А краще – розпочати мандрівку, вдивляючись в гобеленові зображення ще одного старезного килима, що висів над диваном. Моїм диваном, на якому я спав. На тому килимі росли неймовірні квіти, розбігалися примхливі, химерні візерунки, де-не-де виглядали голови повнощоких янголят, а вгорі, для завершення картини, сиділо ще й двійко молоденьких ангелів, що недбало звішували ноги з хмаринок і щосили дмухали в довгі сурми.
Сторінки книг нашої величезної бібліотеки також надавалися до захоплюючих мандрівок. Особливо мене чомусь приваблювали книжки, написані не зовсім зрозумілою мовою. Якісь вони були нетутешні, пишні й грубезні. Надзвичайно поважно стояли томи в старій шафі з бабусиної вітальні, на цупких палітурках яких золотом блищало слово «В.Шекспіръ». Я, малий, намагався їх читати, але крім темного, складного змісту, заважали ще й незнайомі літери – θ, ђ... Справжніми принадами для «мандро-читання» трохи згодом стали «Острів скарбів» та «Робінзон Крузо» - зі старими чорно-білими малюнками. Виразно запам’ятався той, де Крузо із жахом дивиться на чийсь босоногий слід на піску свого безлюдного острова. Мапу ж Острова скарбів я перемальовував кілька разів, немов готуючись таким чином і до майбутніх пошуків якихось цінностей, і до власне мандрівок з відкриттями великих і маленьких америк.
Назви різних країн поступово входили в життя хлопчака з київської вулиці Некрасівської: далека Америка, сусідня Польща, таємничий Китай, дуже приємна країна Грузія (принаймні так про неї завжди згадували батьки) і похмуро-ворожа Москва. Але про ворожість щодо нас цієї «країни» мені суворо забороняли говорити вголос, тим паче зі сторонніми людьми. Так географія перепліталася із реаліями і таємницями дорослого життя…
До речі, грузинська тема часто була присутня в розмовах моєї родини. Батько, що працював на Київській кіностудії імені О.Довженка, часто їздив у відрядження і «кіноекспедиції» (не зовсім зрозуміле попервах слово я чув змалку), отож нерідко він згадував і гостинну теплу країну, яка йому дуже подобалася. Так я запам’ятав назви та імена: «Грузія-фільм», Отар Коберідзе та інші.
Один з батькових друзів-грузинів, колег по кінематографічному цеху, завжди дуже своєрідно вітав із днем народження мою маму. А народилася вона 1 січня… Отож 31 грудня зазвичай серед дня дзеленчав телефон і низький, приємний голос зі своєрідним акцентом, після вітань і поздоровлень із грядущим новим роком, повідомляв тата: «Григорій, я дещо надіслав Діані на свято й день народження! Зустрічай тбіліський поїзд!». Голос називав номер вагону й навіть ім’я провідника, який мав передати таємничі дарунки. Батько дякував, клав рурку й зітхав, усміхаючись. Потяг із Тбілісі прибував до Києва рано-вранці, здається, о п’ятій годині.
В певний день, здається, другого січня, батько пішки йшов на вокзал – ми жили не надто далеко від нього. Таксі він брав уже звідти додому, й зрозуміло чому…
Я прокидався вранці не лише від того, що батько повернувся, але й від якихось неймовірних пахощів. Вони проникали до нашого помешкання із великого ящика: тато ледь заносив його на височенний третій поверх старого будинку без ліфту. Пахощі линули від невіданих нам, невідомих науці, чарівних і загадкових квітів, точніше – гілочок якогось чагарнику, вкритих отими квітками, подібних до мальви чи дикої шипшини. Мама розставляла зрізані гілки по всій величезній кімнаті й відтак ми опинялися на тропічному острові, де, звісно, не бувало зим. І засніжений Київ за вікном ще більше підкреслював нашу квіткову, несподівано-приємну віддаленість від морозів і завірюх.
Під шаром квітів у важкеленному ящику були власне подарунки: кілька пляшок вина «Кіндзмараулі», щільно пересипаних жовтогарячими кулями мандаринів. Грузинський друг знав, що мама любить це вино і щедро надсилав його до святкового столу.
Гості до нас часто приходили 31 грудня, а вже 1 січня – то вже поза всяким сумнівом. Відвідини тривали весь перший тиждень року, аж до Різдва, про яке бабуся радила так само голосно не говорити.
Часто гостями були не лише родичі й добрі знайомі, але й актори, режисери, тобто батькові колеги. Вони з’являлися переважно несподівано: взимку і влітку, навесні й восени, пізно ввечері, але мама примудрялася завжди почастувати їх борщем і варениками. Ці дві страви були «хітами» посиденьок для людей з будь-яких міст. Інтелігентний Віктор Іларіонович Івченко, неголосний Михайло Глузький, іронічно усміхнений Армен Джигарханян, по-домашньому розслаблений «дядя Слава» - В’ячеслав Тихонов… Всі їли наче вперше і востаннє; а особливо захоплювалися маминими варениками із картоплею. І не могли збагнути: чому вони такі смачні. Висувалися різні гіпотези (ну, крім аксіоматичної, само собою зрозумілої вправності господині дому). Отже: незвичайне тісто (мама це спростовувала); вода (з-під крану, на жаль); чудова картопля (так, але таке припущення правильне лише частково)… Далі фантазія чоловіків здебільшого не просувалася. Але один меткий московський актор, який не ображався на батькове іронічне звернення до нього – «кацапура» - запідозрив, мов той москаль-чарівник, що діло тут нечисте. Він намагався вивідати у мами секрет, проте вона просто зізнавалася, що секрет таки є… А от розкрити його вона, звісно, не може.
Лише через кілька років моїх споглядань за маминими ворожіннями на кухні над каструлями й мисками, картоплею й тістом, вона, сміючись, показала мені якийсь сіруватий невеликий кавалок. Невідому речовину мама розтирала разом із картоплею, щоби цією сумішшю й виповнити свої знамениті вареники. То була ліверна ковбаса! Вона не забарвлювала картопляну начинку, проте надавала вареникам багатого, несподіваного смаку. Як і слід було чекати, все виявилося геніально просто.
Іноді мама давала мені покуштувати дивної ковбаси. Мені вона смакувала, хоча «натоптати» такого дива досхочу, гадаю, не спромігся б ніхто.
…Батьків давно немає. І таких вареників, звісно, ніхто вже не робить. Але нещодавно, попри протести розуму, я спокусився і ностальгічно купив трохи ліверної ковбаси. Вдома, відрізавши шматочок нового продукту й поклавши його до рота, я зрозумів, що більшої гидоти зроду не їв… Дива хімії і новітніх технологій харчової промисловості перемогли неперевершений секрет вареників з картоплею.