У Києві в апокаліптичних умовах відбулась чергова акція протесту проти міністра освіти Табачника. Чому в апокаліптичних? Бо поряд православні протестували проти князя світу цього, і їхні співи супроводжували «обжералівку», котру учасники Братства Святого Луки вчинили на асфальті біля адміністрації президента Януковича.
Що цікаво, посилення влади князя світу цього за рахунок введення біометричних паспортів для громадян України хвилювало кореспондентів та операторів значно менше, ніж боротьба – до того ж, така дивна й така безрезультатна, – проти одного з міністрів нинішнього уряду. Та й міліціонери з перехожими свою увагу приділяли насамперед братчикам на фоні салатів та спагеті, а не тим православним, котрі молитвою намагались впливати на державну політику.
Хто б міг подумати про подібну зневагу до віруючих зокрема та духовної влади загалом ще років 100 тому?
От ми наразі думаємо, чи потраплять свободівці до Верховної Ради? Ми дискутуємо, що означатиме для суспільства Олег Тягнибок як лідер фракції? А ще 100 років тому наші предки думали, хто матиме більший вплив у Священному синоді чи хто буде у друзях у київського генерал-губернатора. Та й вже 90 років тому не було ані того синоду, ані того генерал-губернатора.
Я не хочу сказати, що все у нас неодмінно зміниться настільки докорінно, й Дмитро Корчинський або Ганна Сінькова от-от узурпує владу, проте було б непогано ставитись до форм суспільного життя, котрі нас оточують, як до речей ефемерних, як до тліну. У тому числі – й до міністра Табачника.
Зрозуміло, що від фігур на політичній дошці чи бонз економіки залежить щоденне життя, побут кожної людини у суспільстві. Та є різниця між консервативним націоналістом та ліберальним космополітом у парламенті й у національному рейтингу мільярдерів. Але чому воно залежить? Чи не тому, що людина сама практикує залежність, ніби то в неї така релігія?
Протести проти Табачника тут показові. Хоча в нас вже давно не 1930-ті роки, й кожен має змогу споживати ту інформацію, яка йому більше подобається, все одно суспільство – принаймні, одна з його частин – увійшло в конфлікт з міністром Табачником, бо обурене тими підручниками й тими історичними концепціями, котрі Табачник підтримує.
Чомусь люди не сприймають думку, що Табачник – це є також один з добрих шансів для України. Це є шанс нарешті позбутися ілюзії, ніби дітей можна довіряти державі.
Слід зрозуміти, що проблема взагалі не у тому, що міністр Табачник має якісь такі неукраїнські думки стосовно освіти. Проблема в тому, що міністерство влізає у все в освіті і навіть в те, якій темі скільки сторінок буде відведено у тому чи іншому підручнику. Це сталінізм у чистому вигляді.
Проблема також у тому, що учні й студенти загалом не мають змоги впливати на складання навчальних планів. Та на вибір викладачів. За них це робить адміністрація – якісь там дядьки й тітки, котрі навіть можуть нав’язувати допотопну інформацію і не здогадуватись про існування, скажімо, сайту theoryandpractice.ru, тобто про вміння людей дізнаватись більше, аніж адміністрація разом узята знає.
Мова йде про свободу. Окрім того, що суспільні форми самі по собі є тлін, ще й сучасні технології дають змогу ігнорувати сучасні – для України – суспільні форми, а тому абсолютно неважливо, що там у підручниках від Табачника. Чи що там у постановах від уряду. Чи що там у законах, що їх сотнями приймають на раді нечестивих. Справа лише в тому, чи здатна людина перестати практикувати залежність від тих розкладів, котрі князь світу цього на даному етапі свого панування намагається «впарити» людям у якості правил життя.
Що ж, якщо вам не подобається лексика на кшталт «князь світу цього», то почитайте, наприклад, Генрі Торо. Або Дайсецу Судзукі. Або хто вам там більше подобається.
Ось чому протест Братства Святого Луки – й не лише проти Табачника, а й ті акції, що відбулися раніше, – важливий не стільки тим, якою риторикою він супроводжується, скільки тим, як він у реальності виглядає.
