ГлавнаяОбществоЖизнь

Історична концепція для Януковича

Формування державної ідеології за теперішньої влади відбуватиметься за тією схемою, що почала викристалізовуватися за часів другої каденції Л. Кучми. В історичному аспекті це схематично полягатиме в побудові базового ланцюжка «Київська Русь – Козаччина – Друга світова війна – повоєнна УРСР – незалежна Україна» та стабілізації локальних версій історичної ідентичності.

Історична концепція для Януковича

Щодо базового ланцюжка то є наступні зауваження:

Доісторичні часи, передусім трипільська культура, яким надавалася особлива увага за каденції попереднього Президента, відійдуть на другий план або взагалі втратять будь-яку вагу. Цьому сприятиме відсутність відповідного лоббі в середовищі професійних істориків. Водночас ця тематика матиме перспективи розвитку в регіональному аспекті (Київщина, середнє Подніпров’я, Крим) в якості рушія туристично-розважальної діяльності.

Київська Русь – стане одним з наріжних каменів формування діючою владою національно-історичної ідентичності. Виведення Ярослава Мудрого на номінацію великий українець № 1 було передісторією, а підготовка до святкування 1000-ліття Софійського собору та активізація археологічного дослідження решток Десятинної церкви – пролог до більш серйозних подій. Сприятиме цьому наявність великої кількості вже напрацьованих досліджень, достатня кількість артефактів та зацікавлення від великої групи професійних істориків. Щоправда, на цьому етапі доведеться перебороти конкуренцію за дану історичну епоху з Росією, але перспективи є з огляду на тенденції в історичній науці останньої у вип’ячуванні ролі північних та північно-східних земель Русі (починаючи з баталій щодо значення Старої Ладоги та Новгорода).

Велике Князівство Литовське (Литовсько-Руська держава) – практично ніколи за часів незалежності не розглядалася всерйоз як самостійний та вагомий елемент історичної ідеології. Питання чи зміниться таке ставлення залишається відкритим. На цьому етапі доведеться витримати серйозну конкуренцію з Польщею, Литвою та Білорусією. До того ж, на відміну від Київської Русі, відсутні достатні кадрові та методичні ресурси. З іншого боку потенціал розробки та використання цієї теми величезний – як в регіонально-туристичному аспекті (Київщина, Волинь, Поділля), так і в ідеологічно-державному (в якості супутнього обґрунтування розширення економічної та військово-технічної співпраці з Білорусією та Литвою, передумови для чого є).

Козацька доба – неодмінний елемент державної ідеології від часів УНР через УРСР і до сьогодні. Питання в акцентах. За часів УРСР наголос був на соціальній складовій, у каденції перших двох Президентів – на постаті Богдана Хмельницького, у каденцію попереднього Президента – на постатях Івана Виговського та Івана Мазепи. Таким чином, кристалізація концепції використання козацької доби в державно-історичній ідеології за теперішньої влади залежить як від особистих симпатій ключових фігур, так і від того, хто переможе у внутрішній боротьбі груп професійних істориків, що спеціалізуються у даній тематиці. Наважуся припустити, що буде вибудувана ключова тріада, на яку опиратимуться як в ідеологічному, так і в практичному аспектах: Дмитро Байда-Вишневецький – Петро Конашевич-Сагайдачний – Богдан Хмельницький. Інші постаті козацької доби матимуть увагу та вшанування на регіональному чи політико-партійному рівні залежно від вподобань та обставин.

Доба імперійніколи не користувалася популярністю на державному рівні й, по-суті, залишається предметом уваги лише відповідної групи професійних істориків та шкільних підручників. Водночас дана тема має великий потенціал в регіональному та локальному аспектах, де вона подекуди вже існує в якості своєрідного «золотого віку» та може бути (а подекуди вже є) використана як стартовий майданчик для туристичної діяльності.

Відрізок 1917-22 рр. – все ще залишається дражливою темою для частини суспільства. За часів незалежності використовувався в державній ідеології активно, але з різними акцентами. Можна припустити, що, на відміну від каденції попереднього Президента, тепер увага повернеться від ключових моментів, таких як Крути та Петлюра, до пріоритетів, що були за каденції другого Президента: М. Грушевський та Центральна Рада. Як і в випадку з козацькою добою багато що залежить від того, яка з груп професійних істориків відповідного профілю отримає більшу вагу. Альтернативні події того ж періоду будуть використовуватися на регіональному рівні (ЗУНР – у Галичині, ДКР – на Донбасі), але без фанатизму і, до того ж, не матимуть, по-суті, значного економічного потенціалу. Відкритим залишається питання ставлення до та використання спадщини Української Держави (Гетьманату), що ніколи не користувалася особливою увагою з боку влади за часів незалежності.

