Пане Андрію, розкажіть, будь ласка, про своє дитинство.
Я народився і зростав у Києві, у самісінькому центрі – на перетині тодішніх вулиць Леніна та Пушкінської. Квартали з масою прохідних дворів, з дуже цікавою внутрішньою архітектурою, внутрішніми ландшафтними відкриттями, ну і, звичайно, зі своєю культурою. Наш будинок був ще довоєнний, і жили в ньому люди найрізноманітніших соціальних становищ та прошарків, і всі між собою все одно спілкувалися, хто б вони не були, і діти відповідно (хлопці в основному). Грали у дворовий футбол, штандер, фуцин. Фуцин – я навіть не знаю, як вона зараз називається, але це така гра, коли квадрат розкреслений на чотири, всередині коло, і м’ячем граєш, перекидаєш м’яч всередину і куди він відскочить,ногами. Такий собі варіант футболу.
Батько викладав в Інституті інженерів цивільної авіації, мама спершу працювала на одній з київських міжміських телефонних станцій, потім пішла викладати у профтехучилище зв’язку, молодший на півтора роки брат… Отак ми і зростали. Бабуся – мамина мама – була диктором українського радіо і, на відміну від решти родини, котра була російськомовною (власне і бабуся була російськомовна), в силу служби дуже добре знала українську. Що стосується фонетики й подачі – вона взагалі була одним з найкращих фахівців. І книжок у неї була повна шафа, але, якщо батьки купували в основному російськомовні книжки, то бабуся купувала і ті, і ті. А коли у неї збиралися колеги на якесь свято, то там українська мова у них вживалася, і тому змалечу я був долучений до української мови, і думаю, що це великою мірою визначило те, що, зрештою, я обрав українську як свою мову спілкування.
Були у вас в юності люди, які посприяли вашому людському та професійному формуванню?
Були принаймні двоє людей. Ярослав Королевич – це був український журналіст та байкар, котрий і спричинив до того, що я пішов працювати у газету. Після закінчення університету я довго не міг знайти роботу за спеціальністю, дуже переймався цим у країні повної і гарантованої занятості. Якось я зустрівся з ним на вулиці – він знав мене, відколи я проходив практику студентом у товаристві «Україна», яке займалося культурними зв’язками українців із закордоном. І він запитав: «Чого ти такий смутний та невеселий?» Я йому розповів, а він каже: «У нас зараз газета розширюється, набираємо нових людей, спробуй». Дав мені три завдання, я написав три матеріали – два з них взяли до друку. І після цього запропонували мені роботу. Потім ми з Ярославом Олександровичем дуже довго працювали разом, і я думаю, що він великою мірою вплинув на мене. Людина весела, людина дотепна, і, як на мене, людина з літературним хистом.
Другий старший товариш – це був Олександр Шульга, котрий працював у тій же газеті «NewsfromUkraine» спортивним репортером і писав огляди погоди.
Цей жанр потребує певної віртуозності…
Так. Я завжди дивувався, адже мені здавалося, що огляди погоди в газеті, яка виходить в Україні та йде в США, Канаду, Індію – не мають сенсу, бо поки вона туди доходить, то вже давно погода змінилася. Але саме на погоду ми отримували найбільше читацьких листів, тому що Сашко підходив до цього як справжній поет… І там не просто було, що температура впаде на три градуси, а за яких обставин це відбулося, як при цьому листя шелестить. Сашко був на той час вже міський житель, але зберіг певні сільські звички. Він прокидався о п’ятій ранку, їв повний обід, себто перше, друге, узвар. Це нібито як в селі, коли надовго йдеш працювати в поле і треба наїстися на цілий день. Потім він йшов пішки з Відрадного до нашої редакції, яка спершу була на Золотих Воротах, а потім на Коперника. І він багато мені дав стосовно розуміння психології сільських людей, які опиняються в місті. Крім того – він навчив мене збирати гриби. Я з дитинства збирав гриби, але це було дуже епізодично. Сашко відкрив мені доти невідомі види, показав, де в Києві можна збирати гриби. У нас навіть одного разу на тодішній площі Богдана Хмельницького намагався затримати старшина-постовий, тому що…
… ви збирали гриби?
Так…
Печериці?
