Цьогорічне опитування інституту ім. Горшеніна лише фіксувало - понад 50 % українців негативно оцінюють події, названі «Помаранчевою революцією» і 22 % нейтрально. А ще п’ять років тому у герої революції записувалися мікрорайонами, а «революційну колоду» несло у десятки разів більше людей, ніж могли вмістити майдани і площі країни.
Саме на першу з цих п’ятирічок (1999-2004) припадає зростання громадянської вуличної активності, яку каталізували вбивство Гонгадзе, плівки Мельниченка, міжнародна ізоляція Кучми та акції опозиції. П’ять років позитивної динаміки закипання суспільної напруги з одного боку і спроба адміністративно-фінансового укріплення свого державного апарату посткомуністичною владою з іншого. Протистояння між людьми і державою наростало.
Першу п’ятирічку строкаті колони крокували під варіації на пісню «ми майже європейці і рухаємось до демократії» або « ми майже демократи і рухаємось до Європи». У після майданну п’ятирічку маси, переважно несвідомо, посунули у протилежному напрямку. Щороку зростала і розширювалася армія євроскептиків. Теза « весь цей бардак – це і є ваша демократія» перекочовувала соціальною драбиною від люмпена до пенсіонера, потім далі до найманого працівника, до чиновника. І врешті у 2009 році так звану «українську демократію» критикували усі телевізійні політики і взяли на гасла кандидати у майбутні Президенти. «Демократія» замість «міцної руки» автократизму і тепер знову «міцна рука» проти «демократії».
Єврооптимізм доморощених євроромантиків стрімко зростав за першу п’ятирічку. У домайданну еру країну накрила євротріскотня: євроремонт, євротуалет, євросервіс, євродизайн, євромеблі. Після міжнародних скандалів і повного фіаско довкола співпраці Україна-НАТО автоматично почався період євророзчарування. Наші європосткомуністи роками євротеревенили з телеекранів і викликали спочатку алергію у самому Євросоюзі, а потім і у власних громадян. Народні маси потягнулися до звичного радянського минулого у виконанні Кремлівської телепропаганди і телереклами, а владні мужі за інерцією продовжували «європеїзувати» довколишній простір. У фіналі десятиліття парадоксальний результат – лише 2 % співгромадян переймаються сьогодні налагодженням стосунків з Євросоюзом, тоді коли російський напрямок взаємопорозуміння з режимом Путіна-Мєдвєдєва непокоїть вже 22 відсотки.
Фото: newzz.in.ua
Викручуючи голову і пам’ять десятиліття назад першим пригадується те, що десь саме на зламі 1999 року закінчилась ера «галицького романтизму». Десь у ті часи зникло таке дивне явище, як «виправи на Схід». Зникли вагони і автобуси, наповнені галасливою молоддю у кептарях та вишиванках, які з прапорами наперевіс їздили на Лівий берег і на Південь учити людей стрілецьких-повстанських-народних пісень, обрядів і колядок. Навпаки останніх десять років саме Галичина і Закарпаття демонстрували прискорені темпи русифікації і перехід у єдиний інформаційний простір «шансону». Логічним завершенням десятиліття стали публічні виступи парт номенклатури проти «насильницької галицинізації» усього пострадянського українського простору. Навпаки, під завісу десятиліття, розширюється соціальна база симпатиків «єдиного неділимого гуманітарного простору».
Професор Преображенський був би найбільше шокованим результатами зростання «розрухи в головах» за останнє десятиліття. Безлад у державі пов’язують із тотальною соціальною нерівністю і неспроможністю через суд захистити правду і отримати справедливість. Але віднайдення справедливості і наведення правопорядку через судову реформу, хвилює нині заледве 2,4 відсотки громадян. При цьому 80 % переконані, що правди у суді законним шляхом не здобудеш. Тотальне нерозуміння механізмів комунікації суспільства із власною державою через судову гілку влади. Корупція є найтривожнішим питанням розхристаної свідомості лише 20 % людей, тоді коли носіями самої корупції фактично є все доросле населення України. 90 % вважають, що хабарництво накрило Україну. А на Закарпатті хабарниками визнали себе всі 100% опитаних. Погляньте на цих 2.4 % фанатів судової реформи. Другу п’ятирічку завершено.
Провал гуманітарної політики стає особливо наочним щодо п’ятилітніх ініціатив Президента Ющенка – лише 0,4 % опитаних вбачають проблему у міжнародному визнанні голодомору 1933 року. Повернення пам’яті і вшанування загиблих відбувалося під керівництвом держави. Це вже задачка для науковців знайти пояснення: це «ексцес виконавця» державного чинуші з директивою увіковічення пам’яті в кишені чи радянська контрпропаганда призвели до такого паралічу та відторгнення.
Останні дні 2009 року. Лише 0,5 % виявляють занепокоєння щодо демократії та свободи слова. Ці питання не хвилюють маси. Найбільшими життєвими цінностями для понад 73 % співвітчизників залишається саме задовільний матеріальний стан. Маркс з Лєніним тихо ридають від розчулення.
Фото: censor.net.ua
Але найтривожнішим підсумком десятиліття є зміна настроїв українців щодо ідеї мати свою державу. У недалекому 1991 році на референдумі відновлення незалежності України було 90,32% прихильників. З опитування, проведеного Центром Разумкова під завісу 2009-го, заледве 52 % підтримали б такий референдум сьогодні. Що сталося з майже 40 %?! Чому в рази зросла кількість «антидержавних» громадян?
Можливо відповідь ховається у парадоксі останнього десятиліття. 70,5 % опитаних не вірять, що влада, яку вони вибирали, зможе здолати кризу. Але саме тих самих 70 % своє майбутнє матеріальне щастя пов’язують з приходом однієї людини. 70 % патерналістських співвітчизників чекають на прихід всемогутнього царя-покровителя, творця їх щастя-добробуту. 70 % наших співгромадян покладають надії на одну людину – наступного Президента держави, яка їм усе менше потрібна.
З Новим роком! Попереду дивовижне десятиліття!