"Російська людина – вона і в Африці російська людина", - поставив мене на місце під час дискусії у Москві російський політик, який вболіває за долю "співвітчизників за кордоном". Він відповідав на зауваження, що чимало етнічних росіян в Україні аж ніяк не усвідомлюють себе належними до (велико)російської нації.
Можливо, колись побутувала думка, що і англієць в Америці чи Австралії назавжди залишиться англійцем. Скажете, ці були надто далеко від метрополії? Німецькомовні і франкомовні швейцарці не відокремлені від країн, в яких живуть великі народи, що розмовляють тими ж мовами, але не є ані німцями, ані французами. Австрійці теж розмовляють німецькою; валони – французькою; фламандці – нідерландською. У Росії ж ніяк не готові визнати, що чимало етнічних росіян у колишніх радянських республіках є учасниками процесу творення нових етнічних спільнот.
В Україні етнічні росіяни тяжіють до розокремлення на дві виразні спільноти.
Більший потенціал має та, учасники якої назавжди збережуть російську мову як основну у спілкуванні принаймні між собою, волітимуть використовувати її для освіти дітей і задоволення більшості потреб в інформації (у тому числі – культурній). Вони усвідомлюють, водночас, і історичну спорідненість, і нинішню відмінність від тих, з кого складається (велико)російська нація, що становить більшість населення Російської Федерації. Такі люди схильні сприймати проблеми розвитку російської мови і російськомовної культури в Україні як віддзеркалення подібних проблем, перед якими постають українська мова і україномовна культура. Ці громадяни України – ті, хто часто ще за радянських часів відчув або зрозумів, що їхньою Вітчизною є Україна; і ті, хто дійшов такого висновку або відчуття пізніше, коли побільшало підстав для сприйняття України як самостійної країни. Якщо вітчизни різні – про яких "співвітчизників" може йтися?
(Поняття "країна" тут не тотожне поняттю "держава", бо за радянських і царських часів (і цісарських, і королівських, якщо вже пішла мова про минуле), Україна була позбавлена більшості ознак державності.)
Друга спільнота, яка в Україні об'єднує чимало етнічних росіян, – ті, хто, всупереч логіці історичного процесу і нині ототожнює себе з росіянами так званого "російського світу". Вони теж надають перевагу російській мові і російськомовній культурі, але часто фетишизують їх, дбаючи не так про рівень розвитку і дальший розвиток мови і культури, як про оборону права бути росіянами у великоросійському розумінні. У цій спільноті мову спілкування і мову культури та освіти зазвичай подають як принципово важливі ознаки етнічної і культурної приналежності. Звісно, є ще ознака приналежності до певної церкви. Саме цих людей, перш за все, намагаються переконати адепти "російського світу", що вони – співвітчизники росіян Російської Федерації. І в таких "співвітчизниках" шукають співучасників здійснення неоімперіалістичної політики.
Нечисленні етнічні росіяни, які обрали асиміляцію чи силою обставин були втягнуті до асиміляційних процесів на користь української мови і української культури, окремої спільноти не становлять, хоча заслуговують на визнання їхньої ролі, насамперед, у спробах залучити до розбудови нового українського суспільства ті дві спільноти, про які ішлося досі.
Усі ці люди мають цілковите право поводитися і жити так, як вони того бажають. Ображатися на будь-кого з них, брати на кпини і намагатися принизити – шлях до дальшого відчуження у суспільстві, якому й так бракує спільності.
А от вислуховувати їхні радощі і болі, розповідати про свої, намагатися зрозуміти причини стурбованості – це і означає сприймати їх як співвітчизників. І назавжди вивести з дискусії тези про несучасність і безперспективність української мови і про недосконалість російської мови в Україні. І визнати, що обома цими мовами в Україні твориться сучасна культура, а можливості її творення більші за постійного спілкування і обміну. І давати одні одним зрозуміти, і самим розуміти, що насправді співвітчизники – зовсім не за кордоном.