Ні. Хоча печериці теж можна було збирати, особливо попід муром Софійського монастиря. Але, справа в тому, що є трутовики та глива, які ростуть на деревах. І ось ми з ним гуляли влітку після роботи і побачили на старій липі трутовики. Спершу він виліз мені на плечі – не дістав. Тоді, знаючи таке правило, що довший має вилізти на коротшого (бо руки довгі) – я виліз йому на плечі. Тільки я почав відламувати ці трутовики, як знизу почувся голос: «Старшина такий-то, що ви тут робите?» Ми йому пояснили, що ми тут збираємо гриби. На що він сказав: «Та киньте, я сам з Житомирщини, ці гриби не їдять». Але ми йому все пояснили. На щастя, ми тоді були тверезі зовсім, і він не мав за що нас затримати. Сашко дуже гарний був друг. Ми їздили з ним на гриби, ходили з ним на футбол, грали на роботі в настільний теніс. Ну і, звісно ж, правили матеріали один одного. Спершу він як старший товариш правив мої, а потім я став його керівником…
Мені взагалі із першим головним редактором пощастило – Валерій Грузин, котрий потім редагував «Всесвіт». І другий – Віктор Стельмах – це був дядько, який закінчив Вищу партійну школу і після цього прийшов до нас. Ну і, звісно, деякі інші колеги – Михайло Павлов, Олександр Ткаченко.
Давайте повернемося в часи Вашої юності, у 70-ті. Чи намагалися слідкувати за модою, яку слухали музику, де брали вініли? Коли з`явилися перші джинси? Зрештою, були хіпі, різноманітні тусовки, автостоп...
Мені це було цікаво, але не було внутрішнього потягу стати хіпі, або, навіть, нагадувати зовнішнім виглядом хіпі. В родині мене напевно так виховали, що на зовнішній бік справи я мало звертав уваги. У нас з братом ніколи не було справді модного одягу. Одяг мав бути функціональний, зручний. Батько – доцент Інституту – добре заробляв, та й мама – начальник зміни. Ми ніколи не відчували браку грошей, але й жодних надмірностей або ознак великого багатства не було: машини, наприклад, в сім’ї не було. Тому що, з одного боку, багато витрачалося на книжки, кіно (воно було дешеве, але часте), на зустрічі з друзями – на таке, що давало обшир життя. І в той же час оця залізна завіса і всяке таке… Силою того, що батьки не були зацікавлені у рок-музиці, чи у рок-н-ролі, чи у передовому авангардному мистецтві, то й я майже зовсім цим не цікавився. Я чудово пам’ятаю, що близько шістнадцяти років мені було, коли я вперше по-справжньому послухав рок-музику…
Що це було?
Це була композиція «ChirpyChirpyCheepCheep» групи «Middleof the Road». Я чудово це пам’ятаю – softrockтакий, або навіть bubblegumrock. Мені здалося, що там щось є, і відтоді я почав цікавитися. Коли у мене з’явилися перші джинси… Я думаю, що вони з’явилися після поїздки на студентську практику в НДР після другого курсу, і то, вони не були класичні. Але на той час я вже справді захоплювався рок-музикою, і в Лейпцигу, де ми були, був угорський культурний центр. Я накупив там багато пластинок таких груп як Locomotiv GT, Skorpions, Fonograf і т.д. Але мене завжди відхиляло в бік, так сказати, «українства».
Не знаю чому, але до досить зрілого віку я був із системою згоден майже у всьому – крім національного питання. Я відчував і бачив, що неправильна національна політика йде в Радянському Союзі, й, зокрема, щодо української нації, мови, культури і т.д. І я намагався компенсувати це для себе додатковими знаннями і тим, що я активніше, ніж багато моїх ровесників, розмовляв українською, цікавився українською культурою. Я не так намагався дістати й послухати Uriah Heep або Deep Purple (яких я дуже шаную й які мені цікаві), як я намагався дістати й послухати записи українських вокально-інструментальних ансамблів, в яких було дуже багато цінного, багато цікавого з музичного погляду, з ідеологічного. На 9-10 клас я перейшов з російської школи до української – і отам, насправді, вперше я потрапив до такого класу, де навчалися діти кількох письменників. І не лише Михайла Стельмаха, але й Миколи Руденка. І коли ти приходиш на урок вранці до школи, а тобі кажуть, що «сьогодні до Валериного батька «приходили», то ти починаєш дещо інакше дивитися на це. Хоча повністю дисидентського руху я не знав, але певна інформація почала з’являтися з перших, або майже перших рук. Тому я йшов у дослідження історії. Мій ескапізм, - він проявлявся в цьому.
Якщо продовжити тему національного питання. Чи мав місце перехід інтелігенції у той час на українську мову – в ті роки, коли ви почали нею розмовляти?