фото Дм.Литвин

Доба УРСР – тут теж вбачається повернення до ставлення, що побутувало за часів каденції другого Президента: визнання негативно-репресивних явищ, що були до Другої світової війни, (але не з таким ступенем акцентування, як за каденції попереднього Президента), та підкреслення позитивних перетворень в соціально-економічній сфері у післявоєнну добу. На мою думку, істотної зміни в державній ідеології щодо ставлення до вказаного періоду очікувати не слід, оскільки оцінка в середовищі професійних істориків вже відносно стабілізувалася та зафіксована у шкільних підручниках. Більше того – післявоєнний період, а зокрема – часи правління Л. Брежнєва, являються неодмінними елементами регіональної історичної свідомості східних, центральних та південних областей. Питання конкретної оцінки репресій та Голодомору, звісно, залишається відкритим, але я б розцінював її на даному етапі просто як «зменшення акцентування». Теперішня влада намагається уникати конкретики в таких дражливих питаннях, а тому й перенесе центр уваги на Київську Русь та козацьку добу. Вшанування жертв репресій та Голодомору й увага до цієї тематики не зникне, але перестануть бути одним з наріжних каменів державно-історичної ідеології, як це мало місце за каденції попереднього Президента. Водночас можна очікувати на більшу увагу до місця й ролі України та українців в позитивних перетвореннях в СРСР, зокрема в питаннях освоєння Сибіру й Далекого Сходу (а це вже вихід на економічні запити сучасної держави та їхнє ідеологічне обґрунтування), ракето- та літакобудуванні, важкій промисловості тощо. Відкритим залишається питання використання потенціалу спадщини українізації та Розстріляного Відродження. Він був би доречним в тій системі координат, яку намагається сформувати в історичній ідеології теперішня влада.

Друга Світова війна – тут, на відміну від каденції третього Президента, відбудеться повернення до концепції пріоритету Великої Вітчизняної війни. Тенденції, що були за каденцій першого й другого Президентів (посилені вшанування ветеранів ВВВ, запровадження ордену Богдана Хмельницького етс.) та мали певні прояви за каденції третього (надання звання Героя України О. Бересту та К. Дерев’янку), будуть розгорнуті з новою силою. Наважуся припустити, що при цьому теперішня влада йтиме, умовно кажучи, «білоруським» сценарієм, тобто умисним підкресленням ролі українців у ВВВ. Як-от вшанування І. Кожедуба чи акцентуація на Українських фронтах ЧА. Цій тенденції щодо підкреслення українського елементу в боротьбі СРСР, швидше за все, нададуть більший імпульс. Водночас перспективи має й увага до українців, що воювали в інших антигітлерівських формуваннях, як-от партизанських загонах Західної Європи чи військах західних альянтів. Розвиватимуться й регіональні версії історичної ідентичності щодо даного періоду, передусім на Донбасі та в Криму, де відбуватиметься підкреслення значення боротьби мешканців саме цього регіону. Щодо ставлення до націоналістичного Руху Опору, то пріоритет, що існував щодо нього за каденції попереднього Президента в державно-історичній ідеології, зникне на загальнодержавному рівні, але толеруватиметься владою на регіональному рівні у західних регіонах. Таким чином, відбудеться повернення до ситуації, що мала місце за каденції другого Президента, коли члени партії Глави Адміністрації Президента відкривали у Галичині меморіальні дошки діячам ОУН і УПА, а на Донбасі – радянським підпільникам. Як і в питанні з оцінкою репресій в УРСР теперішня влада намагатиметься не акцентувати на спірних питаннях протистояння націоналістів та радянської влади, аби уникнути чергової поляризації громадської думки. Такому статусу-кво сприятиме й наявність у верхівках влади наразі рівносильних лобістів обох пріоритетів.

Якщо говорити про історичні ідентичності окремих регіонів, що в інтересах теперішньої влади підтримувати між ними рівновагу, коли жодна з них не матиме агресивного впливу на інші, а сприятиме спокою громадської думки в конкретному регіоні. Водночас пріоритети щодо історичної ідеології на локальному рівні матимуть значення не лише ідеологічне (святкування, акценти в шкільних заняттях з краєзнавства тощо), але й економічне, оскільки саме від них будуть відштовхуватися в організації туристичних об’єктів й заходів (фестивалів, фестів етс.). На мою думку, практично в усіх регіонах вже є власне розуміння свого «золотого віку», на якому робиться акцентуація. Десь він більш викристалізуваний, десь менше, але так чи інакше до розуміння власної, як ідеологічної, так і економічної, потреби в ньому прийдуть всюди.

Уявляється наступна схема історичних ідентичностей окремих регіонів:

Зрозуміло, що це тільки умовний сценарій, а, зважаючи на гоголе-булгаківські тенденції невпорядкованості ідеологічного розвитку України, немає жодних гарантій, що не вийде абсолютно навпаки. Для реалізації вищеописаного, по-суті, потрібне тільки виконання теперішньою владою обіцянки віддати історію на відкуп історикам та не нагнітати навколоісторичні пристрасті в суспільній думці. Однак загрозами для такої відносної ідилії цілком потенційно вимальовуються як різке зростання впливу одного з внутрішньовладних угрупувань, яке може використати історичні суперечки для посилення напруження, так і дії однієї з наявних на сьогодні опозицій, що може (а швидше за все й прагне) використати традиційні в блогосфері та на прибудинкових лавочках суперечки на історичні теми з аналогічною метою - підвищення власного впливу. Аж ніяк не говорю про конкретних людей чи конкретні групи інтересів. Просто за всю майже двадцятирічку нашої незалежності історія (а також мова), а вірніше зловживання її трактуваннями, ставали дуже зручним інструментом для всіх без винятку політичних сил. Інколи вона була щитом ("Наших б´ють!"), інколи мечем ("За наших! Уперед на танки!"), а найчастіше - димовою завісою, під покровом якої зручно домовлятися про те, що не повинні чути сторонні вуха.

Источник: Іван Йоанергес
Читайте новости LB.ua в социальной сети Facebook
Темы: