Листопад миттєвостей
Прокинувся о третій ночі. Так само, як і учора . Як і місяць тому. Як і в роки далекого дитинства.
Пригадую: нам з мамою треба досвіт сонця спродатись. Тихенько, щоб не розбудити вранішніх півнів, (так казала мама) кинули на спину оклунки, як ті прочани, що йшли звідусюди поклонитись мощам Київської Лаври. Тільки у наших оклунках не сухарі й пляшка води, а молока бляшаний бідончик, помідорів корзина з горою, ще й огірків з півтора відра та й потарабанили ми не в далекий Київ, в Криничне. Чи й не вантаж як на чотири плеча – молоко і овочі. Щоправда містечко далеченько, кілометрів з п’ять, не менше.
Дорогою догнала і порівнялась з нами тітка з грузького кутка. Їй хотілося йти кумпанією, мабуть тому й спробувала зав’язати розмову.
- Куди йдете? – запитала, вроді й дуракові не ясно, куди йдемо.
- За кудикині гори, - нехотя відповіла мама. – Здалека, звідси не видно, куди йдемо, - розважливо додала.
Тітка зрозуміла мамин настрій та й темп ходьби її не влаштовував. Пришвидши крок, невдовзі біла хустина розчинилася у вранішній пітьмі, зникла між соковитого листя молодняка, який огортав нашу з усіх боків дорогу.
Мама з усмішкою сказала: «Ну й люди у тому Грузькому. Прямо тобі «циган зна дорогу, ще й питає». Чогось питає, а чого? Не знаєш, сину? І я не знаю. Вона знає, раз питає. Усі вони отам, на Грузькому такі. Хитрожопі».
У мене, напевне, у той час починала формуватись свідомість і я не сприйняв мамине судження. Перекладаючи торбину з плеча на плече, на це мама тихо мовила:
- Не думай, сину, як мати неграмотна, значить дурна. Ось послухай, що кажуть старші. Не довіряй усім підряд. А ти дуже ж таки довєрчивий. Пригадуєш, як на тому тижні на базарі хтось попросив тебе почекати й не повернувся – пропала бутиль і гроші за молоко. Треба бути якось хитрішим. Я розумію, тобі важко. У хитрих людей на потилиці ямка. У тебе ямки немає. Ось поторгай – немає, й де ти її візьмеш? Уродився таким. Побачиш, усе життя тебе будуть шпинять невідомо за що. Бо ти довєрчивий і нехитрий. Времня зараз таке. Хитрі і в голодовку на пузі із заграждєнія виповзли і остались жить. А остальні – як мухи…
Потім зупинилася ніби перепочить і ще тихіше:
- У комуністів надовго духу не хвате, бо від нечистого вони. Іхня тінь ще довго буде ходити за вами.
Дорожньою пилюкою ступали ми твердою ногою, ніби підсаджували легенький вантаж. Та вже під самим Криничним, піднимаючися на крутий насип, по якому рейками цокотіла «Кукушка», враз відчули виснаженість – у колінах підкошувались ноги, нила поясниця. Не зупинились на перепочинок, й далі волочили ноги, хоч очі, пригадую, рогом на лоба лізли. Бо треба йти і як найшвидше.
Тоді слово «треба» гриміло як наказ. Наказ якоїсь до кінця незрозумілої сили, визначеної судьбою. То була неминучість, що насувається на тебе широким фронтом цілком зримого монстра. Мова не про якогось там виродка, потвору, а цілком реальну усвідомленого систему впорядкування життя.
У ті роки суцільної дияволіади й мови не було про якийсь там вибір, він – як у сільмазі крам: бери, що є, а іншого немає і скоро й не буде. Для людей однієї шостої Землі вибір був заздалегідь накреслений класиками і черговим з’їздом єдиної і неділимої. То ж прямісіньким ходом чимчикуй до мети. І не як-небуть, а з піснею. Краще з отакою: «З піснею про Сталіна починаєм день. Кращих ми не знаємо на землі пісень». Хто вліво, чи вправо… Ні, таки треба маршувати вперед, до омріяної людством мети.
Про потреби колгоспника чи будь-кого з робітників і заікнутись ніхто не смів – хто той, що називає себе людиною? Одиниця – ноль. Народні маси (вони складали, за логікою, сто п’ятдесят міліонів нолів) – це переконливо. Держава, це – да. В Конституції визначено різне покарання за розкрадання державної і приватної власності. Хоча люди мовчки думали, щоб очистити сумління «Ми не крадемо – беремо своє».
Тоді час вручив нам обраний вимір, а ти якось там сам, розбирайся, вирішуй – героєм тобі бути чи жертвою. Історія, вважалося, гідно оцінить доцільність вчинки пролетарської партії. В цьому ніхто не сумнівався. Хіба що пузані за океаном. Та хай клевещуть на наш найкращий у світі строй, добра б їм не було.
Те, що у тебе в хаті сидять голі й босі діти і лежать немічні батьки – так то тимчасові труднощі, їх просто треба пережить. Ми ж і так милостиві. Хіба ми не знаємо, куди топчуть і що несуть оці безпашпортні колгоспники? Нам доповідають, та серед вас – кожен третій стукач і донощик. За потреби біля прохідної вас чекатиме «чорний воронок». Вискоче з нього червонопогонник у гімнастьорці, навхрест оперезаній портупеєю, до якої пристебнута кобура пістоля, строго запитає: «Звідки це у тебе, молодице, огірочки в чотири листочки та буренькі помідорчики, га? Мовчиш? Язика проковтнула? Я знаю, – натисне на кожне слово міліціонер, – це соціалістична власність колгоспу ім. Кірова. На землі, врученій тобі державою во временне пользованіє, такий овощ не родить, на бугряці хіба що картопля та й то не кожен рік. Сідай, гражданочко, поїдемо у відділок. Пацан, - додасть добрий страж соціалістичної власності - хай топає додому. Тільки перед цим допоможи, хлопче, загрузить у машину лантухи. Тепер це вже не лантухи, - посміхається дядя з кобурою, - це вещественне доказатєльство».
Ця історія від початку й до кінця гіпотетична, тому й правдива. У тридцяті та й у п’ятдесяті таке траплялося з багатьма: треба було комусь заготовляти сибірський ліс, зводити, так звані, комсомольські новобудови - безоплатно зводити. Нашу сім’ю боком обійшло лихо. По життю йшли, як канатоходець линвою. Та й смирними були. Мама любила повторювати: «Покірне телятко дві матки ссе». Хоча мама ніколи не була покірною і теляча вдача не позначена на її вчинках, а казала й постійно повторювала принагідно цю житейську мудрість. Мабуть, щоб відвести від себе біду. Для колгоспниці «покори» було достатньо. Ось для інтелігенції, яку називали «інтелігенцією на босу ногу» треба постійно демонструвати відданість. А з відданістю питання складніше, що й давало підстави арештів, тобто відкривалося нове джерело поповнення безплатної робочої сили. Водночас здійснювалось перевиховання за комуністичними принципами. А.С. Макаренко один із таких вихователів. Тільки його колонію ім. Дзержинського розташували не в Сибірі, а в Харківській області і вихованцями були не Стуси, а нормальні вуличні діти-сироти. Батьків посадили за те, що пожалілися сусідові: «Нема хліба, нема сала, бо совєтська власть украла. Тільки лисий на стіні. Він показує рукою куди їхати за мукою», а діти залишилися…
Мене можуть не зрозуміти сучасні теоретики педагогіки, для яких Антон Семенович залишається іконою. Я навчався у школі за сталінською авторитарною педагогікою, тому знаю, що кажу. У нашій школі було – як в автобусі на грейдерній дорозі. Один (директор) рулював, а пасажири дрижали. Думаю не треба багато пояснювати, що це означало. Скажу лише: ми почувалися такими собі Буратіно в театрі Карабаса-Барабаса, що тримає своїх ляльок на тонесеньких ниточках.
Таки доплентали до прохідної цеху-випалювання вогнетривкої цегли. Поскидали з плечей клунки, полегшено зітхнули. Краєчком косинки мама витерла з чола краплі поту, пильно оглянула довкілля і зупинила погляд на дверях прохідної.
- Тут рискуєш, ідеш, як в развєдку, а їх чортма.
І втупила очі кудись вдалину, стала мовчазною і нерухомою, мов з бронзи вилитою. Потім вийшла з заціпеніння і спитала, швидше за все – у самої себе.