Насправді, це скоріше був зворотній процес. Дуже багато людей переходило з української на російську, і це була, за моїми відчуттями і спостереженнями, цілеспрямована політика. Тоді в центрі Києва лишалися три українські школи, одна з них була наша, 92-га, де зараз Музей літератури. Давні традиції з 1871 року, колегія Галагана… Постійно був тиск, пропозиції, щоб хтось написав заяву про те, щоб перевести навчання на російську мову. Цього ніхто не зробив. Я закінчив у 73-ому, а в 75-ому там відбулося два підпали, дві пожежі. І після цього на законних підставах – пожежно-небезпечнеприміщення – школу закрили. Вдалося зберегти її номер та ім’я «Івана Франка», але її об’єднали з 30-ю школою на Тарасівській. Тому, що в тій 30-ій школі (вона була типового проекту) бракувало учнів: було дуже мало по Києву людей, які б віддавали дітей до українських шкіл.
Пам’ятаю, моїй дочці було п’ять, а у мене був товариш, котрий закінчив журналістику, на рік старший за мене, його сину – на рік більше. Це вже була середина вісімдесятих. І він поскаржився, що сину треба йти до школи восени, а він не може його прилаштувати в пристойну школу. Я йому кажу: «Так от тобі 92-га школа, чудова школа», а він каже: «Так вона ж українська!». Я кажу: «Ну й що?» – «То я ж не ворог своєму синові!», а я йому кажу: «Подивимось, що ти скажеш через кілька років». Був тоді такий процес, і мені іноді казали: «Вы что, по-человечески говорить не можете?»Таке бувало. Це породжувало відповідні реакції. Але це був природній процес. Він був керований, але це той самий процес, що відбувається в будь-якій країні, де є масовий приплив сільського населення в місто, де сільське населення в одномовній країні все одно втрачає свої діалекти та говірки. Вони переходять на мову міських мешканців. Це українці, які приїздили до Києва, переважною мовою в Києві була російська… Для багатьох це просто була мова міста. І так сталося, що вона російська. Так само в деяких містах Західної України відбувалося навпаки – люди приїздили до україномовного міста і переходили на українську.
А щодо інших мов. Яка з тих мов, які Ви ще знаєте, найважче далася?
Найцікавіше мені було з польською, зі слов’янськими мовами. Білоруську я почав читати і розуміти, коли ще в школі був. Якось бабуся Ніна мені сказала: «Я хочу, щоб ти почув, яка є гарна мова». Вона на ламповому приймачі зловила білоруське державне радіо, і я почув це лунке, прекрасне губно-губне «в». Я просто закохався в цю мову і став купувати сатиричний журнал «Вожик». На бульварі Шевченка була книгарня «Сузір’я», там продавали літературу мовами союзних і автономних республік, і я, час від часу, купував там білоруською мовою книжки і читав. У десятому класі була екскурсія до Білорусії – Мінськ, Брест, Хатинь. Я був дуже засмучений тим, що, практично, під час 3-4 днів перебування у Білорусії я не почув ніде білоруської мови, крім як з радіо. А під Брестом взагалі сталася історія, яку я й досі розшифрувати не можу. Ми з другом сиділи на лавці недалеко від фортеці, курили й розмовляли українською, а поруч присів дядько, йому було років п’ятдесят, і так слухав нас, слухав… Потім встали, акуратненько кинули в урну недопалки, щоб не вронити горде звання «українця», і тут він каже: «Ребята, извините, можно вас спросить?» – «Да, конечно». – «Я тут после войны живу и впервые слышу, чтобы так чисто говорили по-белорусски».Я тоді ще не знав, що на Берестейщині дуже багато українців. Два висновки можливі: або він справді ніколи не чув білоруської мови і сприйняв нашу розмову за білоруську, що можливо, або він чув місцеві українські говірки, але думав, що вони білоруські.
Потім, десь так років під двадцять, я перечитав геть усе, що було доступно українською та російською мовами про часи Хмельниччини і козаччини взагалі. І бракувало мені прочитати лише роман «Вогнем і мечем», який я знав, що існує, але з 1933 року у Радянському Союзі не видавався. Я його шукав, шукав і не знайшов, а у мене був знайомий на факультеті – білорус з Польщі. Я його попросив: «Привези мені, будь-ласка, «Вогнем і мечем», і він привіз мені його – польською мовою. Я сів і почав читати. Спершу я дуже складно продирався, а десь на дев’яностій сторінці настало розуміння відповідників, структури мови, і далі все пішло абсолютно просто. Як людина занудлива, я, прочитавши «Вогнем і мечем», і вподобавши стиль Гєнрика Сенкевича, прочитав потім «Потоп», отримав велике задоволення і вирішив, що треба прочитати «Пана Володийовського» як третю частину трилогії. Приятель повернувся до Польщі, немає кому привезти. Якось заходжу до книгарні «Дружба» навпроти метра «Хрещатик»і дивлюся – стоїть Гєнрик Сенкевич «Пан Володийовський». Три карбованці коштує. Купив. Прийшов додому, зробив чаю, сів у крісло, відкрив – чеською! Обкладинку відрізнити було неможливо. Куди ж було діватися, став я читати чеською.
Якісь книжки сучасних українських авторів справили на Вас враження останнім часом?
Дуже сильний цікавий роман Володимира Лиса «Століття Якова», який переміг у минулому чи позаминулому році на конкурсі «Книжкароку ВВС». Дуже несподівано мені страшенно сподобався роман Михайла Бриниха «Шахмати для дибілів». Він написаний суржиком. Бриниха я і раніше читав, але от не пробирало так до душі. А це такий роман виховання, і, крім того, він дуже методичний. Там розписані всякі дебюти, гамбіти, ендшпілі. Мені таке цікаво читати. У Бриниха романчик сам зовсім невеликий, там всього-на-всього дві дійові особи, якщо не рахувати шахи. І сам образ доктора Падлючча, це щось. Ну так мені здається. І ще, звісно, Ірванець, на мою думку, пише цікаво, але в мене є синдром, скажімо так, братів Стругацьких. Практично в кожній антиутопії я вбачаю їхній вплив. Мова про «Хворобу Лібенкрафта», один з недавніх романів Ірванця. При тому, що мені цікаво читати, я не можу позбутися враження, що Стругацькі про це вже писали.
Вас часто впізнають на вулиці?
Коли впізнають, а коли і не впізнають. Багато людей у метрі зайняті тільки собою або своїми супутниками або супутницями. І це природно. Іноді впізнають,іноді спасибі скажуть. Іноді полають так, що хоч ноги виноси. Іноді, буває, дивляться, дивляться, і не можуть зрозуміти, де бачили. З ким тільки мене не плутали. Прийшов одного разу на Поділ до школи журналістики і кажу охоронцю: «Мені треба туди й туди. Документ показувати?» – «Та ні, я вас впізнав, проходьте». А я йду і чую, як він набирає і каже: «Там до вас Кисельов прийшов»…
Все ж таки без питання про «Свободу слова» не обійдеться. Є формат. Кожного понеділка с суворою регулярністю маєте виходити в ефір.Це важко, чи вже, навпаки, легко? Можливо, сформувалися певні автоматизми, чи кожного разу ситуація абсолютно нова?
Є і те, і те. Автоматизм, звичайно, є. Початок, закінчення програми, деякі рефлекси, рефлективні рухи, і, навіть, слова й звороти у перебігу програми є. Вони часто допомагають структурувати, іноді – заважають. Це як у середині 80-х, коли я вже розумів, щописати так, як раніше, не можна і не варто, і я вже не хочу, а руки лягали на клавіатуру друкарської машинки, і виходило все одно те саме. Певний автоматизм, звичайно, присутній. Але майже щоразу нова комбінація людей, їхніх і моїх настроїв, запитань. Кількість таких комбінацій, як у шахах – тому мені так подобається отой роман Бриниха, що я, до певної міри, опиняюся всередині цієї шахової партії. Люблю грати у шахи, хоча граю нижче середнього рівня. Тож ні, мені не набридло. Тим більше, що ми після першого і всередині другого сезону дещо поміняли, потім ще раз поміняли.
Добре, а в психо-фізичному сенсі? Це прямий ефір. Треба втримувати темп, будувати комунікацію, нічого не прогавити, нічого не забути. Треба чути, бачити, реагувати, і все це робити водночас впродовж двох годин.
Ні, це не важко, насправді. По-перше, дві години – це не так багато. Коли я починав, було ще більше годин. Я певен, що ми правильно зробили, коли зменшили тривалість. Пам'ятати зміст питань та висловлювань допомагає вже і досвід у «Свободі слова», і досвід синхронного перекладача. Крім того, є ж підслушка. Є вухо, в яке тобі час від часу надходять поради, наполегливі поради і дуже наполегливі поради. Від Павлова, в основному. Плюс ще є технічні поради. Іноді надходять одночасно технічні і змістовні.