З поглядів міліціонерів та осіб, схожих на чиновників, котрі сталі свідками «обжералівки» біля адміністрації президента, було ясно, що їх вразили у самісіньке серце. Вони були розгублені та роздратовані, бо протестувальники поставили під сумнів їхні уявлення про суспільні форми, про незмінність суспільних форм. Зокрема й форм протесту.
Що це за «обжералівка»? Навіщо обмазуватися кетчупом? Навіщо бруднити асфальт? Навіщо терпіти цих «хуліганистих малят»?
Пам’ятаєте, у СРСР була така людина – Янка Дяґілєва. Кажуть, що рок-співачка, й одразу це кліше у думках поєднується з іншим: музика протесту. Проте, якщо вже буде привід послухати її пісні, слід звернути увагу на відсутність у них якихось соціальних висновків, сформульованих вимог до світу чи дорослих, як це було прийнято серед радянських рок-співаків.
Так от, у Янки була пісня про трамвайні рейки:
Якщо проігнорувати риторику, із якою Братство Святого Луки протестувало проти Табачника, й зосередитись лише на тому, як виглядали ці діти й те, що вони робили, то можна відчути рівно те саме, що й від пісні про трамвайні рейки. Ця акція і та пісня, насправді, про одне, незважаючи на все те, що братчики самі говорять про свою акцію.
А якщо все ж таки зважати на те, що вони говорять, то можна почути наступне.
lb.ua: – А ви особисто чого хочете від міністерства освіти та загалом системи освіти? Чого вам особисто не вистачає?
Дар’я Степаненко: – Мені не подобається антиукраїнська діяльність Табачника. І це навіть немає жодного стосунку до націоналізму. Це має стосунок до справедливості. Тому що є наша країна з нашою історією і викидати з неї величезні шматки, просто паплюжити її, викривляти – це, я вважаю, недостойне міністра освіти.
lb.ua: – Так він же викидає тільки з підручників, а не з історії. Як він може викинути з історії? Хто він такий по відношенню до історії?
Дар’я Степаненко: – Розумієте, школярі вірять тому, що їм кажуть вчителі, що написано у підручниках. Вони знають саме це. Власне, стаючи студентом, людина починає щось розуміти. У школі дуже мало свідомих учнів, котрі бачать, що у підручниках – лише туфта.
lb.ua: – Тобто ви вважаєте, що сила пропаганди більша, ніж сила інтернету, сила родини, сила друзів, котрі теж можуть дати знання з історії?
Дар’я Степаненко: – Хіба інтернет – це не пропаганда?
lb.ua: – Ні, це просто мережа.
Дар’я Степаненко: – Я би так не сказала. Взагалі майже всі засоби масової інформації пропагандистські. Та й це більше не про пропаганду, а про привернення уваги. Тому що люди, навіть якщо й розуміють, бояться сказати. Бояться підтримати ту чи іншу акцію... А коли вони не бояться, їм просто впадло, вони сидять вдома і думають, що можна ще потерпіти. Навіщо терпіти?
lb.ua: – Так ваш ворог, скоріше, страх, ніж Табачник?
Дар’я Степаненко: – Ні, страх – це не ворог. Лише, мабуть, ненормальна людина не відчуває страху. Але його треба переборювати, і, якщо ти свідома людина, – я зараз маю на увазі не національну ідею, а просто усвідомлення себе як особистості, котра не хоче, щоб їй щось нав'язували, – то й не станеш терпіти плювків в обличчя. Деякі етапи нашої національно-визвольної боротьби виключені з підручників, та й взагалі у тих підручниках наша історія втрачає сенс. Освіта – це запорука майбутнього, це творення нової генерації. Подумайте самі, яка в нас зараз буде нова генерація.
lb.ua: – Зрозуміло. А які відносини у Братства Святого Луки із Братством Корчинського?
Дар’я Степаненко: – Братство Корчинського надає нам, перш за все, інформаційну підтримку. Воно виставляє новини про наші акції на своєму сайті, якось там коментує.
lb.ua: – І немає скеровуючої і направляючої ролі Братства Корчинського?
Дар’я Степаненко: – Насправді, Братство Святого Луки самостійно придумує свої акції. Нас не так багато – ми збираємося, майже кожного дня ми бачимося, і тому в нас є чітка можливість придумувати і організовувати ці акції. Дмитро Корчинський просто поціновувач нашої творчості, йому подобається слідкувати за нашими акціями, і це все.