- Сьогодні неділя? – криво посміхнулася. - Іч які пани… Пани на трьох одні штани, ще й матня теліпається… Казала їм: виглядайте, вдосвіта будем, а воно – на тобі. Знаття – пішли б на «Шамотний», там з руками й ногами.
Потім оглянулась і тихо-тихо, щоб навіть вітер не почув, звернулась до самої себе:
- Піднесли робітників до самого неба, нарекли жертв війни героями. А селян – в грязь. Бо так поставлено: «комуністи батраки, а селяни дураки».
Довго чекать не довелось. Рипнули двері і з прохідної, важко ступаючи, вийшли дві тьоті в косинках, прибитих виробничою пилюкою. Не менш брудними видались халати, подерті у місці пупка. Миттєво пригадав слова дідуся: «На пупкові тримається уся промисловість, а не на плечах машин, як бреше совєтське радіо».
- Ягоровна! – гукає висока й гнучка жінка з ознакою неабиякої вроди.
Коли підійшли ближче, кряжиста з великими сумними очима показує чистого рафінаду зуби – це у неї така посмішка. Пересилюючи смачне зівання, тихо, ніби на вухо:
- Як всєгда, - оптом? – і поправила косинку набакир.
Затим повернулася, так казала мама: «своєю духовкою», (дід, погладжуючи бороду і всміхаючись у куточки вуст сказав би: «Своїм багацтвом», а мама, бачиш, «духовкою»), тицьнула у правицю гроші. Мама шпигнула на неї поглядом, затискаючи гроші в кулаці, і відводячи очі, ніби втікаючи од тутешньої присутності. Та все ж почула від жінки з ознаками неабиякої вроди:
Од пуза наїмося, - плямкнула та і кінчиком язика провелв по репаних губах.
У жінки з білими зубами також повеселішали очі і вона, потираючи долоні, аж затанцювала на місці: «Агурчіки да помідорчики, да картошечка в мундирах, закусь – висший клас».
І відповідаючи на докірливий погляд напарниці басовито прорекла: «А чего? Кружишь над теми обязательствами, аж тошно».
Поки робітниці перекладали й переливали прицьмокуючи: «Ти глянь – у прожилках помідора сахарь виступив», мама відійшла до стенду «Социалистические обязательства на пятилетку», ретельно перерахувала гроші, паперові зав’язала у краєчок носовика. Той вузлик зникає за пазухою, а мідяки задзвеніли в кишеню плаття, учора випраного у потічку, що з водокачки і поночі накрохмаленого, дух висівок ще й зараз лоскоче ніздрі.
Прохідна ще дрімала. Ластівки покидали гнізда й стрімко злітали увись – там багато повітря й чимало літаючої поживи. Покидали й ми сірі стенди з передовиками виробництва і підвищеними соцзобов’язаннями цеху на поточну п’ятирічку. Я глянув на двері, за якими зникли наші покупниці. Ось-ось виповнеться день і дверям ще рипіти й рипіти, ручкатися й ручкатись, впускаючи на територію і з території робітників і конторських – бухгалтерів та касирів. Можливо доведеться й… самого, коли той не пошле водія у розпорядження своєї дружини і «Побєда» завезе його на територію через вісову.
Ми з мамою задоволені торгом. Якщо натрапимо – запасемось печатним милом та сірниками з малюнком колорадського жука. Розчитаємось за налог, за який – не знаю: квитанцію якусь принесла поштарка. Може то не за налог, а штраф за шкіру теля, яку дідусь вичинив на халяви до чобіт? Біс його знає. Тут і сама мама, яка вона не розбитна, та не розбереться.
Йшли тією ж дорогою як і сюди. Оминули кучугури жужелиці, звалища недопаленої цегли. Спустилися з насипу до невеликого озерця. Дзюрчав потічок, зелено шепотів молодий очерет та булькотіли в широколистій окрузі дикі качата. За вербою, за рясною вітер трепоче листви верховіття дубів залишок у війну вирубаного лісу. А був який ліс! Відшуміло його опале листя, як миттєвості пожовклих днів.
А далі підтупцем, підтупцем - додому й коні швидше, через пахощі степового різнотрав’я, ледь втоптаною стежиною, зораною ховрашиними норами. Вибрались на козацьку могилу. Зорові відкрився степ. В обширах морем переливається ковила.