Раніше, коли у нас іще був головний редактор, то там були і продюсер, і головний редактор водночас. Був певний час, особливо на початку, коли я навіть лякався цих порад. З одного боку, мені здавалося, що їх обов'язково треба виконувати, з іншого боку, деякі з цих порад інтуїтивно були мені не до вподоби, і я дуже переймався цим. Поки я не повірив і не пересвідчився на кількох випадках, що насправді останнє слово і останнє рішення залишається за мною. І що б мені там не казали, все одно я беру на себе цю відповідальність. Потім у нас можуть бути про це розмови, прості або непрості. Я намагаюся профільтрувати усе, не завжди вдається. Іноді шкодую, що не виконав пораду, іноді навпаки – шкодую, що я її виконав. По-різному виходить. Але насправді є всередині команди взаєморозуміння і взаємовизнання. І я завжди підкреслюю колективність праці, не тільки в нашій програмі, а на телебаченні взагалі. Воно проявляється в усьому: від того, що без так званих технічних працівників ти не вийдеш до ефіру, до того, що без редакторів і продюсера це не буде повноцінною програмою.
Чи є життя після «Свободи слова»? Хоча програма здається такою непохитною, що трудно уявити собі, що вона може закінчитися – як проект. Але уявіть – чисто теоретично…
Ні, я думаю, що програма як така, в тому чи іншому вигляді, не закінчиться ніколи. Бо я насправді вірю в її потрібність. Так, формат у вузькому сенсі може змінитися, а в широкому сенсі, що це дискусійна програма, яка потрібна нам і буде довго-довго ще потрібна, вона залишиться. А те, хто її вестиме, це питання зовсім не принципове. І я завжди казав, і щиро в це вірю, що не ведучий, не ведуча є визначальним або навіть найнеобхіднішим компонентом, складовою таких програм. Тому що я знаю кількох людей в Україні, яких можна поставити на моє місце, і вони дуже вдало проведуть першу, другу програму, можливо, навіть, імітуючи, а потім у них почнеться своє.
Есть люди, которые не готовы сделать выбор между существующими политическими проектами, а создать свою партию, чтобы принять участие в выборах, не в состоянии, но хотят и готовы участвовать в политической жизни.
— Андрій Куликов
АлеВи б хотіли продовжувати вести програму?
Звісно, я б хотів продовжувати вести цю програму. Мені здається, що це мені вдається. Мені здається, що в нас добре виходить у команді це робити. Але насправді я думаю, що я здатен і на щось інше. Мені здається, що я вдало веду програму «Пора року» на радіо «Ера». Я абсолютно внутрішньо переконаний, що міг би вести розважальну програму на телебаченні. Розважальну – але не політично-розважальну. Окрім того, я кілька разів звертався до Президента із пропозицією дати мені інтерв'ю сам на сам у прямому ефірі. І я гадаю, якщо це відбудеться, це може стати логічним закінченням моєї телевізійної діяльності взагалі, або принаймні телевізійної діяльності в політичній журналістиці. Тому що це буде або дуже вдале, або дуже невдале інтерв'ю. Якщо воно буде дуже невдале, то я з сорому не захочу більше з'являтися в екрані. А якщо воно буде дуже вдале, то я скажу: «Все, кращого мені вже не зробити, значить, я зі спокійною душею можу робити щось інше».
І незважаючи на ризики, Ви все ж хочете взяти це інтерв’ю?
Ну звичайно, я хочу, бо мені цікавий Президент. По-перше, мені цікавий будь-який Президент, але мені цікавий і цей Президент, дуже цікавий. Мені цікаво те, що досі він нікому, окрім Віталія Коротича, інтерв'ю сам на сам не дає. Інтерв'ю для трьох, шістьох (або прес-конференція) – це дуже вигідний формат для того, хто на цю прес-конференцію чи інтерв'ю виходить. Тому що от вам троє – Кисельов, Шустер, Куликов. У кожного своє бачення, свої інтереси, свої методи. З одного боку, вони одне одному заважають, з другого боку, вони навіть не настільки заважають одне одному, як би хотіли насправді. І є змога у того, хто це інтерв'ю дає, і перекидати відповідальність, і ухилятися від відповіді... А сам на сам – це випробування. Тому що нині я можу сказати: «Я хотів запитати, але мені Шустер не дав». А там уже не буде нікого. Це як спортсмен. Ставить собі мету – сорок рекордів світу. І йде.
А шанс є?
Після того, як Президент відповів: «Ну так, звичайно, будь ласка», і це пішло в ефір, то шанс є. Наскільки це великий шанс, це вже інше питання. Я не знаю. На мою думку, Янукович Віктор Федорович особисто дуже багато чого навчився. Навчився розмові, навчився реагувати, навчився навіть полемізувати. І я думаю, що він насправді готовий до розмови у прямому ефірі.