принципі, ще пострілюють». Я дивлюся і розумію, що хтось навпроти може дивитися на мене. А ще вийшов товариш, Ярослав, і каже: «Дай подивитись». Я кажу, Слава, а ти взагалі-то розумієш, що на нас можуть зараз цілитись? І він: «Твою мать, блін, точно». Я не робив різких рухів, мовчки, задом, помаленьку-помаленьку. А потім заходим, тільки шух - і впали в ліжко. Кажу: два придурка вийшли в Слов’янську на третьому поверсі - чи не побачимо ми в тепловізор сепаратиста, а такий же самий дивиться на нас.
Але дух бійців, от тих молодих пацанів – це треба пережити. Вони на тебе дивляться, що вони роблять правильно: «Раз до нас їздять, раз нас підтримує народ, значить, ми потрібні». Надзвичайно зле, коли їх там лишаєш, фактично, прощаєшся з ними і ти розумієш, що... в мене вже кілька випадків таких, коли пацанів більш не бачив.
Після Зеленопілля було жахливо. Ти з людьми з спілкувався - дзвониш, і раптом тобі кажуть, що вже немає їх. Так одного разу зателефонували мені на мобільний, спитали, хто я – а я номер не впізнав. Назвали прізвище. Сиджу-згадую, прізвище знайоме. А в мене в компі записи велись. І мене щось як встрілило, знаєш. Я раз - в запис. Такий-то, якийсь боєць. Я дзвоню на цей телефон, кажу: «Я знаю, це ви, напевно, такий-то?» - «Та ні, я його тато. Але...» - Я кажу: «Кажіть, може щось передати потрібно?». – «Ні-ні, я просто дзвоню з телефону сина, він загинув. Помер в госпіталі від ран». І ще каже: «Я вам там передавав посилки, одна дійшла, а друга десь там загубилася походу по дорозі». Я пробував пояснити, що це не грає жодної ролі, я знав, що там таке сталося… Найбільш болюче було те, що через місяць померла його дружина. Вона була вагітна, і не перенесла просто цього горя.
Такі болючі, трагічні моменти морально дуже важко переносяться. Тому єдине правило, що я собі фактично завів - не прив’язуватись до людей, яким ти помагаєш. Прив’язуватися категорично не можна. Тому що це дуже боляче потім - ти їх рахуєш вже своїми братами, сестрами, близькими.
Вдається не прив’язуватися?
Не завжди. Але стараюся. Просто це є солдат, якому треба помогти. Все.
А кому ти зараз найбільше допомагаєш, з якими підрозділами працюєш?
А я не розділяю. Скажімо, мій стиль волонтерства полягає в тому, що я не маю улюбленців. В мене немає такого: «свій-чужий». Часто батьки звертаються за допомогою для своїх синів на війні. Дуже ображає, коли вони питаються, скільки що коштує, сують гроші. Я починаю просто верещати: «Народ, майте хоч повагу до тої праці, що я роблю». - «Ми не хотіли вас образити». Я кажу: «Ви вже образили мене. Назвавши мене продавцем, торговцем, ви мене не то що принизили, а просто вибили з колії. Якщо ви бачите, що я щось продаю, то я продаю волонтеру. А волонтер, який збирає гроші, має їх потратити на це спорядження - цільово, як він їх зібрав». Були особливо настирні. Я казав їм: «Якщо хочете допомогти, просто залиште ту суму грошей, яку вважаєте за потрібне, я запишу як вашу пожертву в одну спільну справу».
Як ти взагалі зайнявся волонтерством?
Мабуть, з перших днів, як узнав, що є потреби в армії. Наша група "Допоможи фронту" - це більшість майданівці. Ми з самого початку зібралися троє-четверо людей. Задача була - максимально об’єднати існуючи маленькі групи людей, які допомагали армії, в одну велику потужну групу, і всі зусилля сконцентрувати в одному напрямку.
Фактично з квітня-травня так і закрутилося, процес пішов сам по собі. Раптом я зрозумів, що це займає 90% часу. В мене натура дурна: є мета - її треба досягнути. І так пхаєш, ідеш-ідеш. Якщо спочатку вдома робили зауваження: «Ти з Майдану вдома не був, і ще далі не вдома», то тепер вже всі приєдналися з розумінням і запитанням: «Коли будеш?». За що їм величезне дякую, вони весь бізнес на своїх плечах тримають.
Що найскладніше для тебе у волонтерстві?
Не скільки складно, скільки не любимо. За все треба звітуватися. Найнелюбиміша моя справа. Це займає купу часу фактично. Бо це ж треба і фотозвіт якийсь зробити. Потім дуже багато фотографій, які я просто не встигаю виставляти, і не маю бажання, якщо відверто. Найганебніша для мене справа - це фотографувати солдатів с певними речами. Одне діло, коли ти з ними спілкуєшся, ти вже фотографуєшся з ними як з друзями, а друге діло, коли виконуєш рутинну роботу. Треба зафіксувати факт отримання хлопцями певних речей, починаючи від спорядження, закінчуючи дорогими якимись приладами.
***
Група "Допоможи фронту" збирає кошти на придбання амуніції для військових та добровольчих батальонів в зоні АТО. Реквізити волонтерів - картки Приватбанку:
5168 7420 1409 6287, Глотов Сергій - найнагальніші потреби;
6762 4683 1016 7170, Масляк Богдан - ДАЛЬНОМІРИ для арти 80-ки;
4149 4978 0011 4789 Возняк (Лучкевич) Любов - теплий одяг і взуття;
4731 2171 0235 4048. Микитюк Наталя - медичні потреби для зони АТО;
5168 7553 7729 1386 Богдан Дідич - цілеві збірки 24 бригада, самохідний дивізіон і снайпери 80-ки.