ГлавнаяОбществоЖизнь

Друг із безвісті

У мене є один друг, якого я не знаю. Тобто взагалі не знаю: хто він і як його звати, ким працює і як ставиться до релігії, скільки йому років і чи вживає він алкоголь. Цей мій друг також нічого не знає про нашу дружбу, і я не переконаний, що йому - як і мені - потрібні друзі. Але так сталося, що формат інтернетівського блогу, який веде цей мій примарний товариш, передбачає опцію «додати у друзі». Й ми обидва використали цю опцію, тож перед вселенським Інтернетом задокументовані як друзі.

 

Михайло Бриних Михайло Бриних , письменник, публіцист

Інтернет передбачає можливість безпосереднього і вельми розкутого спілкування, яку ми не використовуємо. Кожен з нас якось собі живе і щось час од часу виплескує у безвість світу - це можна було б якщо не обговорювати, то принаймні коментувати. Та до цього також чомусь не дійшло. Просто мені надзвичайно цікаво стежити за його електронним життям, у якому так багато вражень і відчуттів, що їх хотілося би привласнити. Час од часу я згадую, що друг - це людина, яку ти добре знаєш. Це означає, що на допиті в міліції чи на Страшному суді ти зміг би принаймні стулити докупи кілька слів, щоб відмазати свого друга. Ну, розказати, який він насправді. Й довести, що стражі землі та неба фатально помилилися. Так воно було завжди і - мені б дуже хотілося у це вірити - буде. Якби не оцей мій інтернетівський друг без імені та прізвища, без віку та навіть статі, без національності та топографічних орієнтирів.

Здавалося б, абсурдність такої ситуації легко виправити: за допомогою Інтернет-спілкування люди одружуються, здобувають стипендії та роботу в інших країнах, виграють у покер шалені гроші та втрачають останні заощадження завдяки сумнівним лотереям та віртуальним бізнес-проектам. Достатньо просто залишити коментар, скористатися номером «аськи» чи ще якимсь «гуглтоком». Але цей шлях щонайменше закінчиться здобуттям або втратою справжнього друга - такого, з яким щоп´ятниці п´єш пиво чи на вікенд, разом із сім´ями, виїздиш на природу, з яким говориш по телефону, якому промовляєш безглузду фразу «Як справи?» тощо.

Перенасичення «справжньою дружбою» - ось одна з найгостріших болячок нашого часу, яку ми так часто намагаємося не визнавати або приховувати: ніщо так не виснажує, як банальність. Справжня дружба і «відчуття ліктя» - цінності, що їх ми воліємо не зраджувати, хоча й не певні, чи аж так гостро їх потребуємо.

Мій інтернетівський друг перебуває по той бік «справжньої дружби» - і за це я йому вдячний. Як і за те, що він цінує цей статус «залишенця», не зіпсувавши його жодним коментарем, листом чи запитанням, жодним намаганням просочитися в життя сторонньої людини, яка в Інтернеті має статус його «друга» й відтак могла би претендувати на проекцію цього слова у реальність.

Інтернет надає можливість спілкування без розмови та дружби без знайомства. Жодна інша свобода, виловлена в цих нетрях, не настільки посутня. Власне, простір, в якому стільком людям дарована можливість вільного висловлювання, цінується лише за одним критерієм: можливістю зберегти мовчання або ж простежити за мовчанням іншої людини.

Декілька разів мені здавалося, що дружба не страждає на паранойю, і немає різниці між взаєминами у житті та у потойбіччі монітора. Але повсякчас я переконувався: руйнівна сила слів значно перевищує кволість їхнього новотворення, навіть якщо йдеться про таку побутову дрібницю, як «справжня дружба». Ти накидаєш гаки та кріплення своїх слів на чиюсь напіванонімну душу - й вона проявляється, як світлина з невдалою експозицією: так стрімко тьмяніють всі кольори, різкість щезає, а обриси вкриваються небуттям. Кожне слово - почуте чи промовлене, прочитане чи настукане на клавіатурі, - може виявитися зайвим. В людській свідомості забагато місця для словесної надмірності, й замало для такого необхідного мовчання - єдиного шансу порозумітися.

Це велике щастя - нічого не знати про твого найкращого друга.

Михайло Бриних Михайло Бриних , письменник, публіцист