Кортіло впасти у гомінку траву як у гойдалку та поринути у солодкі сни. А он за пшеницями завидніла наша хата – першим вигулькнув соломою вкритий дах з вивершеним гребнем очерету, потім білі стіни з підмащеною жовтогарячою призьбою. У променях сонця, що піднімалося від радгоспу «Хімік», заграли – заблищали шибки вікон.
Так ми покидали притрушене шамотною пилюкою Криничне і неозоре зеленого, місцями посеред літа пожовклого привілля. Ставало сумно від думки про те, що сьогодні розкошувати степові у вранішній прохолоді довго не доведеться. Через пару годин запанує полуденна спека й дух пожовклої трави…
Мама заскочила в хату, вхопила шмат хліба, притрусила сіллю, на плече кинула тяпку і з древнім знаряддям виробництва, немов з автоматом, широкими чоловічими кроками попрямувала в городню бригаду, поля якої ген-ген за хутором Бродським. Мама пішла, а з нею суєта й неспокій. Замовкли хата і двір. Навіть вулиця причаїлась в очікуванні дня. А зараз довкілля перебуває у полоні запаху польових квітів – ромашки та чебреця. Крізь вікно почало просочуватися гудіння мохнатого джмеля, що вовтузився у голубих бур’янах. Через кілька миттєвостей і він затих. Стало тихо, як у вусі. Між тим якась невимовна млість оволоділа мною, ослаблення тіла підкошувало ноги. Невідворотно хотілося упасти в тишу, у якій свободою плаває і дощатий піл, що нам з дідусем слугував за ліжко, і сіно, що на горищі з кривої балки, ніхто не повірить сіно – як чай.
Та раптом грубо увірвалося в тишу коров’яче мекання, скрип сусідських воріт, заводський гудок, що з навколишніх сіл., кликав робочий люд до соціалістичної праці. Кликав і до краси, яку випромінювало Небо з його тихими вранішніми зорями. Прокинулась молода дружина сусідського сина, благально попросила чоловіка: «Вставай, мило чек, гудит гудочек»…
Просипалося життя, щоб вдосконалювать недосконалий світ, щоб милуватися красою Землі і величністю Неба з його тихими вранішніми зорями… Ті, хто важив та й сьогодні, у ХХІ столітті, важить життям у часи воєнного лихоліття, переконані: треба боротись за життя, не зважаючи нінащо. Треба жити, бо ми того варті.
Отаку закваску отримав з ранніх літ. Вона й допомогла встояти на ногах, коли негаразди (м’яко сказано) кулеметною чергою поливали довкілля, й голови тоді не можна було підвести. А негараздів тих… і кожен рубцем на серці. Та хіба я один вставав коли ще світ не зоря? Та хіба тільки мене не гладив час по голівці? Увесь мій край гартований.
Якось мій науковий консультант, всесвітньо відомий Михайло Федотович Овсянников у приватній розмові сказав таке: «Усі відомі люди в СРСР родом із села». Свою думку професор МДУ переконливо аргументував – деканові філософського факультету і завідувачу кафедри естетики, який пройшов усю війну з томиком Гегеля в оригіналі за халявою солдатських чобіт, було відомо багато чого. Я підтримав думку філософа: «Сільська робота вимагає дисципліни та послідовності». На заводі верстат вимкнув, помив руки – і ти вільна людина, тебе ніщо не тримає. В селі ніяку ділянку труда не вимкнеш. Свиня гуде, коза бекає, нива вимагає чистоти. Наскільки ти впораєшся – стільки й отримаєш.
Коли увечері гнав корову з череди, ластівки полювали не у висі, як зранку, а над самою Землею. Непримінно буде дощ. Як сіно косять, дощів не просять – самі йдуть. Піде дощ – отоді я висплюсь, бо огород залитий водою, стежки грузькі, багнюка – ноги не витягнеш.
До речі, про сон. Вже у зрілі роки довідався, як Наполеон ставився до сну. На його переконання, солдат спить п’ять годин, вчений – шість. Лінтюх сім. Жінка спить вісім годин на добу. Від мами почув слова точніші за Наполеонових: «За спання не купиш коня».
P.S. Сьогодні вранці купив сітчатий чувал цибулі. Додивився вже вдома – дрібна та гола. Гряде тепла зима 2014-2015 років? Хоча б так сталося. Газовий вентиль Росія перекрила, у державних сховищах палива – не розженеся. Війна…
15 вересня 2014 р.